Ян Сова

Виглядає, що полякам новий уряд подобається більше, ніж цього хотілося б ліберальному мейнстріму. Як це можливо?

 

 

Минуло більше року після приголомшливих виборів-2015, які передали всю політичну владу в Польщі правій популістській партії «Право і справедливість» (ПіС) (Prawo i Sprawiedliwość — PiS). Польські ліберали дивляться з трепетом і захопленням на новосформований опозиційний рух, що називається Комітет оборони демократії (КОД) (Komitet Obrony Demokracji — KOD). Виглядає, що їх не турбує той факт, що незважаючи на усю його гарячкову діяльність, на безліч демонстрацій по всій країні, на безконечне втручання медій і на вдало обраних авторитетів у публічних дебатах, що висловлюються на користь протестувальників, цей величезний рух не зумів відколоти в уряду навіть один відсоток підтримки виборців після останніх виборів (підтримка владущої партії коливається, залежно від опитувань, від 33 % до 40 %, а середньо становить 37 % — якраз той результат, який здобула ПіС у жовтні 2015-го). Виглядає, що полякам новий уряд подобається більше, ніж цього хотілося б ліберальному мейнстріму. Як це можливо, якщо цей уряд такий жахливий? Спробуймо це з'ясувати. Це не буде аж так важко. Треба лише глянути на це під правильним кутом.

 

Для того, щоби щось зрозуміти, треба знати, звідки воно бере свій початок. Не завжди цього досить, однак без пізнання причини чогось неможливо по-справжньому усвідомити його значення і осягнути його механізми. Проте коли слухаєш ліберальні наративи про сучасну Польщу, складається враження, що існує лише один спосіб концептуалізувати те, що сталося в 2015 році: популістський переворот був спалахом ірраціонального обурення, несумісного з цінностями демократичних суспільств, і розпалений ретельно спланованими маніпуляціями маленької групи спраглих влади політичних парій на чолі з Ярославом Качинським, що грає роль головного лиходія.

 

Цей «діагноз» став наріжним каменем стратегії опозиції: засудити те, що відбувається, як ірраціональне порушення і висвітлити цю ірраціональність nouveau régime — рівно як і його порушення мінімальних стандартів демократичної держави. Такий погляд видається абсолютно очевидним для його прихильників і абсолютно помилковим для його опонентів, що є причиною провалу будь-якої стратегії, що ґрунтується на ньому, адже єдиним його результатом є взаємна консолідація; так само, як і всі докази існування Бога є абсолютно переконливими для впевнених у Його існуванні або ж ще одним прикладом пропаґанди неправильних уявлень — для невірників.

 

Справжній і адекватний розгляд причин популістського перевороту — це питання щонайтерміновіше й щонайважливіше. Саме тепер ми переживаємо поворотний момент. До того, що трапилося з Польщею у 2015 році, не можна ставитися як до ізольованої локальної аберації, яку можна порівняти хіба що з Угорщиною.  Неможливо намалювати наснажну картину раціональної і меритократичної світової політики, що протилежна до дикої й ірраціональної ситуації в Польщі. У нас є ПіС, але Велика Британія дістала Брекзит, США мають Дональда Трампа, Франція — Марі Ле Пен, Австрія — Партію свободи, Індія — безперервне правління Бхаратія джаната парті (Індійської народної партії), Філіппіни — Родріґо Дутерете, самопроголошеного віґілянта, що перетворився на рятівника національної моралі. Здається, що існує ґлобальна конверґенція політичних подій і що правий популізм виграє усюди, незважаючи на різні історичні та культурні контексти. Це не є сюрпризом для марксиста — існує одна головна сила, що формує світ сьогодні: процес накопичення капіталу в ґлобальній фазі. Якщо вірити, що матеріальні процеси живлять соціальне й політичне життя, то конверґентність не видається несподіваною, зважаючи на універсальне панування капіталу над різними суспільствами та культурами.

 

Існує також інша ланка послідовності у грі — історична. Короткий огляд XX століття виявляє систематично повторювану реґулярність, яку можна підсумувати двома простими узагальненнями: по-перше, капіталізм + парламентська демократія + перерозподіл => демократичний соціалізм; по-друге, капіталізм + парламентська демократія – перерозподіл => націонал-соціалізм. Це промовиста кореляція, бо вона демонструє, що незважаючи на всю ліберальну риторику і пори те, що вільний ринок і капіталізм є породженням «природного стану речей», капіталізм, як виглядає, не може осісти в ліберальній рівновазі й завжди відхиляється вбік: до проґресивних рішень, якщо є перерозподіл, або ж до реґресивних, якщо його немає. Німеччина між 1930-ми і 1960-ми править за найкращий приклад: країна, що переходила від парламентського режиму, який порівняно добре функціонував (беручи до уваги стандарти того часу), через неймовірно репресивну диктатуру й назад до демократії чи навіть більше — на вершину списку моделей ліберально-демократичних країн. Що фундаментально відрізняє Німеччину у 1960-му від Німеччини у 1930-му, так це не культура чи цінності, а одна проста річ: добре розвинена держава загального добробуту. Як одного разу висловився Тімоті Снайдер, ми відрізняємося від людей, які вбивали десятки мільйонів своїх сусідів у XX столітті, в одному ключовому аспекті: ми не голодні.

 

Якщо застосувати цю модель і заповнити її абстрактну схему конкретними подіями з сучасної польської історії, ситуація стане раціональнішою й надаватиметься до розуміння. Теперішній успіх популістів правого крила — це прямий наслідок неоліберальної трансформації початку 1990-х. Вона запровадила радикальні реформи вільного ринку і парламентську демократію, свідомо послабивши редистрибутивні механізми. Це породило багато страждань, а отже — великий гнів.

 

Єдиною несподіванкою стало те, що популісти потребували так багато часу, щоб здомінувати сцену. Причиною є час, який необхідний був людям у Польщі, щоб позбутися ілюзій. Головний фактор, що стримував гнів, — це міраж майбутнього процвітання, яке здебільшого асоціювалося з Європейською Унією. Допоки люди в Польщі одностайно вірили в ЄУ і в краще завтра, забезпечене капіталізмом, гнів можна було контролювати. Проте його ніколи не було викорінено. З початку 1990-х він набирав різноманітних форм: виникнення популістського руху «Самооборона» (Samoobrona) з її лідером Анджеєм Лєппером, перемога Стана Тумінського над Тадеушем Мазовєцким на президентських виборах у 1990-му, яка була шоком, чи разюче повернення до влади апаратників старого режиму між 1993-м і 1995-м. Всі ці симптоми нам не вдалося правильно інтерпретувати. Ліберали залишаються сліпими до них навіть зараз, незважаючи на факт, що цей гнів перевертає їхній світ догори дриґом. Тож не дивно, що спільноту, настільки неспроможну побачити причини свого власного вимирання, змітає вітер історії.

 

Ті, хто захищає ліберальний порядок, стверджують, що сам діагноз масового гніву і фрустрації спотворює реальність і що загалом все гаразд, як доводить зростання польського ВВП. Цей арґумент не дивує: якщо вашою метою є довести, що невдоволення є ірраціональним, то вам треба продемонструвати, що статус-кво — це добре, а отже, радикально його підважувати немає жодної цінності. Проте ретельне вивчення соціальних та економічних показників малює ще похмурішу картину сучасної Польщі. Арґумент ВВП виглядає надзвичайно недоречним — він може бути вирішальним для іноземних інвесторів, оскільки показує, якого прибутку від своїх грошей вони можуть сподіватися, але на соціальному рівні у ціль він не влучає.

 

Неоліберальна догма про ефект скрапування була спростована безліччю емпіричних доказів. Цілком можливо, що коли ВВП йде вгору, то багаті стають багатшими, але решта у жодний спосіб не дістає вигоди від їхнього успіху. Виглядає, що перерозподіл є не результатом зростання, а радше ефектом… політики перерозподілу. Це звучить як тавтологія, однак економічні ліберали й далі повторюють свої ідеологічні метафори про те, що припливи підіймають усі човни, незважаючи на те, чи їхні пасажири низькі чи високі. Емпіричні показники суперечать цій вірі: між 2008-м а 2015-м у Польщі відбулося зростання сукупного ВВП на 30 %, проте протягом того самого періоду кількість людей, що живуть в умовах крайньої бідності, також зросла на 30% (!). Іншими словами, вісім років послідовного економічного зростання зробили бідними півмільйона людей в Польщі; це як новий Вроцлав (четверте найбільше місто в Польщі) бідності. Принаймні це картина, що випливає з офіційної статистики. Можна побудувати різноманітні ідеологічні конструкції, аби це заперечити, але факти змінити неможливо.

 

Щобільше, картина навіть похмуріша, якщо заглянути поза вузькі межі економічних індикаторів. Дослідники з Козьмінського університету в Польщі обчислили індекс сталого розвитку (див. графік), що базується на кількох десятках економічних і соціальних індикаторів. Він прекрасно ілюструє ту ж таки ситуацію: незважаючи на стале економічне зростання, соціальний розвиток стагнував або навіть занепав між 2006-м а 2015-м роками.

 

 

Альберт Айнштайн колись зауважив, що божевілля — це робити одну й ту саму річ знову і знову, чекаючи іншого результату. Це цілком може стати девізом КОДу. Неважко побачити, чому він не працює і чому так багато людей підтримують уряд. Існували два найбільші слоґани, які використовував рух, щоб передати свій меседж. Перший відсилав до свобод, ґарантованих верховенством права, яке наразі зруйноване популістами; другий стосувався потреби будувати сильніше громадянське суспільство, щоб протистояти новому режиму і повалити його. Обидва вони, м'яко кажучи, наївні.

 

Не може бути жодних сумнівів, що свобода — це найбільша цінність, і ніхто з лівиці її сумніву серйозно не піддає. Однак у такому суспільстві, як польське, де існують сильні матеріальні поділи, свобода стає класовим привілеєм. Щоб могти практикувати свободу, її треба цінувати, а для цього треба мати до вільного вибору більше одного варіанту. З цієї причини практикування свободи вимагає ресурсів, інакше це лише порожній лозунґ. Це головна причина, чому виборці ПіСу залишаються цілковито глухими до арґументів, що відсилають до свободи, ґарантованої верховенством права. Це люди, які не цінують свободи, тому що вона залишається безсенсовною у їхньому світі злиднів, що істотно обмежує практичні варіанти вибору.

 

Зрештою, нащо захищати Шенґенську зону з її просторою свободою руху, якщо не можеш дозволити собі квиток на поїзд до найближчого міста? Діставши можливість отримати 125 євро бонусу на дитину в обмін на підтримку єврофобного уряду, було б нерозумно від неї відмовитися. Лібералам легко засуджувати людей, які «продають свою свободу за 125 євро». Набагато важче уявити розпач, якого мусиш зазнати, щоб це робити.

 

Так само і з «верховенством права»: навіщо комусь боротися за нього, якщо воно сприймається фундаментально упередженим на користь інтересів деяких соціальних класів. Приватна власність — священна; економічні ліберали — такі, як колишній польський президент Броніслав Комаровський, який програв минулі вибори, — вірять, що виселяти людей і закривати держустанови в ім'я відновлення майнових відносин, зруйнованих Другою світовою війною сімдесят років тому (sic!), — це нормально. Натомість вони ніколи не були такими ж непохитними у запровадженні трудового законодавства, яке щоденно порушують у Польщі навіть в державних установах, що перебувають під прямим контролем центрального чи місцевих урядів (я сам протягом трьох років працював у таких інституціях — на Польському громадському радіо і в муніципальній ґалереї мистецтв — без обов'язкового за законом контракту). Саме в цьому й полягає основна суть питання: не досить, що віра лібералів в ірраціональність популістського повстання не влучає в ціль, — правдою є цілком протилежне — воно дуже раціональне. Було б ірраціонально, коли б широкі класи підтримували ліберальний істеблішмент.

 

Саме це нарешті зрозуміли пригноблені і в Польщі, і будь-де. Від знищеної лібералами лівиці вони повернулися до правого популізму. Він їм подобається, бо дає відчуття, що існує уряд, який реально піклується про їхні матеріальні інтереси. Їх менше турбують інші речі, та й що дивного в тому, що бідний передовсім хоче виборсатися з бідності? Економічний лібералізм наголошує на фундаментальній важливості матеріальної мотивації, тож для лібералів не має бути несподіванкою побачити, як вона впливає і на політичний вибір.

 

Тут виникає цікаве і доречне запитання: чому ці матеріальні проблеми розпалюють правих популістів, а не проґресивних лівих? Ну, це видається дуже простим. Матеріальні умови не обертаються безпосередньо у певні політичні прихильності. Вони будять гнів, який потім модифікується панівними ідеологічними конструкціями. Ліберальний мейнстрім доклав надзвичайних зусиль до дискредитації соціалізму після 1989 року. Водночас праворадикальним угрупуванням було дозволено існувати чи навіть процвітати. Не існує кращого символу цього процесу, аніж перейменування важливого центрального рондо у Варшаві на честь Романа Дмовського, польського націоналіста часів Другої світової війни і святого патрона сучасного націоналістичного пробудження.

 

Отож, коротше кажучи, польські ліберали були на чолі творення величезної хвилі суспільного страждання і гніву, заперечували її існування, зруйнували цивілізовані способи сублімації цього гніву в проґресивну редистрибутивну політику, оскільки це зазіхало би на прибутки власників капіталу, провалили просування ліберальних соціальних реформ і толерували відродження правого екстремізму. Вони посіяли вітер і пожинають бурю. Коли виник шторм, вони назвали його «ірраціональним вибухом дикого обурення». Ну, якщо це не сліпота і глупство, тоді що?

 


Jan Sowa
Liberal Insanity
Aspen Review Central Europe, 3/2016
Переклад Лесі Стахнів

 

15.02.2017