У Львові дня 16 м. ст. лютого 1892.
Від кількох лїт станула у нас знов на порядку дневнім справа правописна, а видвигнула єї сим разом не політика, a педаґоґіка, хотяй не дасть ся заперечити, що питанє правописне у Русинів австрійских містить в собі і признаки політичні, бо правописи більше або менше фонетичної вживають народовцї, a москвофіли уживають россійскої правописи етімольоґічної.
Справа правописна з-давна витворювала межи народовцями a москвофілами кваси, більші або менші. Народовцям завсїгди йшло о то, щоби подати язикови нашому як найпригіднїйші средства потрібні до удержаня чистоти єго і до розвою літератури; москвофіли же завсїгди мали на оцї тілько одно, щоби в нашім язицї була правопись тая сама, яка єсть в язицї россійскім, і служила немов за міст, котрим кождої хвилї можна з нашого боку перейти на бік россійскій. І ми бачимо в практицї, як легенько такій перехід відбуває ся і мало по-малу доводить не лише до затрати питомої звукової сторони нашого язика, але й самого язика. "Слово", "Наука" і другі видавництва москвофільскі починали видаватись правописію Максимовича, а мало-по-малу зійшли не тілько на правопись часто россійску, але почали й зовсїм писати язиком россійским. Майже кожде москвофільске выдавництво з початку писало "бувъ", по якімсь часї змінено лише "в" на "л" і вийшло "булъ", а за якійсь час знов змінено лише "у" на "ы" і вийшло "былъ"; з початку писало "вôзъ", потім тілько випустило з-над "ô" дашок і вийшло "возъ" і т. д. Читатель помалу привикав, поки наконець не опинив ся не тілько серед правописи, але й бесїди россійскої.
B школах наших так ити не могло, а навпаки, з оглядів педаґоґічних треба було правопись етімольоґічну що раз більше поправляти в напрямі фонетичнім — і нинї так звана етімольоґічна правопись шкільна далеко відбігла від чисто россійскої правописи "Галицкой Руси", — тож і не диво, що наші москвофіли правопись шкільну зовуть "какоґрафією", охрестили єї "интриґою польскою" і не хотять о нїй навіть знати, так само, як о фонетичній правописи т. зв. кулішівцї. З свого становища они мають рацію, а від коли покинули не лиш правопись Максимовича, але з правописію pocciйскою переймили навіть язик россійскій, то вже тим самим махнули рукою на всяку правопись язика нашого, бо й що-ж може их обходити правопись язика, котрого они не вживають? Чи той язик буде мати правопись етімольоґічну, чи фонетичну, для них се байдуже, бо они ним не пишуть, — так само, як байдуже им о правопись н. пр. польску — а обходити их може хиба правопись язика россійского, де тепер иде межи ученими боротьба о усуненє букви "ъ" і фаховий "Филологическій Вѣстникъ" уже видав ся без "ъ".
Через те, що сторонники етімольоґічної правописи у нас перейшли з часом до правописи чисто-россійскої і приняли навіть язик россійскій, справа реформи правописи нашого язика для школи стала ся значно улекшеною, бо вже відпадає арґумент, що нїби-то чим строжша етімольоґічна правопись, тим більше лучить всїх Русинів і держить при ріднім язицї. Се показалось неправдою, — наші найстрожші етімольоґи покинули рідний свій язик і видають часописи та книжки в язицї россійскім.
З якої-ж причини і якої реформи в правописи домагають ся нинї наші педаґоги для школи?
Руске товариство педаґоґічне на недавних своїх зборах навело причину потреби реформи. Нинїшна правопись — жалувались учителї шкіл народних — єсть так трудна, що навчити єї в школах народних річ неможлива. І не диво, з людей, покінчивших університет, рідко хто уміє правильно нею писати, а що-ж доперва жадати від покінчивших школи народні? На один звук єсть по кілька букв. На звук "і" єсть аж чотири букви [i, ô, и, ѣ], на звук "и" єсть три букви [и, i, ы], тота сама буква вимавляє ся на кілька способів. Щоби навчити дитину, де писати "ы", треба хиба, щоби дитина знала язик польскій. Через те, що школярі мучать ся правописію, не поступає наука самого язика, молодїж знеохочуєсь до рідної мови, а сего наслїдок такій, що потому рускій селянин або міщанин скорше пише по польски, нїж по руски.
Отже якої реформи домагають ся педаґоґи? Домагають ся усуненя двох букв: "ъ" і "ы" та заступленя "ѣ" буквою "ї". Буква "ъ" уже нинї не має нїякого звука [чи писати "гак" чи "гакъ" — все одно, з "ъ" твердше не вимовить ся]. Межи "ы" а "и" нема нинї вже різницї ["рыбы" чи "риби" вымавляєсь однаково]. Буква "ѣ" пише ся на "ji" і на "і", отже замість неї писати після потреби букви "ї" (ji) и "i". Отсе цїла проєктована реформа!
Се уважали ми за потрібне розказати, бо "Галицкая Русь" плете, що нїби-то рускі педаґоґи відновлюють "Голуховщину" [коли то йшло о введенє латиньского абецадла!], хотять "порвати связи галицкой Руси съ ея историческим прошлым", посягають на "тысячелѣтное достояніе, тысячелѣтное правописаніе", грозить, що "народ отчуждится от церкви такъ якъ не будетъ умѣти читати церковных книг", попаде "въ безвѣріе" і т. д. — а наконець кличе з патосом: "Не дадимъ ни буквы отняти изъ того народного достоянія, которое намъ осталось даже послѣ татарского нашествія!"
Все те арґументи штубацкі. Нїхто з Русинів не хоче "Голуховщини", — нїхто "историчного прошлого", "тысячелїтного достоянія" не неґує, а тілько реґулює єго, якъ реґулюють всї народи, — "ъ" a "безвѣріє" так має ся одно до другого, як кулак до носа, — а патетичний поклик "Галицкой Руси": "Не дадимъ ни буквы отняти..." о сотки лїт спізнений, бо вже отнято неодну букву: і юсы, і зело, і кси, і пси, і ижица... а натомість додано до "тысячелѣтного достоянія" де що зовсїм новенького: Россіяне "э" [і "Галицкая Русь" від них то "э" взяла], Русини "ґ", Серби "j", і т. д. Впрочім правительство россійске, по звістнім указї з 1876 року завело урядово для нашої мови правопись, в котрій вправдї на місце нашого "и" наказало писати "ы" [н. пр. "робыты"], але заборонило писати буквы "i" й "ѣ" [замість "ѣ" наказало писати "йи" або "и", так що Українцї мусять нинї писати н. пр.: "йийи"=ѣѣ, "били"=бѣлû].
В Россії правопись нашому народови накинено "по указу" — в Австрії ми, при конституції, маємо право самі собі рішати о правописи і накинути собі нїкому не дамо. Тілько-ж в школах ми самі зарядити в справі язика і правописи нинї не можемо, бо не маємо анї свого міністерства просвіти, анї навіть своєї ради шкільної, отже можемо тілько через міністерство і раду шкільну переводити волю народну. Загал педаґоґів, компетентний в тій справі промовляти в имени народу і єго школи, зажадав реформи правописи, а власти шкільні обовязані сповнити єго волю, a не по конституційному були би поступили, коли-б жаданє се кинули були до коша. Нинї рішенє справи спочиває в руках самих Русинів-педаґоґів — від их опінії зависить: чи реформу правописи в школах належить предприняти, чи лишити status quo.
Політику і реліґію тут треба лишити на боцї. Політика тут може бути хиба тая, що нам треба правописію документувати "общерусскість", а розвій свого рідного язика класти на другій плян, a що-до реліґії, то єсли-б реформа правописи причинилась до того, що виходило би зі шкіл більше людей з знанєм і замилуванєм до язика руского в слові і письмі, то на тім наша церков не стратить, а ще зискає, бо більше людей буде читати наші церковні книги, а не буде по містах хапати за польскі modlitewniki. Пара букв не учинить різницї, бо й нинї вже деяких букв з книг церковних в книжках шкільних нема, — впрочім ми не можемо навіть допустити, щоби при евентуальній реформі правописи нашого живого язика анкета фахових руских педаґоґів не подбала о те, щоби в учебниках подати молодежи шкільній можність навчитись також докладно читати книги церковні. Того не тілько наші священики, але й світскі Русини мусять рішучо домагати ся. Не знаємо, як дїє ся в Сербії, де уже з-давна заведена в сербскім язицї правопись фонетична [Серби выкинули буквы: ѣ, ы, ъ, навѣть: я, ю, є] і митрополит та епископи пишуть свої посланія до вірних правописію фонетичною, — не знаємо, чи там в школах учать також читаня письма церковних книг, — але у нас Русинів, народу так привязаного до своєї церкви і свого обряду, без того обійтись не може, і ми певні, що так само думає загал наших педаґоґів, домагаючій ся нинї дрібної реформи правописи в школах.
[Дѣло]
15.02.1892