(Листи полоненого до своїх земляків).
Вступ.
Останнїми часами під впливом некорисних для нас полїтичних подій можна запримітити серед Українцїв якусь непевність і навіть зневіру в нашу кращу будуччину. Не треба доказувати, яку велику шкоду, свідомо чи несвідомо, роблять ті з лехкодухих, що, впадаючи самі в зневіру, затроюють нею й своє окруженнє.
Не хочемо пророкувати, в чию саме користь закінчить ся війна, хто буде побідником, а хто поконаним, де ми опинимо ся, якої полїтики будуть держати ся правительства супротив українського народу. Тільки вже тепер видко, що в більшій своїй части житиме український народ і на далї під Росією. Се не повинно нас лякати. Коли на протязї цїлих двох з половиною віків не могла Росія знищити слїдів нашої окремішности й затерти в нашій памяти нашої славної минувшини, тим більше не зможе сього зробити тепер.
Правда, ще надто темно кругом, ще сїрим туманом оповите наше життє, але все-ж-таки промінь сонця зявляєть ся на обрію й кидає нам хоч крихітку світла, яке хоч потроху освічує ті стежечки, що ведуть до бажаної мети. Людська думка помалу визволяєть ся зпід чужої опіки, розум витвережуєть ся. З кождим днем свідомість народу зростає, бо само життє зупиняє його думку й на те, на що він до сього часу нїколи ще нїякої уваги не звертав.
Треба лише не впадати в зневіру, в безпідставну безнадїйність, не надавати великої ваги всяким змінам на фронтах або в полїтицї, але черпаючи сили в собі, вперто й непохитно прямувати до наміченої цїли.
Нема чого побоювати ся й ворожої полїтики російського правительства. Не страшна вона українському народови. Він її добре вже знає. Не лякати ся її треба, а вишукувати таких засобів, при помочи яких можна було-б поборювати її та викликати корисні нам зміни в державнім життю. Замісць побоювань треба витворювати й зміцнювати свої власні сили й вести власну полїтику, відповідну інтересам нашого народу.
Колиб ми по війнї опинили ся в таких самісїньких обставинах, в яких були до війни, або навіть гірших; колиб стало ся, що всї народи російської держави не зуміли-б використати великого історичного моменту й вибороти собі потрібні права, — то й тодї власна розумна полїтика нашого народу проти своїх гнобителїв буде найбільшим знаряддєм в його боротьбі за своє істнуваннє, за кращу будуччину. До сього нам і треба прямувати, які-б обставини життя не були.
Мусимо завжди памятати, що доля народу в його власних руках. Від того, як він зуміє захищати свої права й інтереси, як поведе боротьбу проти своїх ворогів, залежить його доля й доля рідного краю. А що боротьба можлива при всяких обставинах, навіть в межах російської держави, — нема чого доводити. Досить пригадати собі страшні часи реакції за царювання Миколи І й Олександра II й ту боротьбу, яка тодї відбувала ся поміж царським правительством і оборонцями прав народу.
Треба лише відкинути всякі побоювання, не впадати в зневіру, а твердо вірити в те, що робимо, яка-б полїтика "дужих мира сього" не була, які-б зміни війна не викликала.
На обовязку кождого свідомого Українця лежить праця, яка розвіювала-б народню темряву, освітлювала шляхи поступу й допомагала всїм змаганням до культурного, економічного й полїтичного відродження та розцвіту нашої рідної землї — України.
А до сього мусимо себе підготовити. Треба нам звернути пильну увагу на всї ті прояви й форми нашого життя на російській Українї, які ми хоч і знаємо з власного життєвого досвіду, але незовсїм в них розбираємо ся і незавжди вміємо давати собі раду серед тих обставин. Для того хочу дати ряд окремих нарисів про ріжні сторони нашого життя та його недомагання, в яких буду пробувати також намітити практичні завдання, що стоятимуть перед нами по війнї.
Почну з характеристики нашого села.
І. Наше слово.
Від давнїх часів українське село вабило до себе увагу найвизначнїйших народнїх поетів, повістярів, малярів, учених і громадських дїячів. Багато написано поезій, повістей, оповідань і артистичних малюнків, в яких змальовано й чепурненькі біленькі хатки, й чудові вишневі садки з ріжнобарвними квітничками, й широкі степи України з Славутицею — Днїпром.
В тих артистичних творах українське село виглядає то земним раєм, то страшним пеклом, в якім люде нїколи спокою не знають і гинуть в нуждї. Є превеселі оповідання, приказки й байки, читаючи які, не можна вдержати ся від сміху, але є й такі повні смутку й людського страждання твори, читаючи які, не вдержиш ся від слїз.
А багато написано вже й таких книжок, де описуєть ся колишня слава, воля й добробут нашого народу та пояснюєть ся, чому тепер бідує наш народ, хто його визискує, на кого він працює, в чім причини того, що він так тяжко бідує, так багато всякого лиха зазнає. Тільки не користають з науки сих книжок наші люде, навіть не знають про істнуваннє їх, бо темні й безпомічні в своїм горю.
А в сїй темряві ріжні "павуки" снують своє павутиннє.
Хто тільки не хоче, той не гнобить і не визискує нашого селянина-бідаря. Всїм він мусить продавати свою робочу силу, перед усїма гнути ся й терпіти усякі знущання.
Кождий може зустріти його завжди там, де загалом збирають ся всї бідарі-робітники, що шукають щоденно працї для себе: на веснї — з лопатою під рукою, в косовицю й жнива — з косою, потім із цїпом, а в зимі з сокирою. Часто він мусить як старець ходити по дворах і благати, щоб дали йому якусь роботу хоч за харч, бо голодний сердешний, а дїти вдома також голодні й у холодї сидять, дожидають батькового зарібку...
А трапить ся якесь загальне нещастє: велика пожежа, пошесть або неврожай — назверх "благодатне село" перетворюєть ся в щось невимовно страшне. Поради в таких випадках нема кому дати, нема звідки й помочи ждати. Натомісць всякі сїльські "павуки" починають гріти собі руки й, нїби допомагаючи, здіймають з бідаря останню сорочку. В кого клаптик є земельки або коровчина, чи шкапа, — павуки підлїзуть в скрутний час і заберуть за пів цїни. Потім ще стануть вихваляти ся тим, що "допомогли".
Особливо часті неврожаї дають себе в знаки. Тодї селянство не може собі ради дати, а голод, холод і пошестні недуги — се неминучі наслїдки неврожаю.
В роцї 1908 був на Українї тільки частинний неврожай, але й тодї люде мусїли харчувати ся "хлїбом" з жолудів, каштанів, деревляної кори і т. п. Не маючи нї корму для себе й худоби, нї грошей, за які можна-б купити щось у заможнїйших селян, цїлі родини бідарів сходили ся до одної хати й жили собі вкупі, а опорожнені хати й инші будови та худобу спродавали, щоб придбати якусь копійчину на харч.
З сеї нагоди скористали дуки-багачі. Вони скуповували за безцїнь все, що тільки могли, а потім перепродували з великими баришами. Російські власти, як звичайно, замісць відповідної запомоги грішми чи хлїбом, допомагали в руйнуванню селян, вимагаючи сплати всяких казенних довгів і податків. Пошесть голодового тифу щоденно винищувала тодї людей цїлими сотками й тисячами.
Налякане такими страхіттями селянство не знало що робити, як рятувати себе. А як тільки прийшла весна, воно кинуло ся до переселення. Кидали рідні засиджені місця, збували за безцїнь, що ще лишило ся в господарстві, й утїкали в далекі холодні краї, де їм обіцяли дати землї, в якій наш селянин тільки й бачить своє спасїннє. Цїлі тисячі родин покинули 1909 р. Україну та поїхали шукати собі кращої долї в холоднім, далекім від рідного краю Сибірі.
З сею економічною бідою села тїсно лучить ся його моральний підупад, а жертвою є передовсїм молодїж. Змушена покидати село та йти шукати роботи до міста та на фабрики й заводи, молодїж легко підпадає в містах і фабричних поселеннях під вплив міської розбещеної темної маси й повертає до дому зовсїм здеморалїзованою. З появою сих "городян" на селї негайно-ж появляють ся й великі паскудства. Чують ся найогиднїйша московська лайка, якісь повні бруду піснї на московсько-українськім жарґонї і т. ин. Появляють ся злодїйства, розбишацтва й усякі бешкети, яких нїколи українське село не знало.
А до сього приходять ще всякі заходи ворогів поступу й народу вбити в голову українського селянина, що Українцї й Москалї "адін народ" та що в них "адін язик", що українська мова є мужича й нею сором говорити з освіченими людьми. Причиняєть ся до сього також салдатчина.
Наслїдком сього чимало людей, що хоч трохи чогось навчать ся в чужій нам московській школї, стають ворогами свого народу. Цурають ся рідної матерньої мови, глузують з народнїх звичаїв, насміхають ся над усїм, що рідне й дороге кожній порядній людині. Стидають ся "чорної" працї й покидають хлїборобство, а дошукують ся легкої "панської" роботи.
І йдуть собі такі покручі на посади ріжних канцеляристів, до земських начальників, станових приставів і до инших урядів, менше "освічені" в полїцейські стражники, урядники, жандарми і т. ин. Там для них "легкий" хлїб і широке поле "дїяльности". Сї народні покручі гірші дуків-павуків. Здирають "хабарі" з народу, ошукують його на кождім ступнї. Тільки одиницї инодї не тратять звязку з своїм рідним селом і народом та працюють по змозї на користь загалу.
До всього того приходить загальне піяцтво. В горілцї наш селянин топить своє горе, виливає свою тугу, в нїй він і радість находить, а разом губить свій розум, руйнує здоровлє, родинне життє й господарство. Через горілку бють ся на селї, лають ся, навіть до вбійств доходить. Вона-ж головна помічниця й розпусти.
Гарним село видаєть ся тільки здалека та влїтку, коли його наготу прикриють цвітучі садки й левади, але коли придивити ся до нього зблизька, острах візьме кождого, кому лежить на серцї будуччина народу. В хатах нехарність, на подвірю нелад, хати й инші будівлї виглядають, як обскубані мокрі ворони, ребра світять у здрібнїлої худібки, вигляд людей марний, бездушний.
Колишня веселість і жартовливість нашого народу щезає разом з народньою піснею, народнїми звичаями й забавами. Замісць гарної народньої ноші скрізь заводить ся "спінжак", "картуз", "кохточка" й инша "городська" та "панська" одїж. На вулицях скрізь повно бруду, пороху або болота, а громадські будинки, як школа, сїльська зборня (управа) або волость, виглядають часто, як колишнї жидівські шинки — засмічені, облуплені, — смородом від них тхне. Зате майже в кождім селї, як квіточка, пишаєть ся "казьонка" й се єдиний "здобуток", який має наше село від московської культури.
Такий сумний і невідрадний вигляд має наше село, а воно-ж є підставою життя цїлого нашого краю, в нїм ще жевріють огники нашої самобутности, на нїм опираємо наші змагання до відродження, до самостійности.
Чомуж в так сумно в нашім селї? А тому, що народ наш темний і національно майже несвідомий, тому, що життєм нашого народу управляє не він сам, а полїцейський стражник, урядник, становий пристав, жандарм, земський начальник і всяке инше начальство, яке держить свою важку руку над цїлим життєм народу, а сїльські виборні установи обертає в полїцейські застїнки здирства, знущання й поневолення.
Причиною всього є сучасний полїційний режім, який забиває думку й самодїяльність народу. Все лихо від того, що ріжне начальство не народови служить, а заставляє народ собі служити. Від самої колиски виховуєть ся селянина в тім напрямі, щоб він умів лиш поважати й бояти ся всїх тих, хто дужчий від нього, всїх тих, кому доручено доглядати за кождим ступнем його життя.
І він "поважає" та боїть ся. Боїть ся полїцейського стражника, урядника, станового, пристава та жандарма, бо сї панове кождої хвилї з найменшої дрібницї або й зовсїм без причини можуть витворити таку бучну "політичну" справу, за яку селянина запроторюють до вязницї або на Сибір, а то на шибеницю.
Досить почути їм правдиве слово проти гнїту, який душить селянина, проти істнуючого державного порядку, проти самоправства й надужиття полїції або земського начальника, навіть проти свого сїльського старости або волосного старшини, які завжди живуть в злагодї з сими нічними птахами, вже вони можуть позбавити людину волї, потягти до судової відповідальности за "смуту", за "порицанїє установлєннаво основнимі законамі образа правлєнїя" або за "дїяльність", направлену "к нїспроверженїю существующаво в ґасударствє строя".
Під сї параґрафи карного закону ті панове підведуть і того, що посмів вилаяти хочби навіть поза очі якогось пана або чиновника, а то й саму особу стражника чи урядника, і того, що не дасть їм в свій час хабаря, і того, що в громадї буде домагати ся справедливости й добрих порядків, і того, що загалом посміє говорити правду в очі. Підлїйших і шкідливійших істот мабуть дуже мало найдеть ся на цїлім світї, нїж російські полїцаї ріжної масти. І темний селянин боїть ся їх більше огню або найстрашнїйшої хороби.
Боять ся й "поважають" селяне й земського начальника. Досить йому захотїти з найкращого селянина-громадянина зробити "порочного" або полїтично "неблагонадїйного", він викурить його з села, примушуючи сїльську або волосну громаду скласти відповідний приговор.
Пана поміщика селянин "поважає" й боїть ся, бо знає, що на його бажання всї царські посїпаки зроблять з ним все, що він тільки захоче, бо вони-ж оборонцї панських інтересів. А до того ще селянин бідарь залежить від пана, бо змушений завжди шукати в нього зарібку.
Мусить ще селянин "поважати" й бояти ся й свого сїльського пан-отця. Боїть ся їх тому, що вони останнїми часами, з дуже малими виїмками, перетворили ся з "духовних пастирів" на чиновників російського правительства й старанно виконують його накази проти народу. Вони засновують полїтичні орґанїзації, потрібні для правительства, як "союз русскаво народа", "союз двуґлававо орла" і т. ин. Бажаючи догодити "дужим міра сього", вони виступають ворожо проти власних прихожан і бувають випадки, що роблять на них доноси до полїції.
Серед таких тяжких обставин і серед таких ворогів проходить сучасне життє селянина. Тяжка його доля. Кождий хоче ошукати його, поживити ся з його працї, примусити його корити ся своїм ворогам.
І так воно буде до того часу, доки селянин не перестане перед кождим гнути свою спину, покірно корити ся своїм ворогам і тільки стиха нарікати на свою недолю. До того часу, доки він не зрозуміє, що не лякати ся йому треба пана, попа, полїцая і т. д., а відкрито і в гуртї бороти ся з ними, перестати їм служити, а заставити їх собі служити.
А бороти ся з успіхом можна тільки при помочи освіти в своїй рідній мові, через поширеннє полїтичної свідомости, а найголовнїйше при помочи загальної орґанїзації народу в культурні, економічні й полїтичні товариства.
Кожне село мусить мати свою власну школу, біблїотеку-читальню, хор, театр і народнїй дім, позичково-щадниче, споживче й сїльсько-господарське товариство та свою національну українську полїтичну орґанїзацію.
Коли се станеть ся, народня темрява розвієть ся, загальна свідомість поширить ся, жах перед ворогами зникне й село оживе. Тодї воно й свій зверхнїй вигляд направить і внутрішньо відродить ся.
[Вістник Союза визволення України, 11.02.1917]
II. Потреба орґанїзації народу.
Найважнїйшу ролю в сучаснім суспільнім життю відограє гуртуваннє людей в громади, спілки й товариства. Від того, як люде згуртовані в громади, професіональні, економічні, культурно-просвітні, полїтичні й инші товариства та спілки, залежить їх добробут, їхня доля й будуччина.
Ті часи, коли людина кожда зокрема жила тільки для себе й нї про що більш не дбала, вже минули й нїколи не вернуть ся. Тепер кожда людина зокрема не зможе вже здобути собі власними руками всього, що їй потрібно в життю (харч, одїж, обув, прилади для працї і т. ин.), як се було колись. Тепер настали зовсїм инші часи, инше розуміннє завдань людського життя, инші його вимоги.
Сучасне життє вимагає від людей — на кождім їхнім кроцї — спільности й гуртування. Без сього воно стає дуже тяжким, а инодї нїчого невартим і навіть неможливим.
Що се так, доказом сього можуть бути хочби й отсї досить красномовні приклади з нашого суспільного життя:
Треба збудувати через якусь річку міст для переїзду через неї, або через балку греблю провести, або справити шлях до поля, лїса, села, міста або до залїзничої стації, пароходної пристані і т. ин., поставити будинок для сїльського або волосного правлїння, для школи, лїкарнї і т. ин. Хто один з громадян візьметь ся за таку справу? Хто дасть потрібні кошти або підійметь ся доглядати за будовою, цїлістю і т. д.? Цїлком зрозуміло, що для поодиноких людей такі справи не під силу й, колиб ми жили кождий тільки сам для себе, то до сього часу не було-б не то що залїзниць, елєктричних трамваїв, битих шляхів, мостів через найбільші ріки і т. ин., а й відповідних стежечок від села до села. Коли-ж люде беруть ся громадою, гуртом, вони можуть спільно винайти й потрібні кошти й способи, при помочи яких можна найкраще довести роботу до бажаного кінця.
Треба заснувати в селї або містї якесь товариство: споживче, позичково-щадниче, сїльськогосподарське, просвітне, молочарське, або народню біблїотеку-читальню, гурток аматорів чи що, як сього досягти можна? — Тільки зорґанїзувавши ся, згуртувавши ся в одну міцну громаду, поміркувавши гуртом, як краще повести справу.
Або треба під час виборів сїльського старости, волосного старшини, міщанського старости, городського голови або гласних до земства й виборцїв або й самих послів до Державної Думи провести таку людину, яка-б дїйсно боронила інтересів народу, інтересів усїх виборцїв, а не тих, хто живе з чужої працї й користає з недолї та безправности робочого народу, — яким способом се можна зробити? Тільки міцно зорґанїзувавши ся, зєднавши ся до одного спільного гурту, в громаду, чи партію. Коли народ стане до виборів, свідомо й міцно згуртувавши ся, як один чоловік, він завше зможе провести бажаного йому кандидата. Коли-ж кождий піде, як кому подобаєть ся, як кому спаде на думку, — нїколи нїчого доброго не вийде та з сього скористають тільки вороги народу.
А коли знову треба змінити якісь негарні, невідповідні народнім інтересам порядки в сїльській або волосній громадї, земстві або городській управі і т. д., — як можна се зробити? Тільки згуртувавши ся, заранї спільно обміркувавши способи, як саме се можна зробити, бо одиницї з найщирійшими намірами нїчого не зможуть самі зробити.
Треба далї змінити державні порядки, бо вони дуже шкідливі для нашого народу, бо упослїджують Україну, а протеґують Московщину й шкідливі для працюючих, бо боронять лиш інтересів великого панства, купців, фабрикантів — яким чином досягти сього? Як можна примусити державних володарів змінити ті любі їм порядки на такі, які були-б корисними для народу? Тільки зорґанїзувавши ся в найміцнїйші полїтичні гуртки, партії й союзи. Коли народ справдї міцно згуртуєть ся, порозумієть ся поміж собою щодо способів боротьби проти ворожого йому ладу й одностайно стане в оборонї своїх прав та інтересів, нїяка сила не зможе встояти проти такої одностайности й ті, що стоять на чолї державної влади, мусїтимуть поступити ся, муситимуть уволити волю народу.
Що се так, добрим прикладом може бути памятний ще нам 1905 р. Тодї добре зорганізовані робітники найбільших фабрик в Петербурзї, Москві й инших містах припинили роботи, а робітники залїзниць, обєднані в загально-російську спілку, припинили всякий рух по залїзницях і тодї, показавши свою силу, поставили жадання до правительства, а воно пішло на уступки. Побачивши, що не може нїчого вдїяти з повставшим народом, правительство поспішило видати "з ласки божої" манїфест 17 жовтня, в якім царь мусїв признати ся, що "колотнеча" та неспокій по столицях і по багатьох місцевостях держави великим і тяжким смутком сповнили його царське серце"... та що "через розрухи, які тепер почали ся, може настати великий нелад поміж народом і небезпека задля цїлости та єдности держави"... А тому, щоб припинити ту небезпечну задля держави "колотнечу", царь велїв свому правительству виконати його "непохитну" волю:
1. дарувати народови непорушні основи горожанської волї на підставі справжньої незайманости особи, волї віри, слова, зборів і спілок (союзів);
2. покликати зараз до участи в Думі ті частини людности, що цїлком позбавлені виборчого права, з тим, щоб дальша зміна виборчого права в напрямку вселюдности відбувала ся новим законодатним порядком ;
і 3. установити таке непорушне правило, щоб нїякийзакон не мав сили без ухвали Державної Думи та щоб народнїм виборним забезпечено справжню участь у догляданню за тим, чи по закону роблять настановлені ним власти".
А перед відкриттєм першої Державної Думи 27 квітня 1906 р. царь мусїв ще заявити: "А я пильнувати му, щоб ті установи, що я дав, були непохитні".
До таких наслїдків, до таких гарних успіхів довела міцна зорґанїзованість робітничої верстви народу в 1905 р.
На великий жаль, український народ ще й до сього часу не досить добре зрозумів того величезного значіння, яке відограє зорґанїзованість в сучаснім людськім життю. Багато людей ще боїть ся навіть слова "орґанїзація", особливо "полїтична", й стараєть ся обходити їх "десятою дорогою", а з полїтичними дїячами боїть ся вступати в зносини.
А наслїдок сього який? — Ми майже не маємо своїх національних полїтичних орґанїзацій, культурно-просвітних товариств, біблїотек, читалень і т. ин. і длятого про нас зовсїм мало знає культурний світ, мало хто звертає увагу, мало хто рахуєть ся з нами яко із самостійним культурним народом, ми зовсїм мало ще маємо кооперативних товариств, які-б могли полїпшити наше економічне становище, майже не маємо ще національних народнїх театрів на селї і т. д.
З причини полїтичної несвідомости і незорґанїзованости селянства, яке складає переважну часть народу, лишили ся тільки спогади з манїфесту 17 жовтня, а замісць обіцяних прав та инших вільностей прийшли: козацькі нагаї, салдацькі кулї, тюрми, каторга, Сибір. Коли оповіщено манїфест 17 жовтня, вороги народу, охрещені іменем: "чорносотенцї", новели серед темної городської маси, серед простого міщанства і селянства аґітацію за те, щоб народ стояв проти всякої конституції, себто против оповіщених прав і вільностей, та били всїх революціонерів, соціялїстів і Жидів, які причинили ся до того, щоб видано той манїфест. І темні сили слїпо пішли за чорносотенцями против своїх власних інтересів. Завдяки тому російське правительство здушило революцію, приборкало всїх оборонцїв прав народу. А загал простого народу покірно мовчав, нїби його й на світї нема. Мовчав навіть тодї, коли першу Державну Думу розігнали за те, що вона домагала ся нїчого иншого, як відповідальности мінїстрів і всїх чиновників за їх вчинки перед законом і народнїми представниками; щоб народ був вільний і сам дбав про себе, встановляючи відповідні своїм інтересам закони й наглядаючи за тим, щоб вони виконувалися: щоб скасовано всякі військові стани, які заведено для того, щоб вільно було розстрілювати заступників народу; щоб заведено рівність для всїх горожан держави, щоб полїпшено долю народу надїленнєм йому землї, заведеннєм загальної народньої освіти, зменшеннєм податків і т. д. Незорґанїзований народ мовчав навіть тодї, коли Дума звернула ся до нього, щоб він заступив ся за неї, відмовивши ся платити податки й давати салдатів.
Всякі вибори до сїльських і волосних громад, до земств, городських управ, до Державної Думи і т. ин. відбувають ся без усякого ладу й порядку на користь тих, що хочуть попасти туди, щоб собі користь мати. Кандидати напоюють виборцїв горілкою, підкуповують грішми, умовляють обіцянками і т. д., а тому й приходять всюди не оборонцї прав і інтересів народу, а його вороги, велике панство, всякі панські підлизи або запроданцї. Тому в нас всюди на громадських зборах, виборах, у громадських інституціях, товариствах і т. ин. нїколи нема потрібного ладу, нема щирих народнїх оборонцїв, нема свідомих Українцїв, які-б бо ронили наших національних інтересів. Нема кому навіть у Державній Думі обізвати ся за нас.
Отсе ті страшні наслїдки незорґанїзованости українського народу й тому всюди панує темрява, безладдє, безпорадність. Народ не знає, як йому бути, як позбавити ся всякого лиха, де той шлях, яким можна вийти з сього становища.
А вийти з сього сумного становища можна тільки через міцну орґанїзацію. — Се єдиний випробований шлях для нашого поневоленого народу в його боротьбі за здобуттє кращої долї. Треба отже нам взяти собі се на розум і довести своїм ворогам про свою здатність до життя, до боротьби. Не бояти ся нам орґанїзацій, а творити їх, піддержувати й боронити від усяких нападів з боку ворогів. Коли так буде, не повторяться помилки 1905—1906 рр., не повторять ся ті помилки, які робили ся на протязї цїлих віків.
Зорґанїзувавши полїтичні партії та всякі инші товариства, треба нам вживати всїх сил, щоб післати до всїх сїльських, повітових і міських, ґубернських і инших громадських інституцій, а також до Державної Думи виключно своїх представників, свідомих Українцїв і домагати ся від них, щоб вони всюди й скрізь відкрито виступали як Українцї та боронили наших національних інтересів.
Коли ми підемо сим шляхом, можемо бути цїлком певними, що бажана для нас воля незабаром прийде до нас, що ми її скоро здобудемо та вже її більше з рук не пустимо. Так повинно бути, коли ми справдї щиро хочемо визволити ся зпід чужого ярма й жити власним незалежним життєм.
[Вістник Союза визволення України, 18.02.1917]
III. Про особисте поведеннє в громадськім життю.
В попереднїм нарисї зазначено, яке велике значіннє в сучаснім людськім життю має орґанїзація народу в ріжні полїтичні, економічні, культурно-просвітні й инші товариства й союзи. Се єдиний певний засіб у боротьбі поневолених народів за визволеннє. Але не досить того, щоб тільки закласти десь на селї, чи деинде, полїтичну або якусь иншу орґанїзацію. Треба дуже пильнувати, щоб вона мала міцні підвалини, щоб усї члени тої орґанїзації поводили ся щиро й солїдарно: один за всїх, всї за одного! На наше особисте поведеннє в громадськім життю треба звертати особливу увагу.
Трапляють ся такі випадки, що не вспіє якась полїтична ґрупа або культурне товариство зорґанїзувати ся, а вже починають ся поміж членами всякі дрібні непорозуміння особистого характеру, які не мають рішуче нїякого звязку з громадськими справами або полїтичним світоглядом і шкідливо відбивають ся на всїй дїяльности орґанїзації, а то й служать причиною її передчасної смерти. Таких випадків досить зазнали вже й наші молоді орґанїзації, що повстали або повставали на Українї.
Досить бувало вибрати до комітету якоїсь полїтичної партії або до управи якогось товариства людину, яка мала поміж своїми товаришами по орґанїзаційній роботї особистих ворогів, вже починав ся з боку останнїх похід проти вибраного товариша. Намагають ся очорнити його, як тільки можна. Розповсюджують всякі брехливі чутки, вигадують всякі "факти", які "свідчили-б" про "нездатність", "шкідливість" і т. ин. вибраного товариша, щоб примусити його зректи ся наложених на нього орґанїзацією обовязків. Такі "товариші" не перебірають часто в способах боротьби й одночасно з особистим противником валять інституцію, забуваючи й інтереси орґанїзації та її завдання.
А в сїльських, волосних або міщанських громадах така особиста боротьба се звичайне явище. По виборах починають ся порахунки поміж тими кандидатами, що провалили ся, й тими, кого вибрали. "Боротьба" ведеть ся дуже гостро, а инодї доходить навіть до суду. При сїм зовсїм забувають про властиве призначіннє урядів, ізза виборів до яких сварять ся. А наслїдком усього того в тих громадах таке безладдє й непорядки, що їх трудно й усунути.
Бувають у наших товариствах ще й такі випадки: більшість членів товариства переводить якусь ухвалу, але меншість не годить ся з нею, починає аґітувати проти такої ухвали й проти більшости, бо комусь з членів меншости та ухвала не до вподоби. Виходять назверх особисті рахунки, приватні відносини поміж поодинокими товаришами й починають ся цїлі скандали, які відбивають ся не тільки на тім товаристві чи громаді, а й загалом на цїлім суспільно-національнім життю.
Можна-б навести цїлий ряд імен з наших таки власних відносин, як деякі одиницї в таку важну історичну хвилю для українського народу, як тепер, допинають свого всякими пашквілями й "разоблаченіями" виключно на особистім ґрунті. Їх нїщо не обходить анї національна справа, анї політична етика, анї громадська карність, все їм байдуже. Вони хотять доїхати своїм ворогам, помстити ся за щось і роблять своє ганебне дїло на користь наших національних ворогів. І так всюди і скрізь.
А доки так буде, не можна сподївати ся чогось гарного. Отже треба сеї сварнї уникати. Кождий Українець завше мусить памятати, що він є частиною нації, яка творить цїлість тільки тодї, коли поміж усїма її членами є в головнім солїдарність і повна злагода. Кождий член орґанїзації мусить безумовно корити ся всім ухвалам більшости. Коли-ж він не згоджуєть ся, то має право вимагати нового перегляду тої справи і т. ин., але нї в якім разї не має права виступати так, щоб се шкодило дїяльности товариства, партії чи цїлої громади, не має отже жадного права нарушувати принципів орґанїзації й виносити внутрішнї справи перед чужих людей. Коли така невжиточна людина цїлком не годить ся з напрямом дїяльности орґанїзації, вона може вийти з неї, але і в сїм випадку способи боротьби против орґанїзації і її членів мусять також мати свої межі.
Загалом приватні відносини не повинні мати нїякого впливу на дїяльність орґанїзації, а всякі непорозуміння поміж поодинокими членами, які виходять з громадської працї, мусять рішати ся товариським судом, а не виносити ся поза межі орґанїзації або поза межі національних чинників. Особливо про се треба памятати під час виборів чи то членів комітету якоїсь полїтичної партії, чи до управи якогось товариства, або гласних до городської думи та земства, депутатів міщанської управи, сїльських старост і волосних старшин, а найголовнїйше — виборцїв і самих послів до Державної Думи.
Те саме треба сказати про відносини між ріжними товариствами, орґанїзаціями в спільних загальних справах. Напр. при виборах до Державної Думи. Близькі між собою орґанїзації мусять між собою порозумівати ся, заздалегідь мусять скликати спеціяльні передвиборчі збори, на яких треба завше докладно вияснити, як саме стоїть справа з виборами: чи є надїя самостійно провести своїх власних кандидатів, чи може загрожує якась небезпека з боку противників, ворожих Українцям орґанїзацій. Коли нема нїякої небезпеки, проводити власних кандидатів, яких на тихже передвиборчих зборах і треба визначити більшістю голосів присутних членів. Коли нема тої певности, що можна їх провести власними голосами, тодї поодинокі орґанїзації мусять входити в згоду поміж собою і виставляти спільних кандидатів.
Оповіщають ся напр. вибори сїльського старости, волосного старшини, суддїв, старости до міщанської управи, гласних городської думи, до повітового та ґубернського земств, виборцїв від волости, дрібних і великих землевласників, міста, нарешті самих членів Державної Думи. В селї або містї істнує кілька всяких полїтичних українських орґанізацій: соціяльно-демократична, радикальна й народньо-демократична; московських або иншої народности: соціяльно-демократична, конституційно-демократична, "октябристська", "Союз русскаго народа" і т. ин. праві протинароднї партії.
Українська соціяльно-демократична або радикальна чи народня партії, кожда зокрема, на своїх передвиборчих зборах і нарадах прийшли до висновку, що жадна з них не може провести своїх кандидатів. В такім випадку мусять дві або й усї три орґанїзації увійти в згоду поміж собою й виставити спільних кандидатів, на яких на виборах мусять голосувати члени всїх трьох орґанїзацій.
Коли-ж трапить ся десь так, що навіть усї три українські орґанїзації не матимуть чомусь змоги провести своїх спільних кандидатів, тодї вони всї разом або кожда зокрема можуть входити в порозуміннє з демократичними партіями инших народностей. Вжеж в угодї мусить бути ясно зазначено, що спільні кандидати мусять боронити права всїх своїх виборцїв. Такі угоди роблять ся поміж виборцями тільки тодї, коли дїйсно грозить небезпека з боку цїлком ворожих орґанїзацій. Тодї всї поступові виборці обєднюють ся в бльок, аби не допустити до того, щоб пройшов кандидат правих.
Кождий член тої орґанїзації, яка увійшла в таку угоду, мусить голосувати виключно на тих кандидатів, яких поставить ся за згодою всїх полїтичних партій. Нїкому не вільно йти проти рішення національних орґанїзацій, нїкому не вільно виставляти самозванчих кандидатур.
Коли члени всїх українських орґанїзацій, чи то полїтичних, чи економічних або культурно-просвітних, зрозуміють, що в орґанїзації й солїдарности їхня сила; коли зрозуміють, яку шкоду чинять особисті самолюбні відносини поміж поодинокими людьми в громадськім і товариськім життю; коли зрозуміють, що в громадських справах, треба забувати на власні інтереси, а дбати про інтереси громади, — від того часу настануть кращі часи для працї на користь народу й рідного краю.
[Вістник Союза визволення України, 25.02.1917]
IV. Про сїльську інтелїґенцію.
Всяка громадська робота опираєть ся на свідомійших і активнїйших, себто інтелїґентних людях, але дуже й дуже бідний наш народ на інтелїґентні сили, а село то їх уже майже цїлком не має. Піп, учитель або учителька, в рідких випадках ще лїкарь або фершал, а ще рідше аґроном, — отсе й уся сїльська інтелїґенція. В містечках бувають инодї ще й инші інтелїґентні родини, але в дуже малім числї. Та й тої інтелїґенції, яку має наше село, з дуже малими виїмками в дїйсности не можна уважати за щиро народню, за нашу українську інтелїґенцію.
Заходи російського правительства коло змосковщення українського народу, що ведуть ся на протягу цїлих двох з половиною віків, лишили величезні слїди й на українській інтелїґенції. Московська культура, обовязкове вживаннє московської мови в школі від найнизшої до найвищої в усїх громадських і державних інституціях обмосковили нашу інтелїґенцію, зробили її чужою духом і думками для народу.
От взяти священика, такого обовязкового й подекуди єдиного інтелїґента на селї. Полїтика російського правительства зробила його своїм чиновником, навіть відкритим ворогом народу, уживаючи його яко знаряду для своїх цїлей. І коли якийсь піп береть ся до наказаної правительством полїтичної роботи (закладає "Союз русского народу" тощо), він губить серед селянства не тільки пошану, а й всяке довірє до себе. Селянство його обминає і цураєть ся: инодї не тільки його, а навіть і церкви, особливо тодї, коли він надто вже "щиро" береть ся до виконування наказів начальства.
Бували випадки, що такого попа силоміць виряжали з села. В однім селї на Полтавщинї з таким попом сїльська громада зробила ось так: коли владика відмовив ся задоволити проханнє громади, щоб попа забрали з села, зібрала ся громада одного ранку з фірами, й забравши всї манатки й родину, вивезла вона до міста й наказала більше не вертати ся до села. Він потім скаржив ся за насильство, але вернути ся на село не посмів. Се є гарний приклад, до чого доводить полїтична "дїяльність" попів, коли вона є ворожою супроти народу.
На учителів або учительок призначають в українських селах досить часто людей, цїлком чужих нам по народности, а коли й з української родини, то змосковщених. До тогож і шкільні власти вимагають від них говорити до школярів московською мовою, а вони, бажаючи догодити свому начальству, старають ся вже говорити нею всюди й скрізь поза школою, з народом. Через се учительство нїколи не має тїсних звязків з масою народу, а живе собі в шкільних будинках наче якісь чужинцї й стикаєть ся з селянством тільки тодї, коли потрібує харчу, фіри і т. ин. Завдяки такій замкнутости, почасти примусовій, почасти свідомій, вироблюєть ся в учительства байдужність до народу та потягає за собою повну відірваність від нього. Поміж такими одиницями й населеннєм нїколи не може бути щирости й приязни.
Лїкарі та фершали або аґрономи стоять до населення в такім самім відношенню. Не диво, що селяне дуже часто не вірять найкращим їхнїм порадам. Всякі аґрономічні читання або виклади про способи кращого ведення господарства відбувають ся при зовсїм малім числї слухачів. А що читання відбувають ся на московській мові, то їх майже нїхто докладно не розуміє.
Отже поміж інтелїґенцією і народом зробила ся прірва. Почувають вони себе зовсїм чужими, а то й ворогами й народ лишаєть ся цїлком без освічених провідників у своїм життю. А від сього дуже й дуже терпить справа культурного піднесення й національного відродження нашого народу.
А пора-б уже нашій інтелїґенції взяти ся за розум і направити свою помилку та наблизити ся до народу, з коштів і добробуту якого живе. Час уже зрозуміти українській інтелїґенції, що бути чим иншим від народу мовою й полїтичними інтересами — значить бути чужинцями й ворогами того народу. А така позиція нї до чого гарного не доведе. В осягненню громадських завдань і виконанню обовязків перед народом треба йти правдивим народнїм шляхом, в єдности і згоді з народом, і не тяжко сього досягти, коли щиро хотїти, не такі вже страшні й непорушні перешкоди. Треба тільки, щоб інтелїґенція скинула московську полуду з очей, освідомила собі обовязок, який тяжить на ній супроти свого народу, треба, щоб пізнала потреби й вимоги народу та хотїла вложити трохи працї для його добра.
Святим обовязком інтелїґенції є як найскорше покинути свою непевну, хитку позицію й стати на службу свому народови, віддаючи йому все, що від нього взяла, й черпаючи свою силу в звязку з народом в його минувшинї, його мові, звичаях, та повести народ до кращої національної будуччини, після заповіту його найкращих синів. Хай зникне з нашого життя се ганьбляче явище, коли пан говорить "панською" мовою, а мужик — "мужичою", коли пан живе інтересами гнобительки Росії, а мужикови видирає його матірну мову, нищить його національну душу. Інтелїґенція народу мусить бути народньою. Нїхто не сміє говорити з народом мовою гнобителів, тільки всюди й скрізь кождий правдивий інтелїґент-Українець мусить говориш виключно рідною мовою народу. Бо тільки народня мова може бути знарядом поступу й культури, чужа-ж мова може бути тільки знарядом отупіння й культурного вироджіння народу.
І свою історію треба нашій інтелїґенції знати та своїх громадських дїячів і письменників шанувати, а потім уже чуже життє пізнавати. Бо наша інтелїґенція "все" знає, тільки про власний народ забула. Народ потребує помочи й поради, інтелїґенція мусить йому се дати, навчити, як здобути собі волю й незалежність, як полїпшити свій добробут, як улаштувати полїтичне, громадське й культурне життє в своїм краю. Інтелїґенція мусить стати на чолї народу, а не проти народу, й повести його до кращої будуччини, до самостійного національного життя.
[Вістник Союза визволення України, 05.03.1942]
05.03.1917