Чи дрейфує Білорусь від Москви?

Що за чорна кішка пробігла між Росією та Білоруссю? Дрібне протистояння, яке швидко вичерпається, чи таки глибока й антагоністична криза взаємин? Точно відповісти на це запитання навряд чи вдасться відповісти найближчим часом. Мінськ з Москвою вже неодноразово вели війну нервів, а потім йшли на мирову. Утім існують передумови, що нині це протистояння може перерости у щось поважніше.

 

 

Про глибину протистояння, яке виникло між Росією та Білоруссю (чи, можливо, лишень між Олександром Лукашенком і Володимиром Путіним) світ дізнався з останньої прес-конференції білоруського лідера. Захід був рекордним за тривалістю – 7 годин 21 хвилина, тож Лукашенка вже можна сміливо вписувати до Книги рекордів Ґіннеса.

 

«Слушай, Володя, не порти мне вечер!», – саме таку цитату бацьки можна було б винести титулом для цього мега-брифінга, хоча справжня назва заходу «Велика розмова з президентом». Фактично лейтмотивом «розмови» лунали скарги Лукашенка на несправедливу гру союзної Росії. Її лідерові Путіну й були адресовані головні меседжі бенефісу булоруського колеги, котрий щоправда намагався уникати прямого називання імені свого візаві.

 

Бацька нещадно, але здебільшого безособистісно критикував  путінську Росію подаючи її таким собі безпритульний суспільством, будинком без господаря, де права рука не відає, що робить ліва, де панує анархія, хаос і руїна. Хоча час від часу Лукашенко таки не стримувався й свідомо чи несвідомо таки згадував ім’я Путіна у досить непривабливому контексті, як от у цитуванні фрази про «зіпсований вечір»

 

Головною підставою для зухвалих нападок Лукашенка на Москву стало її рішення створити на кордонах з Білоруссю пункти контролю, причому доволі жорсткого контролю. Наказ підписав голова ФСБ, хоча зайве говорити, що все це було б неможливим без рішення шефа Кремля.  Офіційно цей захід подавався як російська відповідь на скасування Білоруссю візового режиму для громадян 80 країн, зокрема держав Європейської Унії, Сполучених Штатів і Канади. Росія так пояснювала логіку своїх дій: велика кількість громадян вказаних країн внесені Кремлем до «чорного списку» в рамках санкцій у відповідь. Але не слід забувати, що 1996 року Білорусь і Росія погодилися створити єдину Співдружність держав. 1997 року Співдружність перетворилася вже на Союз Росії та білорусі, а 2000 року Союз перетворився на Союзну державу.

 

Це утворення мало стати ядро ​​майбутнього відродженого СРСР. Зі задуманого мало що вийшло, оскільки ніхто більше долучатися не забажав. Тепер же шляхом міжкордонного розмежування Москва ставить під сумнів існування вже самого російсько-білоруського симбіозу як монолітного утворення. У цій ситуації нам важко розуміти логіку Лукашенка, котрий з одного боку намагається себе продемонструвати максимально незалежним від Кремля, з другого – скаржиться на сецесійну практику Москви.

 

Але в цю психологічну проблему бацьки ми не плануємо заглиблюватися. Нас більше цікавить той факт, що білоруський лідер виставляє Москві такі жорсткі звинувачення, що вже неможливо робити вигляд, буцімто все це лише незначні бюрократичні тертя, які навмисно роздмухують засоби масової інформації. Бо зазначеною темою прикордонного контролю закиди Лукашенка не обмежилися. Далі були звинувачення щодо несправедливої гри в царині нафто- й газопостачання, блокуванні білоруського експорту, порушенні угод ЄврАзеС тощо. Тобто, у тих хто оглядав цю марафонську конференцію не могло не скластися враження, що мова йде про справжній міждержавний конфлікт.

 

Ще одна знакова фраза, кинута на прес-конференції Лукашенком: «Незалежність дорожча за нафту!». От виявляється, як може вшкварити бацька, а ми ж то думали, що Путін цілковито купив його за енергоресурси. А як воно насправді? Насправді таки купив, але як відомо: борг віддають лише боягузи.

 

Що, приміром, ми, українці, найбільше купуємо в білорусів? Бензин та інші нафтопродукти, які в Білорусі роблять з російської нафти. Експорт нафтопродуктів все ще залишається однією з найвагоміших статей формування тамтешнього бюджету. Проте минулого року цей експорт скоротився у фізичному вимірі на 23%, в грошовому – майже на 40%. У чималій мірі це наслідок того, що Росія прикрутила нафтовий краник.

 

Навіщо Кремль робить таку прикрість не просто «братському», а дружньому, навіть «співдружньому» народові? А це таке покарання за неоплачений білорусами газовий борг, який сягнув 550 мільйонів доларів.

 

Лукашенко стверджує, що білоруси 2016 року заплатили «Газпрому» і так більше, аніж «справедливу ціну». Справедливою ціною бацька вважає 83 долари за тисячу кубометрів, Білорусь нині платить $107, хоча контракт вимагав платити $132.

 

Та й взагалі, за підрахунками Лукашенка Білорусь від входження в ЄАЕС втратила 15 млрд доларів. Зрештою він видав таке резюме: жодної рівноправній, чесної інтеграції немає й близько, Москва просто знущається з білоруського партнер.

 

У цьому контексті варта зауважити таку деталь. Конференція, яку з певними застереженнями можна назвати антипутінською, відбулася третього лютого, а от днем раніше з’явилася інформація про майбутню  зустріч двох президентів. Була навіть названа ймовірна дата – дев’яте лютого. Першою це повідомлення опублікувала  близька до Кремля газета «Известия» з покликом на прес-секретаря кремлівського шефа  Дмитра Пєскова. А вже наступного дня по «Великій розмові» інформаційним російсько-білоруським полем прокотилася нова чутка: зустріч скасовано (перенесено на невизначений термін). Восьмого лютого це підтвердив той же Пєсков. «Главам двох держав так і не вдалося узгодити графіки», – пояснив він, хоча не складно зрозуміти, що означає таке формулювання.

 

Отже криза у стосунках Мінська й Москви – незаперечна. Наскільки вона глибока покаже час. Зрештою напруга між двома «співдружніми» державами виникала за актуальне тисячоліття  неодноразово. Причому як на суто господарському, так і на політичному рівнях.

 

Пригадаймо хоча б першу російсько-білоруську «газову війну» 2004 року. Тоді Москва перекрила краник, подачі газу до Білорусі. Ще тоді Лукашенко висловився досить жорстко, назвавши цей крок Кремля «тероризмом на вищому рівні».

 

А ще цікавіше протистояння виникло 2008 року, коли Мінськ навідріз відмовився визнавати незалежність Абхазії і Південної Осетії. Одночасно Білорусь почала загравати з Брюсселем, що теж не могло не дратувати Москву.

 

Далі 2014 рік, російсько-українська війна. Білорусь не забажала визнавати анексії Криму Росією, час від часу критикувала донбаських сепаратистів, запевняла Київ, що не дозволить Росії атакувати Україну зі своєї території.

 

2015 року між членами Митного союзу – Росією та Білоруссю – розпочинається митна війна. Спершу легенька, але з кожним днем чимраз жорсткіша. І от зараз – прикордонний контроль. А тим часом у мінську арештовують журналістів, котрі пишуть критичні щодо Білорусі статті на російських новинних ресурсах.

 

Тож війна нервів між Білоруссю й Росією загострюється. Ну то й що, скаже досвідчений читач, усіляких «воєн» між ними – газових, нафтових, продовольчих, інформаційних тощо – й не злічити. Всі вони врешті-решт завершувалися якимось консенсусом: Москва здебільшого йшла на економічні поступки, Мінськ здебільшого відмовлявся від чергової частини свого суверенітету.

 

Чи варто сподіватися, що й цього разу відбудеться щось схоже? Не виключено, хоча, як то кажуть, є нюанси. Дружба з Білоруссю завжди коштувала Росії чималих грошей. А вільних фінансових активів у Кремля чимраз менше. Економічні санкції, дешеві енергоресурси та відсутність докорінних реформ в російській економіці зробили свою справу. Знамените медвєдєвське «дєнєґ нєт, но ви там дєржитєсь» навряд чи задовольнить Олександра Лукашенка. Це – по-перше.

 

А по-друге, змінюються російські критерії союзництва і регіонального лідерства. Навіщо Кремлю купувати такого союзника, котрий не надає ні фізичної, ні моральної підтримки діям Росії на Донбасі чи в Сирії, ставить під сумнів гасло «Крим наш», дозволяє собі різкі словесні випади проти Москви? Скоріш за все, суто формальне примирення таки відбудеться.

 

Водночас можна припустити, що Мінську нарешті доведеться навчатися виживати з розрахунком виключно на власні сили. Москва більше серйозних грошей не даватиме, та й відчутної допомоги від Брюсселя навряд чи слід очікувати. Тому вже скоро буде видно, наскільки життєздатним є «режим Лукашенка», який так апологетизують українські обивателя. 

15.02.2017