А ви вже помолилися за кущиком?

 

Сезон 2016-2017 на Першій сцені сучасної драматургії називається «Точки дотику», і це – друга прем’єра у його рамках: перформативне читання п’єси «Боженька» Валерія Пєчєйкіна у постановці Ігоря Білиця.

 

 

Для львівських не треба пояснювати, як виглядає камерна сцена Театру Лесі – тут саме той антураж, у якому уявляєш собі андеграундні театральні експерименти. Вечір якраз починається з урочистого моменту: театру Лесі нарешті присвоєно (після відкритих листів і гучних привертань уваги) звання академічного! Це мало би позитивно вплинути на зарплатню працівників. Що ж до самого приміщення театру, то цього року на нього теж чекає ремонт, запланований міськрадою – принаймні, старт цього тривалого процесу.

 

Згадки про атмосферу і антураж були тут не випадкові, і не заради вшанування національної традиції скиглення про незадовільний стан закладів культури. Це було, по-перше, щоб підкреслити: не зважаючи на повну «неформальність» (особливо взимку) приміщення, вільних місць не було взагалі; виносили додаткові лавки, сідали на сходи. А по-друге, тому що саме в цій атмосфері саме цей текст звучав особливо круто.

 

 

Текст Валерія Пєчєйкіна, молодого російського драматурга і журналіста родом з Ташкента, чию творчість критики то нав’язують до ОБЕРИУтів, то не сприймають за надмір лихослів’я, то підносять за «неприправлені шматки сирого людського життя», команда Драми.UA знайшла, як кажуть, випадково. Знайомий порадив почитати; а оскільки це був один з «домашніх драмгуртків» (у Драми.UA є окремий публічний формат, де глядачів запрошують читати п’єси разом з акторами), то разом з друзями-акторами вони і почитали «Боженьку» – і одразу вирішили, що треба це зробити публічно. На публічне виконання «комедії для доросленьких та їхніх діточок» автор погодився без жодних проблем, Оксана Данчук переклала текст українською, і ось – майже миттєво – п’єса вже постала перед очима львівської публіки у форматі перформативних читань.

 

Найперше, що приємно зачепило – це те, як добре втілили актори обраних персонажів. Самозакоханий красунчик Тигрик (Володя Пантєлєєв), впертий ідеаліст-Журавлик, а потім нарваний рецидивіст Їжачок (Ярослав Федорчук), хитре самовпевнене Мишеня (Богдан Грицюк) і Лисичка-підлабузниця (Анастасія Лісовська), задерикувате Кошеня (Андрій Петрук) і шизофренічна Білочка-Зайчик (Валерія Котеленець), вайлуватий гопник Ведмедик (Анна Єпатко) і навіть вибрана з публіки напередодні мовчазна Совичка – усі вони були «рідними» для своїх виконавців. І самотній табурет, де на кожному ребрі була інша паперова наліпка («Яма»/ «Кліточка» / «Пеньок») – ідеальний реквізит для такої вистави.

 

 

Я не намагатимусь переказати зміст п’єси – звучатиме так, наче більш як півсотні дорослих людей в залі сміялися півтори години над дитсадковими жартами. У цій п’єсі мова навмисне здитинена: «вибачульки» і «обнімашки», «звірятка в лісочку», «чайочок з повидлом», і усе те «мімімі», яким зараз так повняться соцмережі і популярні медіа. Головний конфлікт твору полягає в тому, що в цьому ласкавому лісочку ніхто не какає (і не говорить цього слова!); усі, натомість, ходять молитися за кущик. Ідилія і добробут добірного товариства опиняються під загрозою, коли до них раптово потрапляє чорний (котик). Маленьке кошеня, тобто. От бачите, навряд чи ви зрозуміли, в чому там суть, і сіль, і цимес.

 

Краще спробую сказати про смисли. Насправді, цю колізію звіряток на галявинці можна було би зараз приштукувати до чого завгодно: до перемоги Трампа на виборах у США і до сміттєвого колапсу у Львові; до актуальної політичної ситуації в Росії і до українського сприйняття переселенців; до люстрації і до цькування гей-прайдів. Зрештою, трохи глибших знань у психоаналізі – і можна чимало написати про «Боженьку», опираючись на вчення Фройда про стадії психосексуального розвитку, поміркувати про анальну фіксацію і засновані на ній неврози сучасних людей. Звідти ж можна розвинути і давню, міфічну аналогію грошей та нечистот, що її ми бачимо у багатьох культах, казках і трактуваннях сновидінь. Соціалізація вчить нас, що всі ці непристойні речі – гроші і гімно – повинні бути невидимі. Зробимо вигляд, ніби їх немає; а не привчені до горщика і не навчені давати раду з баблом самі відпадуть на маргінес.

 

 

У своєму інтерв’ю 2013 року автор «Боженьки» говорить чимало саркастичного, гіркого і влучного про сучасну Росію. Але водночас Пєчєйкін вперто уникає політичної контекстуалізації своєї персони: «Ви запитуєте мене як громадянина, але я відповім як песиміст». Він вважає себе космополітом, і можливо тому «Боженька» – це не про Росію чи Україну чи США, а про все те, що відбувається у світі у цьому довгому ХХ столітті, яке завершують-завершують, а воно ніяк не завершиться.

 

У певні моменти під час перегляду згадується нав’язлива навмисне-дитяча мелодія з відомого чорного мультика Happy three friends – щось таки є тут спільне: в настрої, не в художньому методі. Бо чорнухи як такої у «Боженьці» немає – принаймні, у цьому режисерському прочитанні. І це добре, бо не відволікає від думання над сказаним, яке тут важливе. Тому окремо варто згадати перекладацький дебют Оксани Данчук – вона досягла приємного звучання стилістично досить специфічного тексту, майже без незручних зачіпок для глядацького слуху (враховуймо, що все перекладалося у дуже стислі терміни, і ще є над чим попрацювати). У читанні, де акцентовано текст, і зведено до мінімуму додаткові сценічні засоби (окрім гри самих акторів, які, повторюся, були дуже переконливими), «Боженька» тяжіє до формату сучасної інтернет-байки, де наприкінці замість традиційної моралі – нецензурне слово, що виражає крайнє здивування.

 

 

Вікторія Швидко з «Драми.UA» каже, що тепер вони всерйоз будуть думати разом з Ігорем Білицем про перетворення цих перформативних читань у повноцінну постановку. І звісно, дуже хочеться, щоб цей смішний і гострий твір пішов у довше плавання, аніж дві прем’єрні читки. Хоч насправді, навіть не знаю, чи в самій драматургії постановки аж так багато речей потребують «розгортання» у класичному сценічному просторі. Я не можу уявити «Боженьку» на сцені, від якої глядачів відокремить півтора метри висоти, важкі куліси і яскраві софіти; і я би шкодувала, якщо замість білих карток з написами «Лопатка» чи «Торбинка» з’явилися справжні предмети реквізиту. Теж влучною знахідкою Білиця є проговорювання акторами деяких приміток – типу драматичного «Пауза» чи «Йде геть». Творець ще однієї цьогосезонної прем’єри театру Лесі за п’єсою Павла Ар’є «Людина у підвішеному стані», Ігор Білиць, київський режисер та очільник арт-центру свого ж імені, схоже, цікавиться у своїх художніх пошуках (як і у духовних практиках) питаннями універсальними – і тому, здається, міг би зробити «Боженьку» зразком цікавого, інтелектуального і мінімалістичного театру, вільного від надмірних спецефектів і награного драматизму.

 

Дитячі лічилочки та дражнилки, сороміцькі загадки та ігри зазвичай присікаються виховною системою у той чи інший спосіб; йдуть у «ігрове підпілля», так би мовити. Вони ж потім западають у пам'ять, і висковзують крізь сито свідомості вже дорослих у ті чи інші реакції різного ступеню девіантності. Часто суспільні хиби – як-от корупцію чи злочинність – ми також розглядаємо як травму якогось попереднього періоду, дитячу чи історичну (або і те, й інше водночас). А це ж те саме, що пояснити, чому ти кидаєш сміття на вулиці, словами «У мене така звичка» – і одним махом зняти з себе усю відповідальність за вчинене.

 

Весь світ – це гра, а люди, як казав Платон, іграшки богів (або «боженьок» – якщо мова йде про нас з вами сучасних, а не про давніх греків). І ця гра не просто серйозна (не зважаючи на усі її, часто такі неймовірно абсурдні, форми); вона вивищується над самим поняттям серйозного: «бо серйозність прагне виключити гру, а гра з легкістю включає в себе серйозність». Тому «Боженьку» варто подивитися: щоб ефектно побачити з боку ігри, у які грають люди, і (як радить Ерік Берн) відновити здатність безпосередньо сприймати навколишнє, та самому вирішувати, що відчувати, і як це висловлювати. 

 

Фото: Дар'я Бедернічек 

07.02.2017