Кістка на щастя

З дитинства дивною видавалася американська традиція ламати на щастя курячу “вилочку” – роздвоєну кістку, яка розташована біля шиї птаха. Забобон каже, що з двох людей, які візьмуться за краї і тягнутимуть цю кістку на себе, бажання здійсниться у того, у кого залишиться більша частина “вилочки”. Проте такі ось “кісточки на щастя” ми ламаємо впродовж всього життя і впродовж усієї історії.

Одні люди мають п’ять квартир, частину з яких можуть здавати в оренду і завдяки цьому ніколи більше не працювати. Інші ж повинні шукати якогось додаткового підробітку, бо одна зарплата повністю йде на оплату оренди за квартиру. Цій людині бодай би одне помешкання.

Наше ставлення до такого стану речей, здебільшого, співвідноситься із власним розташуванням у описаній системі координат: чи у нас п’ять квартир, чи жодної. В міру багатшання нам властива трансформація сприйняття поняття справедливості: від “чому одні отримують все?” до “чому я маю віддавати комусь своє майно?”

В одній американській науково-популярній програмі йшлося про дослідження того, коли ж виникла соціальна нерівність. Вчені дійшли висновку, що таке розшарування існувало вже і в первіснообщинному ладі. У поселеннях давніх людей археологи знайшли свідчення того, що одні люди мали більше їжі, ніж інші. Це вело до володіння більшою кількістю благ. Причиною цього було те, що найбагатша родина зайняла найкраще місце біля ріки. Там було найбільше риби.

Де у цій ситуації справедливість? За нашими сучасними міркуваннями, ресурси і блага мали б бути однаково доступними. Це ж рудимент “дикого” середньовіччя, коли лорд-граф-барон володів лісом і всім, що там було, а селян за збирання хмизу в лісі могли просто побити. Сьогодні ліс належить усім, ним опікується держава. Вона в регульований спосіб може, наприклад, надавати дозвіл на полювання будь-кому, хто забажає... і зможе дозволити собі заплатити відповідну суму.

У давні ж часи ріка мала б належати всім — і кожен мав би мати можливість у рівній мірі прогодовувати себе. А ситість мала б залежати від умінь людей.

З іншого боку, якось у горах, в місці, де важко знайти добре розташування для намету, нам вдалося зайняти найкращу точку. Кілька людей навіть дозволили було собі нарікати на нас – мовляв, “от ви зайняли найкраще місце, шкода, що ми перші не прийшли”. “Як нахабно” (читай “нецивілізовано”), – могли би подумати собі ми. Що тут такого, що ти йдеш зі своєю родиною дикими краями, знаходиш зручну печеру біля озера з рибою та біля лісу з ягодами і грибами? Ти її перший знайшов і зайняв – вона твоя. Чому ти повинен віддавати її комусь у час, коли їжі, все ж таки, обмаль, і треба постійно про неї думати і дбати, щоби сім’я не вмерла з голоду й пережила нову зиму? Леви, наприклад, також так роблять: займають територію, всі харчі на якій повинні належати йому та його “родині”, бо інакше – смерть.

Ця печера – це більший шматок курячої “вилочки”. Найкраще місце на ріці – це також везіння. Саме тобі пощастило знайти вигідне місце, і твоя сім’я отримає більше шансів на виживання. Квартира – це також щаслива кістка. Чому саме у тебе склалося життя так, що ти був одинаком у сім’ї, тож батьки лишили квартиру тобі? Так само вийшло у твого подружжя. У вас з’явилося зайве помешкання, яке ви здавали в оренду, а потім купили ще одне житло. Ваша єдина дитина отримала у спадок три квартири. У її подружжя помешкань теж було кілька.

А є пара, яка приїхала до міста жити і не має нічого. Бо так вийшло. Чи справедливо було би забирати у тих, у кого є надлишок, – і давати тим, у кого нема нічого? Звичайно, так, – думала у ХХ столітті частина людей. Але ми знаємо, що з того вийшло. Частина людей, які все життя працювали, опинилася на Сибірі чи була знищена за те, власне, що мала забагато.

І де ж тут тонка межа справедливості? Вірогідно, що справедливості не існує, що це абстрактна придумана людьми конструкція, покликана врівноважувати баланс вигод людей, а також давати людині силу через сподівання та надії.

Нам здається, що коли ведмідь-крадій забирає в інших ведмедів зловлену рибу, – це несправедливо. Але ведмідь просто хоче їсти, він може забрати рибу і робить це. Обкраденому треба захищатися або зловити ще – ось і вся справедливість. Середньостатистичні “ми” тим часом обурюємося. А наші середньостатистичні предки ще не мали таких нашарувань, як ми сьогодні. Недарма було колись “право меча”: Львів, до речі, став польським, власне, цим правом. Поляки змогли його взяти – ось і вся справедливість. То тепер у наших головах є інші конструкції справедливості, тому потрібно коригувати історичну пам’ять. Раніше сорому від забирання у слабшого того, що тобі треба, не було.

Очевидно, що це – притаманний усім живим організмам природний відбір. Один пес може знайти кістку і з’їсти її. Або ж другий пес забере її в першого і з’їсть сам. Справедливість у силі, хитрості та везінні. Чим, наприклад, кращі герої фільмів-катастроф від “лузерів”? Тим, що акула з’їла не їх. Тим, що комета впала не на їхню хату. І в цьому нема їхньої заслуги.

Проте людям, наскільки нам відомо, більш притаманна властивість домовлятися, спілкуватися, ніж іншим істотам. Ми трохи підчистили нашу тваринну поведінку. Врешті, ми трохи відкореґували біологічний відбір. Слабкі виживають завдяки лікам. А сильні можуть померти – наприклад, від наркотиків, чого не зустрінеш серед інших істот.

Таким чином відбір нівелювався, але лише за первинними проявами. Він перейшов у новий – економічний – вимір. І почалося це тоді, коли перші сім’ї зайняли кращі місця на ріках.

Надлишок їжі потягнув за собою блага. Це дивним чином діє на людей довкола. Щоб захистити свою власність, багата сім’я, вірогідно, вже тоді давала рибину-другу кільком іншим людям. Ті, ще вчора ненавидячи багатіїв, вже сьогодні стають їхніми вірними захисниками. Треба просто бити своїх одноплемінників, які насміляться зазіхнути на рибу багатія. Напевно, десь тут проходить межа. Десь тут, у цьому надломі, можна було би досліджувати надра людського єства. Десь тут з’являється допуст суспільства: “Йому все можна – він багатий, не те, що ми – прості люди”. Бо разом спільнота могла б побити тих кількох чоловіків-захисників – що, врешті, трапляється у часи збурень та революцій.

Допуст тягне за собою зловживання, пробу, як далеко можна зайти, вирішувати, розпоряджатися життями інших людей. Потім приходить віра у те, що так має бути. Потім придумуються права, привілеї. Між тим народжуються діти, які знають, що так має бути, просто вони – кращі від інших, і це самозрозуміло. Почуття кращості від інших не є набутим внаслідок сміливо і старанно прожитого життя – воно дається у базовому світоглядному пакеті з пелюшок, підважити який вкрай важко, бо на нього спирається весь інший досвід.

Хлопці, які стережуть багатство багатих, за тим самим механізмом транслюють у наступні покоління віру в своє місце у світі. Потрібно коритися одним і підкорювати інших – тут міфічний ключ до благополучного виживання. Треті ж передають наступним поколінням: “а що, нам не можна, ми – прості люди”.