Володимир Кулик

 

1.

 

Через три роки після Майдану й майже три роки палких дискусій про належне місце української та російської мов до Верховної Ради нарешті подано законопроекти, що мають замінити ненависний, але досі не скасований закон Ківалова-Колесніченка, скорочено КіКо. Хоча проектів подано аж три, найбільший резонанс викликав один (відомий за реєстраційним номером як проект 5670), що його розробила група мовних активістів і подала до парламенту низка депутатів, головно з фракції «Самопомочі». Увагу до цього проекту зумовила не тільки популяризаційна активність розробників, а й новизна та радикальність деяких пропонованих норм, яку захоплено вітають одні й гнівно засуджують інші. Втім, фахівці з мовної політики здебільшого мовчать, чи то не бажаючи роздмухувати пристрасті, чи то просто потребуючи часу для ґрунтовного аналізу. Цими нотатками я прагну не тільки вийти поза межі захоплення й засудження, а й привернути увагу до пов’язаних із законопроектом загальних проблем мовної політики України.

 

Почну з того, що саму ініціативу нового закону про мови я вважаю дуже потрібною: не лише через неприйнятність ситуації, коли, скинувши Януковича, українці зберігають один із головних його «здобутків», а й, головне, через неприйнятність того становища, в якому через цей русифікаційний «здобуток» і непослідовну політику попередніх влад опинилася українська мова. За двадцять п’ять років незалежності стало очевидно, що м’яка українізація не може ефективно протидіяти сукупному впливу імперської спадщини, глобалізаційних процесів та індивідуального саботажу, спонукуваного переконаннями чи звичайними лінощами. Без суттєвого підвищення комунікативної – а не лише символічної – ролі української мови права україномовних громадян повсякчас порушуватимуться, не кажучи вже про збереження принаймні культурної  залежності України від Росії.

 

Тому не досить проголосити українську мову державною, навчати її в школах та творити нею гарні книжки й пісні: аби вистояти проти тиску російської (та, дедалі більшою мірою, англійської), вона повинна бути обов’язковою мовою ключових практик, що може забезпечити тільки держава за допомогою закону. Небажання постсовєтської української держави домагатися цієї обов’язковості виразно продемонстрували й розмитість норм іще совєтського мовного закону, що його понад два десятиліття не замінено на чіткіший і дієвіший, і особливо скасування навіть тих поміркованих норм у законі КіКо, яке дозволило, якщо не хочеться, просто не вживати української мови в багатьох ділянках.

 

Новий закон має не лише запровадити чіткі вимоги щодо вживання української мови, а й передбачити дієві механізми, які забезпечать їх дотримання. Водночас ці вимоги не повинні бути нереалістичними в сенсі можливості їх виконання та непропорційними до поставленої мети, що насамперед означає не надто обмежувати свободу мовного вибору громадян і не забезпечувати мовні права україномовців коштом прав російськомовців. Саме з погляду такої пропорційності, що її можна тлумачити також як демократичність мовної політики, я насамперед оцінюватиму законопроект 5670.

 

 

2.

 

Одним із найрадикальніших і найнезвичніших для українських громадян аспектів пропонованої в законі мовної політики є активне втручання держави в недержавні практики. Попри вступне твердження, що дія закону «не поширюється на сферу приватного спілкування», в низці статей передбачено вимоги до «юридичних осіб приватного права». Таке втручання є небажаним для держави, що декларує прагнення бути ліберальною демократією європейського зразка, й воно наражатиме її на критику не менш сувору, ніж наразили декомунізаційні закони. Проте я переконаний, що за нинішніх українських умов воно є необхідним, тобто що вимога щодо вживання державної мови не може обмежуватися державним сектором. Безкарне іґнорування української мови в недержавних практиках, які відіграють дедалі важливішу роль у сучасному житті, означає обмежену сферу вживання самої мови, а головне, повсякденне порушення прав мовців. А для демократичної держави має бути важливішим забезпечити права громадян у споживанні послуг, ніж у наданні – це стосується й державного сектора, й недержавного.

 

Як показують результати соціологічних опитувань, українські громадяни не дуже люблять державне втручання в недержавні практики, але обмеження вибору тих, хто на службі, задля забезпечення вибору тим, хто поза нею, вони здебільшого ладні підтримати. Особливо якщо це стосуватиметься не кіосків чи маленьких майстерень, не кажучи вже про базарні лотки, а великих закладів на кшталт аеропортів і мереж супермаркетів, які добирають собі працівників і цілком можуть (але зазвичай не хочуть) забезпечити прийнятний для ефективного спілкування з покупцями рівень володіння мовою. Відрізняє ці заклади більша кількість працівників, зокрема й тих, які спілкуються зі споживачами, тому доречно обмежити вимогу щодо обов’язкового вживання української мови організаціями з певним мінімумом працівників (квебецька хартія французької мови передбачала мінімум 50 осіб, десь такий чи трохи нижчий поріг варто встановити й нам – маю на увазі не конкретний магазин чи салон, а всю зареєстровану бізнесову структуру).

 

Проте це має бути саме забезпечення вибору споживачів, а не позбавлення його, тому вимога щодо вживання української мови в жодному разі не повинна супроводжуватися забороною вживати інші мови, що їх споживачі можуть воліти, а надавці послуг могти (хоч і не мусити) забезпечити. Для цього навіть не потрібно явного прохання споживача, яке передбачає законопроект: досить продемонструвати свій мовний вибір фактом звертання до продавця, лікаря чи паспортистки певною мовою. Власне, те саме стосується й державного сектора, особливо в тих місцевостях, де носії інших мов становлять більшість або значну меншість. У деяких практиках, насамперед медійних і культурних, норма закону неминуче мусить орієнтуватися на гадані, а не демонстровані преференції споживачів, тому годі обійтися без установлення певної мінімальної частки української мови (на телебаченні та радіо такі частки існували до ухвалення КіКо). Втім, пропоновані в законопроекті частки (аж 90% для кінотеатрів і загальнонаціональних телерадіомовників) вочевидь зависокі, бо й близько не відповідають частці україномовних громадян, хоч би за яким критерієм її рахувати. Тому ці вимоги радше обмежуватимуть вибір російськомовців, аніж забезпечуватимуть його носіям української.

 

3.

 

Тут доречно перейти до питання про те, скільки й де саме у державному секторі (та певних недержавних практиках, у яких потрібне мовне реґулювання) можна дозволити інших мов, аби не зашкодити вживанню української – маючи на увазі її роль не лише як мови частини громадян, а й головної мови держави та нації, символу й водночас чинника незалежності? У більшості європейських країн це питання вирішене таким чином, що крім офіційної мови – або, кількох офіційних, зазвичай територіально розмежованих мов – законом передбачено лише вживання мов національних меншин (тобто традиційних груп, визнаних як національні меншини, але не недавніх міґрантів) в освіті й, рідше, в органах влади на територіях компактного мешкання їхніх носіїв. Але в Україні й деяких інших постсовєтських країнах таке вирішення ускладнюється тією обставиною, що російська мова стала за часів імперії повсякденною мовою багатьох членів інших етнічних груп, зокрема й титульної більшості, а також головною мовою багатьох суспільних практик, де її вживають навіть носії титульної та інших мов. Більшість українських (етно)націоналістів уважають, що подолання русифікаційної спадщини потребує дерусифікації російськомовних українців та неросійських меншин, а отже, ґарантованого державою права вживати російську мову в публічній сфері лише для етнічних росіян. Російські націоналісти та різного штибу ліберали розцінюють таке обмеження як насильство, вказуючи на незвідність мовної ідентичності до етнічної та обов’язку держави шанувати першу так само, як другу.

 

Пропонований закон загалом уникає говорити про інші мови, зосереджуючись на українській як державній і віддаючи решту питань мововжитку в компетенцію майбутнього закону «Про права осіб, що належать до національних меншин». Хоча таке обмеження предмета реґулювання однією частиною мовного середовища видається не дуже логічним (уявіть собі правила дорожнього руху, що реґулюють лише рух лівою смугою), його можна певною мірою виправдати як спробу забезпечити той самий режим обов’язкового вживання державної мови на всій території держави, не загрузаючи в проблемі офіційного статусу російської й інших мов у певних реґіонах чи місцевостях. Справді, варто зважати не лише на контроверсійність і навіть певну конфронтаційність питання про межі двомовних територій (насамперед тих, де офіційною мала би бути російська), а й на здискредитованість після КіКо самої ідеї офіційного статусу інших мов, крім української.

 

Тому можна погодитися (як, згідно з опитуваннями, погоджується нині більшість громадян), щоб офіційний статус мала тільки українська мова, але не можна забороняти вживання інших мов поряд з українською там, де чисельність носіїв таке вживання виправдовує й уможливлює. Центральна влада не повинна забороняти місцевим запроваджувати вживання в певних публічних практиках поширених у тих місцевостях мов – вона лише має пильнувати, щоб це було справді вживання їх поряд із державною, а не замість неї. Таке доповнення дозволить модифікувати мовний режим різних місцевостей відповідно до частки носіїв української та інших мов у населенні: на більшій частині території офіційний ужиток матиме лише одна мова, в деяких місцевостях – дві або, може, навіть три, якщо так захоче громада через своїх представників у радах (захоче настільки, щоб узяти на себе організаційний і фінансовий тягар забезпечення дво- чи багатомовності). Навіть якщо в законі про державну мову не буде докладного опису порядку застосування інших мов, у ньому не має бути й заборони їх уживання, зокрема недоречної статті про неприпустимість запровадження «офіційної багатомовності» (якою можна вважати не лише надання інших мовам офіційного статусу, а й дозвіл на будь-яке їх офіційне вживання).

 

Крім того, не варто обмежувати право вживати інших мов членами однойменних етнічних груп. Не лише через недемократичність і нереалістичність такого обмеження, а й через його контрпродуктивість, пов’язану з загрозою відштовхнути російськомовних українців, яких стає дедалі більше, бо росіяни масово змінюють ідентичність, особливо після початку війни. Хоч яким прикрим може здаватися це збільшення, зміцнення української нації важливіше, ніж негайний перехід усіх її членів на українську мову. Власне, розглядуваний законопроект говорить переважно про «мови національних меншин», а не про те, хто й де має право їх уживати. Лише в одній статті право на транскрибований запис імені й прізвища відповідно до національних традицій недоречно обмежено «громадянами України, які за своїм етнічним походженням не є українцями і рідна мова яких є відмінною від української» (тут цілком достатньо послатися на рідну мову, бо це ж із неї відбуватиметься транскрипція). Проте сама назва закону, який має реґулювати вживання цих мов – «Про права осіб, що належать до національних меншин», –  вказує на прихильність до етнонаціоналістичної моделі, згідно з якою кожну мову (крім державної) мають уживати лише члени відповідної етнічної групи. Краще назвати його законом «Про мови національних меншин» – цілком прийнятий за європейськими мірками статус (власне, якщо ми відмовляємося від ідеї місцевих офіційних мов, то єдино можливий). А якщо хочеться охопити в тому законі не лише мовні, а інші аспекти діяльності меншин, то певні норми про можливість уживання мов меншин варто все-таки зафіксувати в законі про державну мову – без прив’язування до певних категорій осіб, але з застереженням, що йдеться тільки про громадян України.

 

4.

 

Як свідчать висловлені вище зауваги, я загалом погоджуюся з авторами законопроекту не лише щодо потреби радикальнішого мовного законопроекту, а й щодо його головних засад, заперечуючи лише певні нюанси утілення цих засад у законодавчих нормах. Але є один аспект, де я не згоден з авторами категорично. Йдеться про їхнє намагання реґулювати дотримання стандарту української мови так само пильно, як і факт її застосування. Я вважаю це намагання наївною спробою мовної інженерії, не лише відсталою принаймні на століття від нинішнього обсягу й темпу комунікації, а й тоталітарною за своїм уявленням про бажаність і можливість існування єдино правильної версії мови, відступників від якої належить карати не менш суворо, ніж тих, хто іґнорує цю мову взагалі. Підставою для державного втручання має бути насамперед гадане порушення мовних прав громадян, а їх не можна прив’язувати до певного набору титл і ком у певному письмовому чи усному тексті. За такого підходу недосконале володіння мовою стає таким самим гріхом, як її свідоме іґнорування, а отже, всі мовці стають порушниками, і замість усунення обмеженої кількості справжніх порушень матимемо хаос взаємних звинувачень і неможливість на них дієво реаґувати.

 

Надмірна увага до чистоти мови більше чи менше шкодить її поширенню в усіх суспільствах, але особливо в постімперських і постколоніальних, де велика частина населення ще не знає як слід жодного варіанта мови, а ті, що знають, мають дуже різні уявлення про те, який із варіантів найкращий. До прикладу, намагання націоналістичних пуристів відродити занедбані раніше санскритські форми гінді фахівці вважають однією з головних причин, чому ця мова не стала в Індії справді загальнонаціональною після проголошення незалежності, а тепер уже, певно, й не стане. Чи українська мова вже настільки поширилася, що ми можемо, як французи, оголосити одним із завдань мовної політики сприяти «використанню українських слів, словосполучень і термінів замість іншомовних»? А вимога щодо транслітерації певних українських імен і назв в інших мовах видається просто абсурдною: то ми хочемо обмежувати вживання російської мови в Україні чи вдосконалювати? Ми справді віримо, що в світі інтернету можна змусити російськомовців писати «Днипро» й «Вэрховна Рада Украйины»? І чи так далеко ці намагання відстають у примітивності й деструктивності від контролю за вимовою слова «паляниця», яким лякають обивателя супротивники нового закону?

 

5.

 

Наприкінці хочу звернути увагу на пропоновані в законопроекті механізми виконання поставлених вимог. Як уже зрозуміло, я не вважаю потрібними спеціальні органи контролю за дотриманням мовних стандартів, окрім уже наявних інституцій вироблення, розповсюдження та викладання правопису, термінології й інших складників володіння мовою (що їх більшість українців уважають досить важливими, аби не допустити до панування суржику й фєні принаймні в офіційному мовленні). Розумію, що анекдоти про мовний патруль є несвідомим або й свідомим спотворенням суті пропонованого контролю, але вважаю, що навіть у письмових текстах не варто офіційно перевіряти дотримання стандарту, тим паче якщо йдеться не про закони, а про чиновницькі відповіді на звернення, кількість яких набагато більша, а вплив на мовну практику набагато менший.

 

На мою думку, проект узагалі занадто філологічний, тобто дає надто багато влади й грошей філологам, які мають учити народ, як йому правильно говорити, а особливо писати. Якщо вже наша держава раптом надумає дати гроші на соціогуманітарну науку, то набагато важливіше підтримувати дослідження того, якими мовами в яких практиках і з яких причин українські громадяни справді говорять, якої мовної ситуації воліли б та яких дій чи (уникання дій) очікують від влади. Усвідомлюю, що я тут особа зацікавлена, бо вже майже два десятиліття намагаюся проводити саме такі дослідження й хотів би нарешті робити це не на західні ґранти, а на замовлення уряду та в адекватніших для вироблення ефективної політики масштабах. Але й поза тим я цілком переконаний, що для держави важливіше знати й по змозі забезпечувати те, чого хочуть громадяни, аніж намагатися накинути їм правильні уявлення та практики «згори». Коротше кажучи, не треба створювати спеціальної комісії з мовних стандартів і термінологічного центру, а Центр української мови якщо й потрібен, то лише для видання мовних сертифікатів особам і організаціям, від яких закон їх вимагатиме. А поза тим досить уже чинного академічного інституту, відділу в Держстандарті та, можливо, правописної комісії з представників відомств і громадськості. Звісно, з належним фінансуванням і оновленням кадрів за результатами фахового добору.

 

Інституція урядового уповноваженого та його мовних інспекторів – набагато контроверсійніша й, певно, витратніша, але, на мою думку, також набагато потрібніша, ніж усі три пропоновані структури забезпечення мовних стандартів. Досвід років незалежності переконливо показав, що з багатьох законодавчих норм щодо вживання української мови виконувалися (хоч і далеко не завжди й не цілком) лише ті, які були чітко сформульовані й передбачали механізм контролю та покарання. Тому щоб новий закон не спіткала доля двох попередніх, йому потрібні недвозначні формулювання й дієві механізми. Мовна інспекція – один із таких механізмів, що довів свою ефективність у багатьох країнах, подібних до України за мовною ситуацією та бажаним (для ініціаторів цього інституту) напрямком її зміни. Але громадське обговорення законопроекту показує, що в нас така інспекція лякає навіть багатьох україномовців, котрі не хочуть постання нового загону поліцаїв як чинника додаткового обмеження свободи громадян і посилення корупції чиновників. Щоби переконати й громадян, і депутатів, що ця інституція служитиме забезпеченню прав, а не витрушуванню кишень, треба обмежити її діяльність реаґуванням на звернення осіб, що вважають свої права порушеними, тобто не дозволяти перевірок за власною ініціативою. Але якщо навіть така поміркована пропозиція не пройде, не страшно: головне – чітко прописати вимоги до вживання мов і належні покарання за їх порушення, щоб жертви таких порушень могли оскаржувати їх у суді. Щоправда, судам українські громадяни теж не дуже довіряють, але в питанні мововжитку вони виявилися досить дієвим засобом боротьби зі свавіллям чиновників і виробників, як демонструє бодай діяльність невтомного активіста Святослава Літинського.

 

Підсумовуючи, ще раз наголошу, що новий мовний закон дуже потрібен і поданий законопроект досить наближається до такого, який потрібен. Але щоби зробити його нормативно прийнятним і політично придатним, треба перед розглядом у парламенті зробити окреслені вище зміни, що посилять орієнтацію на забезпечення прав україномовних громадян і зменшать небезпеку обмеження прав носіїв інших мов. А головне, позбавити проект філологічного фанатизму, тобто відмовитися від прагнення забезпечувати не тільки переважне вживання української мови в усіх суспільних ділянках, а й неухильне дотримання її єдино правильних норм.

 

 

15.02.2017