Бідні люди!

Малий фейлетон

 

— Може купите нову книжку, добродію Шпунька?

 

— Та де тепер у голові книжки? Звідкіля взяти сьогодні гроші на такий люксус?

 

— Прошу на народні цілі!

 

— Пане, та я ледве сам животію!

 

— Раднику Череватий, жертвуйте щось на полонених!

 

— Що ви собі думаєте, що я з тої пенсійки можу ще для других давати?

 

— Сьогодні останній день збірки теплих речей для Німецької Армії! Ви вже занесли якісь теплі речі, пане меценасе?

 

— Добродію, та що я можу дати? Тепер такі часи, що хоч торбу на плечі і за жебрами!Сам я мерзну в цій кожушинці...

 

— Пане докторе, може щось на повенян?

 

— Ви знову жебраєте! Та я сам як повенянин. Большевики мене знищили! Можу вас дати золотого, більше не маю!

 

— Ви вже запренумерували газети, пане директоре?

 

— З чого, добродію, з чого? Таке псяче життя, що ледве можу два рази у тиждень дозволити собі на "Львівські Вісті", бо то, кажу вам, чоловік дуже жадний новин...

 

— Прошу вписатися в члени Комітету, пане професоре! Це ж національний обов'язок!

 

— Пане, та вступити може; але вкладок, бігме, платити не маю звідки. Жінка, четверо дітей, з чого тут вижити? Тепер хоч з моста та у воду!

 

— Жертвуйте щось на бідні сироти по замучених большевиками!

 

— Ще що вигадаєте, мій пане! На це давай, на то давай! А чи хто питає, звідкіля я маю взяти? Маєте 50 грошів і більше не показуйтеся на очі!

 

_______

 

— Пане Шпунька, прийдіть сьогодні до нас. Буде радник Череватий меценас Крутий, доктор Піячинський, директор Фурченко, професор Ловський та Лазаревич.

 

— Не знаю, чи буду мати час!

 

— Що? Не говоріть дурниць!.. Не пожалуєте!

 

— Хрестини?.. Весілля?..

 

— О, така маленька перекуска... Горілочка, но... якийсь чайочок... опісля маленька пульочка... Так до одинадцятої...

 

— Прийду!.. Напевно прийду!.. — Ага! Я хотів ще вам сказати, що на неділю має нас меценас запросити...

 

_______

 

Бідні люди! Ходять, нарікають, викликують співчуття, а іноді і сльозу витиснуть з людського ока. Живуть тихо-смирно, прибиті недостачами, завжди скривлені... Аж серце болить, коли подумаєш, як можуть вони вижити, коли їх платня є тільки 700—1000 золотих у місяць!

 

[Львівські вісті]

21.02.1942