Большевицька окупація Східньої Галичини й Волині відбилася на зaгальному рівні українського життя. Pyїнa старого порядку і творення нового, викликала цілий ряд ускладнень, які часто-густо кінчалися їздою на "краєзнавчу прогульку" в Казахстан або Сибір. Сірі люди "нaйщасливішої країни світу" були безсилі супроти сваволі й жорстокостей НКВД. Не помагали й статті "найдемократичнішої" конституції! Тут карали людей в адміністративному порядку, а це не мало нічого спільного з конституцією і законами. Одне, що залишилося мешканцям "раю" — це можливості в найбільш довіренім товаристві оповідати собі безліч дотепів, нераз дуже вїдливих, про большевицький режім та про те, що це все пекло на землі внедовзі скінчиться. Без огляду на те, що за такі дотепи карали большевики від 5 літ вгору, вони розходились "пантофлевою поштою" до всіх закутин краю, викликуючи вдоволення і признання для безіменних авторів.
Безпосередньо після "визволення" червоноармійці дістали приказ, щоби на всі запити в Галичині — чи в СРСР є такі то а такі речі — відповідали, що є. Нічого дивного, що на запит, чи є в Сов. Союзі Копенгаґа, відповідь була: "так", на запит чи є фабрика помаранч, відповідали також "так". Що більше було дотепів про "очереді" (черги коло крамниць). Черги такі в Coв. Союзі нормальне явище, тому й не диво, що цілий ряд дотепів відносився саме до них. Маркантним прикладом був дотеп підчас війни СССР з Фінляндією. На одному мітінґу питається промовець: "Чому розпочали Совіти війну з Фінляндією?" — "Тому, — хтось із приявних відповідає, — бо в Ленінграді такі довжезні черги, що треба конечно пересунути границю". Про те, чого то в Совітах нема — ходив дотеп: "Чого то в нас нема: їсти нема що і вдягнутись нема в що і т. д.". Політика велася звичайно також у чергах і там створився такий дотеп: Після повороту Молотова з Берліна питається Сталін, що йому купив за кордоном. "Нічого", відповідає. "Чому?" здивувався Сталін. "Там нічого не продають у крамницях". "Якто?", дивується Сталін. "А, бо я ніде не бачив черги...", пояснив Молотов.
Большевики все і всюди хвалились своєю "технікою". Нічого дивного, що "техніку" взяли під гумористичний обстріл. "Наша техніка створила такі великі танки, — хвалиться якийсь большевик — що треба сто двох людей до обслуги. Ви знаєте на що стільки людей?" — запитується, щоби піддати думку, мовляв, ці люди є на те, щоби "біть враґа". — "А щож тут дивного, — хтось відпалив. — Двох сидить у середині, а сто пхає!...". В Москві три роки будували крематорію. Скінчили й хотіли переконатися, як вона діє. Тому привезли якогось замерзлого чоловіка, запхали в шамотову піч і стали нагрівати. По 5-годиннім нагріванні отвирають віконце. Замерзла людини відмерзла, сидить скулена, загорнута в рештки лахів і просить: "Зачиніть двері, бо дує!". Про "техніку" в часі голоду в Україні в 1933 р. оповідали такий макабричний дотеп: Зійшовся одного разу німець із москалем і розказують про свої технічні досягнення. "В нас — каже німець — є така машина, що як з одного боку впхаєш ціле дерево, то з другого виходить за адресована вже газета". — Ет, ото пустяки... — перебиває большевик. — В нас є така машина, що як упхаєш з одного її боку небіжчика, то з другого вийде правдива свиняча ковбаса". Приїздить большевик до Львова та дивується, що в "Тресті" (за большевиків "Універмаг") так багато обслуги. "В нас, у Києві, — каже він — обслуговує "Універмаг" тільки одна людина". — "Це неможливо!" — "Чому ні!? Стоїть, бачите, при входових дверях і каже: Нічого немає!".
Та найбільше було політичних дотепів щодо особи "ґеніїв людства". Ким у дійсності був Сталін, як не мож краще характеризує такий дотеп: "Знаєш, мають забрати Міцкевича з памятника у Львові". — "Чому?" — "Бо хотять поставити Сталіна й дати нaпиc: Творцеві правдивиx жебраків (дзядув)". Одним із кращих політичних дотепів був той, що "курсував" безпосередньо після гостини Молотова в Берліні. При столі сидять один із німецьких генералів і Молотов. Про справи, що цікавлять обі сторони, не можуть "договоритися". Молотов самопевно постукуючи пальцями по столі, починає співати відому большевицьку пісню: "Єслі завтра вайна..." Тоді генерал починає співати другу таку знану большевицьку пісню: "Москва моя, страна моя..." — Який влучний був цей дотеп, ми переконалися після 22-го червня 1941 р. Після приходу "доблесної армії" повстала манія вивішування у виставових вікнах крамниць портретів "вождів людства". Якийсь фризієр дав на виставу Леніна і Сталіна, а тому, що ставив і людям пявки, дав нижче образів напис: "Свіжі пявки". Ефект був капітальний. — Всі, що відвідували мавзолей Леніна в Москві, платили рубля. Якийсь дядько дав три. Огорожа хоче звернути йому решту. — "Не треба, — каже дядько, — хай буде задаток на Сталіна". — Загально відомою в Галичині була ода до Сталіна, де виявлена "синівська любов" до "вожда народів":
"Ти всюда є: в Америці, Китаю,
Цейльоні, Африці і на Креті,
Тож я захоплений тримаю
Портрет твій, вожде, у... кльозеті".
Большевики, будучи в Галичині купували по кілька штук купонів на одяги. Про те був такий дотеп: Хтось купив 2-метровий купон матеріялу і післав його Сталінові. Цей кличе кравця і каже пошити собі "костюм". Кравець міряє, міряє, а вкінці каже, що замало матеріялу. "Але, — каже, — покличте заграничного кравця, може він як викомбінує". Кличуть кравця з Німеччини. Той каже, що зробить з того матеріялу навіть два одяги. — "Якто, — дивується Сталін, — наш кравець не міг одного зробити, а ви хочете два?" — "Це цілком просте, — відповів німецький кравець, — для москаля то ви великий чоловік, а для нас, то такий, як мізинчик!". А про НКВД ходили такі дотепи: Що це є НКВД? "Не знаєш, Коли Вернеш Додому". Яке характеристичне для інституції, яка забирала людину і про неї пропадав слід! На бюрах НКВД у Львові висіла таблиця: "Вход суворо воспрещен". "Ясі вони дурні, — говорить львівський батярчук до другого, — вони думають, що якби такого напису не було, то я хотів би туди зайти!".
Не оминули анекдоти й колгоспів, цієї нової панщини XX ст. Правда, сьогодні актуальність багатьох дотепів втратила свою вартість, але не від речі буде подати декілька з них. Яке "щасливе" було життя в колгоспі, ілюструє такий автентичний випадок: У Дрогобичі йде вулицею якийсь жебрак, а проти нього якась совєтка з 5-літним синком. Синок, побачивши жебрака, тягне маму за руку й говорить: "Сматрі мамаша, колгоспнік йдьот". — На колгоспних мітингах (не тільки зрештою на колгоспних!) уважали большевики наших людей за некультурних і малоосвічених. На одних зборах говорить у такому дусі якийсь оратор про трактори: "Трактори, то такі "панімаєтє" залізні корови". — "А чи їх також треба провадити до бика?" — гукнув хтось, "валяючи дурака". — У запряженому возі стоїть двоє коней. Один із них звісив голову і стоїть сумний. — "Ти чого посумнів?", питається кінь коня. — "Я підслухав розмову; мій господар хоче мене віддати до колгоспу".
Не зважаючи на всі прикрости життя, люди сміялися з "визволення" чи нових порядків. Дуже часто був це шибеничний сміх, та всеж таки піддержував на дусі. Нарід вірив, що прийде час і ціла та мара московського імперіялізму щезне з нашої землі.
Цих анекдот і дотепів було безліч. Розуміється деякі з них "за пікантні'". До іншого розділу належить т. зв. народня творчість. Большевики казали, що "епоху відзеркалює народня творчість". Як гарно та епоха виглядає — подамо другим разом.
[Краківські вісті, 07.02.1942]
07.02.1942