Ірина Гах

 

«Він належав до тих піонерів, які відновили й оживили старі великі, але занедбані і призабуті проблеми іконописного і настінного малярства, вказавши на нові можливості в цих ділянках мистецької творчости, з якої вже скористала і далі користає нова генерація українських монументалістів. У чорні роки нищення традицій українського релігійного мистецтва в Україні вони, хоч і на чужині, створили цілі ансамблі творів, без яких в історії українського мистецтва була б безпросвітня духовна пустка».

                                                                                  Святослав Гординський.

 

 

У першій третині ХХ століття в галицькому церковному мистецтві під патронатом митрополита Андрея працювало багато художників, які у різні роки навчалися у вищих навчальних закладах Західної Європи і, повертаючись до Львова, приступали до реалізації творчих задумів. У тих роках переважав цілісний підхід до загального вигляду інтер`єрів, коли стінопис, іконостас, вівтарі, вітражні вікна проектувалися в єдиній образно-стилістичній програмі. Український модерн – новітній напрямок, який завдяки відмінному смаку та професійності молодого покоління галицьких художників м`яко та безболісно ввійшов у сакральне мистецтво першої половини ХХ століття, адже раціонально був покладений на східну християнську традицію і, завдяки вишуканій образно-художній структурі, зайняв провідні позиції у художньому вирішенні тогочасних церковних інтер`єрів.

 

Процес якісного оновлення церковного мистецтва, розпочатий Модестом Сосенком у першому десятилітті ХХ століття й активно підтриманий митрополитом Андрєєм, дав потужній поштовх розвитку нової національної сакральної образотворчості. Спільні дії Церкви та прогресивно налаштованої української інтелігенції (передусім це стосується молодої генерації митців – випускників західних мистецьких академічних установ, які під час навчання отримували фінансову підтримку Шептицького) призвели до розквіту й оновлення сакрального мистецтва перших десятиліть ХХ століття.

 

Одним із тих молодих митців був Михайло Осінчук. Він народився 16 лютого 1890 року в Голошинцях Збаразького повіту (нині Підволочиський район). У Краківській академії мистецтв у 1910-1914 роках студіював малярство та графіку в професора Йосипа Панкевича. Адміністрація навчального закладу неодноразово відзначала його похвальними листами, грошовими винагородами, медалями (зокрема, трьома бронзовими з рисунку). Паралельно з Академією мистецтв відвідував філософський факультет Ягеллонського університету.

 

Вивчення давнього монументального малярства Осінчук розпочав у Кракові: «Тут я довідався про речі, які мене дуже цікавили, а саме, що в чотирнадцятому та п`ятнадцятому сторіччях у Польщі працювали українські іконописці. Одна з їх праць була рівнож у Кракові».

 

Студенти-українці, які навчались у Краківській академії мистецтв, отримували практичні навики на Вавелі, копіюючи та реставруючи твори минулих століть: «Тепер саме займаю ся руською каплицею на Вавелю і збираю жерела, які дотичать на нашу штуку ХІV,  ХV і ХVІ віки. І дуже небагато можу тут в Кракові найти», – писав до І.Свєнціцького Осінчук, доволі активно підтримуючи тісні стосунки з директором Національного музею у Львові.

 

М.Осінчук "Пієта" (1930-ті рр.)

 

 

Практично зі студентської лави Осінчук розпочав дослідження давнього іконопису – під безпосереднім проводом відомого львівського музейника та реставратора Володимира Пещанського. Він тісно спілкувався з митрополитом Андреєм, адміністрацією та працівниками Національного музею, про що згадував: «Тут я познайомився з інженером Пещанським, який був тоді реставратором ікон Національного Музею, та й при його допомозі вивчав техніку іконного малювання. Разом з Миколою Федюком і Славою Музиковою ми поставили собі за завдання творити мистецтво в традиційному іконному стилі. Першою моєю працею в тому стилі була ікона Серця Христового для Преображенської церкви у Львові в 1923 році». 

 

Професійні навики, здобуті протягом життя, художник вповні присвятив церковному мистецтву. Він відкрив для себе давню галицьку ікону та спізнав таємниці творення національного стінопису в численних експедиціях містами та селами Східної Галичини, які розпочав ще в часі навчання в Академії. Інтенсивна дослідницька робота, велика працездатність, поглиблене вивчення реставраційної справи в стінах Національного музею сприяли тому, що вже наприкінці 1920-х років Осінчук отримав перші замовлення на велику роботу – стінопис у церкві села Грималів (нині Гусятинського району). Так було розпочато багаторічну і надзвичайно плідну співпрацю Греко-Католицької Церкви з Михайлом Осінчуком, яка тривала включно до 1944 року.

 

 

Про якісну співпрацю художника з галицькими священиками та церковними громадами можемо судити з публікацій в українській пресі: «Черговим подвигом нашого мистецтва за останній рік є без сумніву стінопис церкви в Озерній, біля Тернополя… Часи занепаду й убогости, які запанували у нашому мистецтві протягом минулого віку, належать уже до безповоротної минувшини. Скарбниця старого українського мистецтва стоїть перед нами отвором і є мистці, які зуміють користати з засобів тієї скарбниці для творення сучасної мистецької культури».  

 

Кожна чергова праця художника була значною подією для церковної громади та запрошених священиків: під час святкування 50-ліття читальні у селі Маклашів (1932) владика Іван Бучко у супроводі 20 священиків Яричівського та Винниківського деканатів урочисто посвятили церкву, розписану М.Осінчуком у співпраці з П.Ковжуном: „Стінопис посвяченої церкви, що як говорили святочні промовці, для сучасних і грядучих поколінь буде тривалим памятником і фундаментом живучости й своєрідности нашої мистецької культури”.  

 

Осінчук знайшов «свою нішу» у багатовекторних напрямах розвитку тогочасного церковного малярства, адже чимало молодих митців, вихованців європейських вищих навчальних закладів доволі продуктивно займалися сакральною образотворчістю. Про його внесок у відродження та введення у сучасний іконопис давніх традицій Святослав Гординський писав: «Осінчук повернувся до старих джерел традиційної іконографії, перейшовши виключно на темперову техніку малювання і відкрив великі її суто мистецькі можливості в настінному іконописі, бо саме вони давали змогу виповняти простір храмового нутра чисто окресленими декоративними площинами, які гармонізували з архітектурою храмів».

 

 

Художника не просто переносив давні традиції у новостворені твори монументального мистецтво, але й уміло пристосовував до тогочасної образотворчої культури. Він не боявся експериментувати, вносячи незначні новочасні елементи в стінопис, а працюючи над іконами, – надавати давнім традиціям яскравішого образного звучання: „Впроваджуючи ікону з поворотом у церкву, треба було додати певні зміни. Не можна було переносити як копію давньої… Треба було взяти з історичної ікони тільки підставні речі ритміку лінійну і кольорову, а в композиційному змісті задержати його символічний характер”.

 

Осінчук мав своє бачення та розуміння давнього іконопису: «Наша ікона відповідає рільничому характерові нашого народу. Ритміка робіт селянина зумовлена порами року; ритміка збіжжя, що його хвилі під вітром пливуть у безмежність; ритмічні кольори різних засівів. Все це створювало полувальну диспозицію, якій відповідала ікона. Символізм і ритмічність так глибоко врізалася в українську душу, що вони живі  навіть у тих, які давно втратили зв`язок із селом. Ікона створює в українській душі молитовний настрій, бо вона сама – це мальована молитва. Наша ікона протягом століть осягнула такий високий мистецький рівень, що наших мистців-ченців кликали до Польщі і до дальших західних країн, а пізніше на північ, до Москви».

 

Відповідальне та професійне ставлення художника до іконопису та стінопису, високі оцінки критиків мистецтва та соратників по пензлю призвели до того, що Осінчук став одним із провідних виконавців великих проектів: його запрошували до виконання стінописів у новозбудованих чи реконструйованих церквах, він був активно залученим до праці у Консерваторської комісії при Святоюрській митрополичій консисторії, якою практично керував митрополит Андрей і до якої входили Йосип Сліпий, Олександр Лушпинський, Іларіон Свєнціцький та ін. Саме Осінчуку Шептицький доручив провадити курс іконописної науки учням мистецької школи оо. Студитів.

 

 

За рекомендацією Ярослави Музикової, влітку 1927 року молодий художник був представлений о. Клементію (Шептицькому) як претендент на посаду викладача згаданого нового мистецько-навчального закладу. Кандидатуру митця затвердили майже одразу, бо він був не лише високим професіоналом, але й мав досвід викладання (після закінчення академії мистецтв працював учителем малювання у Дрогобицькій, а пізніше у Львівській гімназіях). М.Осінчук дуже ретельно та відповідально підійшов до запропонованої роботи: у листопаді того ж року у письмовому вигляді представив свого роду програму, в якій виклав своє бачення роботи з учнями майбутньої іконописної школи. Праця митця в іконописній школі тривала до 1929 року.

 

Зараз із певністю можемо сказати, що саме через велику кількість замовлень на виконання стінописів по галицьких церквах художник був вимушений припинити педагогічну працю в школі оо. Студитів. Адже у 1929-1942 роках Осінчук щорічно розписував по одній церкві. Цю надзвичайно велику працю йому в деяких випадках допомагав робити Павло Ковжун. Крім стінопису, Осінчук малював ікони й іконостаси.

 

Стінопис М.Осінчука в селі Новий Витків

 

 

Практично весь свій творчий потенціал художник у 1930-1940-х роках присвятив церковному малярству. Відволікався хіба на виставкову діяльність Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ), де найбільше представляв саме церковну образотворчість: виставка української графіки (1932), Четверта (1933-1934), Ретроспективна, присвяченої ювілею Національного музею у Львові (1935), Восьма – Митрополича (1936). Разом із соратниками – П.Ковжуном, Я.Музиковою, І.Іванцем і М.Драґаном – він був у складі редакції АНУМ-івського ілюстрованого журналу „Мистецтво – L´Art”. Навіть більшу частину грошей, зароблених під час робіт над церковними замовленнями, Осінчук віддавав саме на видання „Мистецтва – L´Art”, фінансово допомагаючи видавати журнал.

 

Не оминув Осінчук й активної участі у Спілці українських образотворчих мистців (СУОМ), де на перших зборах був обраний головою організації. Від весни 1942 року до осені 1943-го у Львові діяла україномовна мистецько-промислова школа, яку короткий час очолював М.Осінчук, повернувшись до педагогічної праці.

 

Художник залишив Галичину перед приходом до Львова радянських військ. Він не розумів цієї влади, не міг усвідомити її ставлення до українського селянина, до релігії, церкви: «Большевицький режим зліквідував не тільки великого, але й малого власника. На його місці остався колгоспний наймит». Для Осінчука, який із дитинства знав і любив землю, мав велике замилування до краси сільської церкви, до кінця свого життя захоплено згадував працю з батьками на полі, була незрозумілою большевицька політика: «При комунізмі змінилося і галицьке село. Не тільки пропало його поле, але й пропала його Церква. Замість Господа мусить на кожному кроці славити партію та її божків».

 

Його любов до української культури, народу була помножена на глибинне розуміння душі селянина, його великого пошанування землі, на якій працював, до щирого поклоніння Церкви: «Щонеділі і в свято йшов у церкву на Службу Божу не тільки тому, щоб відмовляти молитви. Він ішов, щоб серед ікон та іконостасу, при співі церковної відправи забути клопоти будня – перенестися душею  в інший світ, світ спокою, світ його мрій, який давав йому відпочинок по тижневій важкій праці. Ікони та іконостасна поліхромія, що його окружали, помагали йому своїм ритмічним спокоєм забути буденщину і переноситися душею в той інший світ».

 

В історію українського мистецтва першої половини ХХ столітя увійшов як художник-монументаліст, іконописець, активний громадський діяч. Проживаючи та працюючи за океаном, Осінчук в одному з видань, присвячених його творчості написав: «Багато моїх церковних робіт пропало в ліквідованих церквах. Коли ж, може, ще в деякому селі заховалася моя поліхромія церкви, що нагадувала йому давній іконопис, то вона стане тепер лебединою піснею цього села. Думаю, що й в колгоспних бараках села ще не скоро промине сентимент до мистецтва».

 

 

І художник мав рацію (а, може, просто передчуття майбутнього), щодо творів, залишених на Галичині. Нині далеко не у всіх церквах, де працював Осінчук, збереглися його стінописи чи ікони. У храмах Горуцька, Маклашева, Зашкова стінописи художника вже перемальовано. І зроблено це не в радянські часи, а за незалежної України…

 

13 лютого 1969 року Михайло Осінчук помер і був похований на українському православному цвинтарі у Саут-Баунд-Бруку (США).

 

 

13.02.2017