Краків, 8. лютого 1942.
Коли сьогодні дивимось на минулі події з дальшої відстані часу, вони виростають перед нами в усій своїй величі з тієї перспективи. Мало цього — ми бачимо інакше творців цих великих подій, оцінюємо належно не тільки їх зусилля, але і їх діло.
Цей перспективний погляд у минуле, підсумки й порівнання, кажуть нам переконливо, що не так завдяки умовинам, як завдяки індивідуальностям, значить одиницям, творяться часами ці монументальні дати на сторінках "Книги буття" народу.
Такою датою є і 9-те лютого, цього пропамятного 1918 року, бо вона забиває блеском своєї монументальности багацько інших історичних дат, вона вирізьблена на таких ґранітних скрижалях і так міцно, що нікому затерти, заперечити, чи знищити її не вдасться. Це було, це сталося! Це належить не лише до нашої, але й до всесвітлої історії. Ця дата є й буде заєдно свідком того, що заіснувало, що стало дійсністю правною, підтвердженою золотим пером, зафіксовуючи на карті Европи новий стан.
І тоді вже були почини в творенні нової Европи, за яку пролилося було ціле море крови. Та тодішня антанта також не могла прозріти у своїй сліпоті. Ця сама Англія з Америкою та своїми іншими підпомагачами, мала на увазі не загальне добро народів, цей справедливий лад на світі, а свою власну наживу. Вона й тоді не бачила тієї зарази, що йшла від Сходу, бо її хапчивість не мала міри, її засліпленість не мала границь.
Саме в цих перших днях лютого 1918 р. стали розвалювати большевики брами до Европи. Вони посувалися на барієру Дніпра. Сунув зі своїми кривавими ордами царський жандармський полковник Муравйов на Київ і ніс зі собою смерть та загладу. Перевалив через слабі запори українських частин, що тільки творились, скривавив крутянські поля кровю юнаків-оборонців і через ці українські Термопілі підійшов під мури столиці, яку безпощадно став нищити гарматним огнем.
В цім трагічнім моменті, в цей же самий день, жаху й пекла, що коїлося на вулицях Золотоверхого Києва, в Бересті підписувано мир. Україна приєднувалась до сімї західніх народів, щоб разом з осередніми державами мостити новий шлях до кращого завтра.
Але в цьому трагічному моменті була ще й одна з найтрагічніших дійсностей. По боці большевиків були свої перевертні, що — "помагали москалеві господарювати та з матері полатану сорочку здіймати". — По боці совітів стояв і т. зв. харківський уряд з різними Шахраями, Медведями, а син великого батька, виродок — Юрко Коцюбинський, ішов разом з хижацькими бандами Муравйова на Київ.
Це те вічне прокляття народу. Ця руїнницька отаманщина, що в найважливішу хвилину історії замість один гуж тягнути, один тягне до ліса, а другий до біса.
Ще трагічніше, що звичайно цей дурман буває виявом не лише вродженого нахилу до анархії, але й легковіри, примітивізму та глупоти, яку доводиться опісля важко покутувати. Спокутував її не тільки Юрко Коцюбинський, але й Шахрай. Він заки наложив головою зробив прилюдну сповідь. У брошурі, яку написав ще за життя Леніна, в 1919 р., він каявся у розпуці перед народом, називаючи Леніна з його зграєю подлими ошуканцями й найбільшими брехунами, які чесний, але легковірний український нарід заманили в ярмо, обіцюючи волю, землю і найправдивішу правду на світі.
[Краківські вісті]
08.02.1917