Наталія ФЕЩУК

Про «Вінко червеноє», що стало рок-н ролом, сімейний творчий тандем та про  угорський паспорт – у розмові із Віктором Янцо, керівником та  солістом гурту «Рокаш», і його дружиною

 

У неділю, 12 лютого, гурт «Рокаш» виступить у Львові, і під час концерту «Найкраще про любов»  представить новий колектив – «Анця». Власне, цей колектив є проектом Віктора Янцо, і пісні для нього пише також він. У колективі три вокалістки, серед яких і дружина Віктора – Ірина. У Львові «Анця» виконає кілька пісень, в тому числі відому народну «Червена ружа». А вже на початку березня «Рокаш» та «Анця» виступатимуть у Києві.

 

Буквально впродовж останніх кількох місяців популярний закарпатський гурт «Rock-H» («Рокаш») подарував своїм слухачам чимало новинок. Серед яких – дуетна композиція з відомим закарпатцем Іваном Поповичем – «До сонця близько»; кліп на спільну пісню із Віктором Винником (гурт «Мері»)  – «Яворе», в якому знялися більш як сотня жителів села Кузьмино на Закарпатті. До слова, щоб виконати пісню, Віктору  довелося опанувати закарпатську говірку – «русинську бесіду», яку гурт «Рокаш» популяризує  8 років. А  ще нещодавно закарпатці записали пісню «Чом та чом» з фіналісткою вокального телешоу «Голос Країни» Ангеліною Моняк, її оперний спів додав композиції особливого шарму.

 

 

Вже за рік гурту «Рокаш» буде 10 років. Віктор Янцо, дипломований композитор, який  є одним із засновників колективу, а нині – вокалістом і  керівником гурту, жартує, що через те, що вони співають русинським діалектом, на них часто так і дивляться – як на оригінальне звірятко у клітці. До слова, музикант зізнався, що до вступу у Львівську консерваторію українською мовою розмовляв погано. Зараз володіє нею відмінно, а ось вдома не зраджує рідному говору.

 

Віктор з Іриною як подружжя  справляють враження надзвичайно спокійної та гармонійної пари. І діляться рецептом: вони просто навчилися сприймати життя простіше.

 

 

– Вікторе,  те, що ви робите, це ж не можна назвати чистим аранжуванням народних пісень, правжда ж?

– У консерваторії (я вчився на композиторському відділенні) нас вчили писати музику у стилі Моцарта, Бетховена… А також  писати музику в народному стилі. І я рідко використовую народну пісню у чистому вигляді. Пісні, де роблю аранжування, можна по пальцях порахувати: «Вівці», «Чорна гора не орана». Всі решта – схожі на народну пісню, але це авторська мелодія, з тенденціями, які повинні бути присутні у народній мелодії. Тексти я не створюю, запозичую,  як правило, «з народу». Але намагаюся  шукати тексти, які не є дуже  популярними. Часто бачу текст, в якому занадто багато архаїзмів, котрі вже не дуже лягають слухачеві на вухо. У нашому останньому, четвертому, диску «Співаночки про любов»,  всюди авторський текст.

 

– Пісня «Вінко червеноє» – ваша візитівка, це ж теж народна пісня…

– Народна. Але в народній є слова: «…ко тя буде вінко пити, кіть я пуйду в зимлю гнити». Тобто, хто тебе буде вінко пити, коли я помру. Я ж зробив так: «я тя буду вінко пити, доки буду в світі житии», хоча так не говорять  на Закарпатті. Але я цим не переймаюся. Кажуть, що з пісні слів викинути не можна, я ж вважаю, що можна викинути, і дуже легко можна викинути. Ти робиш музику в першу чергу. Тобто, маєш зробити мелодію настільки доступною, щоб текст звучав. Якість не має бути втрачена через те, що текст інший. А ще: може, людина не все розуміє у тексті, але їй повинна подобатися музична мова.  Щоб, знаєте, не було такого: «А, я не розумію, про що співається у пісні, значить, я її не слухаю».

 

– Тобто,  ви трохи очищаєте тексти від закарпатського говору?

– Хочеться зробити більш літературно. Хоча насправді я зрозумів, що не треба прагнути до того, аби робити більш літературно.

 

– Один із ваших прихильників у соцмережі так і написав: «Музика чудова, хоч і розумію слово через десять»…

– Так і є. Я розумію, що, дійсно, наш говір може бути перепоною для ширшої аудиторії. Коли мене питають, до чого гурт «Рокаш» прагне, відповідаю: створити таку мелодію, щоб люди, не розуміючи жодного слова, могли її підспівувати.

 

– Десь так, власне, і сталося  з вашим «Вінком»: достатньо було двох слів, щоб всі почали наспівувати. А як ви її знайшли?

– Вона дуже відома на Закарпатті. Це хіт. Але я її взяв і осучаснив у форматі рок-н -ролу. У народій пісні не має приспіву, я зробив авторський приспів. Виокремив слово «вінко червеноє».  Ми написали цей твір спеціально для фестивалю  червоного вина у Мукачеві «Червене вино».  І зараз пісня стала гімном цього фестивалю. Також вона дуже популярна у Словаччині.

 

– А як ви збираєте народні пісні? Шукаєте саме те, що вам потрібно?

– У роки навчання у консерваторії в нас був предмет «культуристика», де однією з умов здачі екзамену була фольклорна експедиція. Ми їздили по селах, записували все підряд. Під час навчання в аспірантурі в Києві я писав кандидатську  дисертацію на тему «Використання фольклору у сучасних академічних композиторів». Тобто,  я мусив фольклор знати дуже добре. В текст я особливо не вслухався, мене цікавила виключно фольклорна інтонація. Але вже коли мелодію вивчав, то вникав і в текст. Те, що хотів втілити  у кандидатській дисертації, так і не втілив. Роботу почав і не звершив, натомість створив гурт «Рокаш», де, власне, весь принцип – робота із фольклором. Мені створити пісню у народному стилі абсолютно не важко. Найважче – зробити хітовість композиції. На світовому рівні це дуже добре зробив гурт «System of a down» – колектив із Вірменії. Вони не цитували вірменський фольклор, а робили авторську музику у стилі вірменського етно.

 

– Учасники вашої команди мають професійну музичну освіту?

– Я закінчив композиторський факультет, дружина – академію мистецтв у Києві, художня графіка. Два роки я  провчився у Льові, у класі Мирослава Скорика, який написав музику до фільму «Тіні забутих предків», потім перевівся до Києва, у клас Євгена Станковича, який написав музику до кінофільму «Роксолана». Останній соліст у «Рокаш» – Іштван Халус, професійний вокаліст, працював у камерному хорі, на жаль, без консерваторії. Має консерваторську освіту звукорежисер Віталій Кухарський, наш саунд-продюсер Остап Панчишин закінчив Львівську консерваторію по класу скрипки,  він є також  лідером гурту «Патриція». Наш бас-гітарист Радіон має музичне училище по класу туби. Два інших гітаристи закінчили Львівський університет, економісти, а барабанщик закінчив художнє училище.

 

 

– Ви випустили четвертий альбом «Співаночки про любов». А що зараз?

– Готуємо п’ятий альбом. І вже хочеться, щоб ця музика була для ширших мас. Нам говорили: «”Співаночки” – крутий альбом, але тут комерцією і не пахне, мовляв, це  виключно потік творчості». Новий альбом буде у стилі гурту «Cranberries», це ірландська рок-група, яка стала відомою у '90-х,  і співає у тому числі в жанрі фольк-року.

 

– Розкажіть трішки про ваш новий проект – гурт «Анця»?

Ірина: Ми репетируємо з початку осені. Цей проект – гурт «Анця» – став правонаступником проекту «Рокаш оркестра», який був завеликим, щоб з ним концертувати. В гурті 7 людей: басист, ударник, акордеоніст та гітарист. І нас троє вокалісток –  сопрано Христина Герц і меццо сопрано Ольга Кравчук, партію альта виконую я. Ми вже  мали чотири  виступи. Віктор Янцо підбирає репертуар, тобто «Анця» – це його проект. У Львові під час презентації нашого тріо «Анця» (бо якщо не враховувати музикантів, це тріо), ми виконаємо вісім пісень, в тому числі відому народну  «Червену ружу». 

 

 Гурт «Анця»

 

– Ви задоволені тим, чим займаєтеся саме зараз?

Віктор: Те, що ми робимо, нам дуже подобається. Для музиканта  найголовніше – мати творчу самореалізацію. Хоч ми й не маємо масової популярності, але є можливість з цього жити, виховувати двох дітей. Бути відомим на широку аудиторію не завжди  і добре. Якось ми із Святославом Вакарчуком спілкувалися, то він не може вулицею спокійно пройти. І ця слава – це побічний ефект.

 

– Тобто, слави не прагнете?

Ірина: В Мукачевому щось подібне ми вже спостерігаємо. Люди проходять повз, оглядаються. І ти вже не належиш собі, втрачаєш приватність. До того ж, ми маємо ще проблему політичну, бо співаємо русинською мовою. Ми з Віктором вирішили не озвучувати нашої позиції щодо цього питання. Оскільки одразу із двох таборів до нас починаються претензії: чи ви русини, політичні сепаратисти, чи ви українці, які зрадили русинам?

Віктор: Наприклад, після одного із концертів  до мене підійшла людина і запитала: «А ви…  ви Україна?». Я кажу, так. «І у  вас не має угорського паспорта», – питає. «Ні, у нас не має угорського паспорта». «Ну слава Богу, ну дякую, бо я вас дуже  люблю», – заспокоюється наш шанувальник.

Ірина: Ми з Віктором політику вважаємо маніпуляцією. І оці всі слова, які нас розділяють, а не об’юднують, вони тільки для того, аби відволікати людей від важливих справ.

 

– Вдома розмовляєте українською?

Віктор: Ні, закарпатською. Русинською. Я говорю виключно русинською. Іра говорить літературною мовою. В нас в колективі є львів’яни, але вони вже давно перейшли на русинську.

 

– То все- таки, ким ви себе вважаєте – русинами  чи українцями?

Віктор: От бачите, це вже політика.

Ірина: Дивіться, моя бабуся народилася в 1931 році, при Масарикові, коли на Закарпатті були чехи. Віктора дідо народився за 50 км від моєї бабці, але за Австро-Угорщини, при цісарі Ференцу Йоушку, як у нас кажуть. Потім прийшла Карпатська Україна, мій прадідусь був міністром в уряді Волошина – зі слів бабусі. Карпатська Україна проіснувала кілька місяців, після чого знову прийшли мадяри. І це все на території, де ми зараз живемо.

Віктор: А після того, як закінчилася Друга світова війна, був розподіл територій, і Закарпаття випадково відійшло до Радянського Союзу. І Америка це не визнавала. І люди, котрі народилися після закінчення війни, емігрували в Америку, і у паспорті в них не писало, що народився у Союзі, а у Чехословаччині. 

Ірина: Батьки Віктора  видали книжку про їх рідне село Кузьмино Мукачівського району. Ми там, до слова,  знімали кліпи «Палиночка», «Колискова». І в тій книжці, виданій у 2005 році, є скан шкільного атестата бабусі Віктора, яка народилася у 1926 році. І в тому атестаті написано церковнослов’янськими буквами: «Вірю  у відродження великої Австро-Венгрії». До речі, про Кузьмино. Це село, за 20 км від Мукачева, зараз вимирає. Минулого року жодна дитина не пішла там у перший клас. І на Закарпатті це не поодинокий випадок… У нас в Мукачеві дуже популярна угорська мова. Ми з Віктором, щиро і відверто кажу, не маємо угорського паспорта, але дуже багато наших друзів його мають. І мова у Мукачеву панує угорська, поряд з українською. Ми – українці, наші батьки угорської мови не знають, але наші діди знали. Ми з Віктором вже просто, живучи у середовищі в Мукачеві, вживаємо як русизми, так і мадяризми. Ми можемо сказати: «köszönöm szépen» - кьосонем сейпен, тобто  гарно дякую. І всі тебе зрозуміють у Мукачеві.

 

– Але ви так добре розмовляєте українською…

Віктор: Бо ми її вчили.  До навчання в консерваторії знав її дуже слабенько, тож у Львові мені постійно робили зауваження, називали мадяром. А потім я поїхав до Києва, там була виключно російська, зрештою, так і дотепер. Коли  ми повернулися додому, то наші друзі казали: «Як ви розмовляєте? Ви що забули, як говорити?» І  ми зрозуміли, що ця різноманітність йде тільки на користь. Якщо б не було цієї змішаної культури у нас в Закарпатті, було би і гурту «Рокаш». Не було би тієї родзинки, яка в нас є. А вже куди це віднесуть з політичної точки зору – чи це Україна, чи це сепаратизм,то вже не наша справа.

 

– А вас часто звинувачують у сепаратизмі?

Віктор: Ну, пишуть деколи. До нас канал «Росія 24» приходив на репетицію. Іра вам розкаже, як то було.

Ірина: Що цікаво, це було в день введення  зєльоних  чєловєчків у Крим. Телефонує журналіст і каже: «Здравствуйте, это вас беспокоит канал “Россия 24”. Мы хотим поснимать вашу репетицию, послушать красивые голоса, музику. Чтобы ви нам диски подарили». А я одразу думаю: напевно, він хоче розкручувати русинську тему. Хоча він так співає мені, що їм тільки красівиє голоса цікаві. Я кажу, добре. Він взяв у всіх інтерв’ю. Я Віті кажу, говори українською, а не російською. Потім ми дивимося той репортаж. Починається з пісні «Я люблю гнуй», де музиканти роблять такі активні рухи руками, і це як натяк на нашистів. Після цього Віктор дає інтерв'ю, а журналіст робить підводку: «Виктор дает интервью на украинском, перед тем извинившись, что большинство его слушателей – это националисты из Запада». Насправді, нічого подібного Віктор не казав.

Віктор: Ми по скайпу говорили з цим журналістом, адекватна людина, яка розуміє, що і у вас, і у нас влада займається поганими речами. Але він живе в Росії, і щоб заробляти на хліб, мусить так знімати. Тому відповідь на ваше питання, ким ми себе вважаємо: ми себе вважаємо людьми. Зберігаємо культурні традиції, які нам батьки і прадіди залишили. 

 

Фото автора та надані гуртом

12.02.2017