Без сумніву, ще рано робити передбачення щодо правління Дональда Трампа, але перші ознаки є лиховісними. Це правда, що його слова після оголошення його ж електоральної перемоги були обачними і примирливими. Але з того часу минуло три місяці, а його вчинки відтоді дозволяють припустити, що то був ще один хитрий виверт; у першу мить майже захоплений зненацька своєю неочікуваною перемогою, Трамп інстинктивно апелював до здорового глузду, щоби видатися прагматичним і стриманим центристом. Утім, немає сумніву, що невдовзі він відновив свій екстремізм, спонукуваний найбільш радикальними радниками і власною провокаторською натурою — явно думаючи, що саме це провокування і примітивний екстремізм привели його Білий дім і саме вони повинні неминуче лягти в основу його програми уряду, яка доти залишалась крикливою і невизначеною.
Зі своєю вже звиклою зигзагоподібною діалектикою Трамп знову пообіцяв звести мур на кордоні з Мексикою і ліквідувати Obamacare, які були основними стравами під час його кампанії і від яких він відмовився після виборів. Він цькував і залякував автомобільні і металургійні кампанії, щоби ті не інвестували за кордон (особливо у Мексику) — одним словом, знову зайняв найбільш екстремістські позиції. Ніби ще залишався якийсь сумнів, він знову підтвердив цей екстремізм у своїй інавгураційній промові, яка стала взірцем злоби й демагогії, властивих найбільш злостивому націоналізмові. Найповторюванішими словами у ній були «нація» і «захист». Звісно, в Сполучених Штатах звернення до нації трапляється часто в політичних промовах («нація» є словом-табу в нинішній Іспанії саме в національній царині, натомість у автономіях, особливо деяких, вживається часто); та річ у тім, що Трамп його вжив, зв’язавши із захистом. Він кілька разів сказав, що американську націю треба захищати від агресії інших країн — це майже націоналістична риторика. Зовнішній ворог завжди є лиходієм в риториці озлобленого націоналізму. І агресія, про яку згадує Трамп, не обмежується тією, яка спричинена ісламським радикалізмом, на який він явно натякає (на мою думку, виправдано). Річ у тім, що він ясно сказав — Сполучені Штати є жертвою інших дружніх країн, які наживаються на них завдяки допомогам і торгівлі; таким чином президент перейняв для своєї держави прогресистську риторику країн третього світу, яку інші застосовували супроти нього. Тепер виявляється, що заяложений аргумент про «нерівний товарообмін» привласнили Сполучені Штати Дональда Трампа. От тобі й на.
Логічний висновок озлобленого націоналізму – торговельний протекціонізм, і Трамп вже оголосив, що саме він буде основою його економічної політики. Співвітчизники-економісти, схоже, втратили дар мови від такої програми. Старий підручник із міжнародної економіки (автор П.Т. Елсворт) містив текст на захист протекціонізму, який приписували Лінкольну, де було зазначено: «Я нічого не тямлю в економіці, але знаю, що коли куплю американське пальто, то в Америці залишаться і пальто і гроші, а коли куплю англійське пальто, то тут залишиться лише пальто, а гроші підуть туди». Елсворт додавав: «Єдиним правдивим у цьому тексті є перше твердження». Якщо Лінкольн цим текстом демонстрував, що нічого не тямить в економіці, то Трамп своїми виступами показує — він тямить ще менше. Тож мені дивно, що наступники Елсворта досі не заявили чітко, що з такими знаннями з економіки новий президент навіть не отримав би заліку за вступний курс. Його великим економічним радником буде економіст із дуже скромним авторитетом та іспанським прізвищем — Петер Наварро, чиї неодноразові осудження китайської економіки, здається, є виправданням уваги, яку йому приділяє новоявлений президент.
Створюючи перешкоди для в’їзду робітників і надходження товарів з-за кордону, Трамп спровокує зростання видатків американських підприємств. Це у поєднанні зі зростанням долара (який викликав трохи необдуману ейфорію) негативно позначиться на американському експорті, погіршуючи й без того тривожний дефіцит платіжного балансу, що його Сполучені Штати можуть собі дозволити завдяки престижу національної валюти добрій волі їхніх торговельних партнерів. Всьому цьому посприяє й обіцяна політика зниження податків, капіталовкладення в інфраструктурні проекти та військові видатки, які збільшать американську заборгованість, не обов’язково стимулюючи продуктивність. З іншого боку, американський протекціонізм може спровокувати й протекціонізм з боку їхніх партнерів — таким чином руйнуючи значну частину міжнародної торговельної співпраці, яку так тяжко вибудовували з ініціативи саме Сполучених Штатів після Другої світової війни і котра настільки посприяла поліпшенню світової економіки. Зараз може відбутися те, що сталося в 1930-х, коли Сполучені Штати зробили величезну помилку: різко підняли мита, рефлекторно захищаючись від Великої депресії, яку вони самі спричинили. Так вони лише поглибили кризу і спровокували ефект імітації в інших західних економіках, внаслідок чого міжнародна торгівля розвалилася, а з нею пішов прахом рівень життя мільйонів людей, натомість безробіття страшенно виросло.
У меншому масштабі, але ближче до нас, в Іспанії 1891 року схожа націоналістична паніка охопила Антоніо Кановаса дель Кастільйо, який обстоював непомірне мито «інтегрального протекціонізму», що стало явним гальмом іспанської економіки. Убитий шість років по тому, Кановас не зміг побачити наслідків свого захисного пориву, але саме тоді італійська економіка, значно менш протекціоністська, стала випереджати іспанську. Протекціонізм зазвичай має ефект бумеранга, окрім нечисленних винятків.
Іншим можливим наслідком політики Трампа буде зближення його країни і Великої Британії, яке вже розпочалося з візитом Терези Мей. Обоє поділяють популістський і ксенофобський націоналізм і мають явну культурну спорідненість, яка – що логічно – штовхає їх в обійми одне одному. Треба чекати комерційних угод, преференційних мит і різноманітних союзів, якими Велика Британія сподівається компенсувати свою ситуацію після Брекзиту.
Відповідно, ізоляція Європи посилиться. Наслідки цього можуть бути сприятливими або ні; результат залежатиме від реакції держав, які входять до її складу. Якщо відносне відчуження англо-саксонських країн послужить для того, аби Європа прискорила своє об’єднання в політичних, економічних і військових питаннях, ізоляція може виявитися суворим, однак корисним лікуванням. Якщо Унія виявиться здатною уніфікувати свою зовнішню, фінансову і фіскальну політики та військову організацію, то вийде з випробування зміцнілою, перетвориться на справжню спілку. Якщо ця спроба провалиться, то це буде кінець гарної мрії, що тривала півстоліття, — і ми побачимо, як кожна держава-член намагатиметься самостійно знайти собі місце в новій світовій конфігурації, котра саме нині вимальовується. Велика рецесія ХХІ ст. буде підводною міною супроти мирної злагоди держав, яка виникла після завершення Другої світової війни і падіння комунізму — такою була Велика депресія ХХ ст. супроти сподівань мирно відбудувати світ після Першої світової війни. Інструментами руйнування були — і будуть — злоба та націоналізм.
Ґабріель Тортелья, економіст та історик.
Gabriel Tortella
Resentimiento y nacionalismo
El Mundo, 03.02.2017
Зреферувала Галина Грабовська