Левко КВЯТКОВСЬКИЙ

Буремна історія людей і народів, які тисячоліттями населяли українські землі, створила міцне підґрунтя для появи різного роду феноменів. У підручниках, путівниках, на Інтернет-сайтах можна прочитати про видатних / унікальних людей, події (процеси) та місця, що, відповідно, жили, відбувалися і є в Україні. Одним із таких «ретроспективно феноменонасичених» місць є невеличке містечко на Львівщині.

 

Меморіал на місці концтабору у с. Белжець (нині РП)

 

 

Комарно лежить за 45 км південно-західніше від Львова, на правому березі Верещиці. Власне ріка вплинула на формування візуального та планувального образу міста, зрештою, вона дала йому й ім’я. Заплава річки слугувала природнім ареалом проживання комарів, а кілька островів між її рукавами згодом стали домом комарнян, які звели тут місто. З півдня та сходу його омивають води Верещиці, яка ще півтора століття тому була правдивим морем локального масштабу. У той час її рукави відділяли центр міста від передмість: Самбірського – від заходу, Львівського – зі сходу, його продовженням на протилежному березі «Комарнівсього моря» було верхнє передмістя, яке так і називають «Гора». Кожна частина міста й околиць зберегли (а часом затаїли) чимало цікавого. Отож, вперед (назад) в історію!

 

Цю мапку можна побачити у збільшеному розмірі.

 

 

Найдавніші сліди людини на території, де нині лежить Комарно, походять з епохи пізнього неоліту (4000-2500 рр. до н. е.), про що свідчать численні знахідки кам’яних знарядь а також кераміки, віднайдені в околицях Комарна. На думку Я.Пастернака (відкривача Успенського собору в Галичі та поховання Ярослава Осьмомисла), тогочасне місцеве населення належало до надбужанської культури, займалося хліборобством і мисливством, володіло крем’яною зброєю та жило в хатах-землянках. Крім того, було віднайдено курганні похованні епохи ранньої бронзи (про них, а також про місця їх виявлення мова буде в наступних публікаціях).

 

Мапа авторства Ярослава Пастернака. Джерело – «Комарно і Рудки та околиця». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1987

 

 

Наступні знахідки на території Комарна походять із руської доби. Так перед Першою світовою війною рибалки витягли з Верещиці залізну бойову сокиру. Звісно ж, ця єдина знахідка не може бути свідченням існування тут поселення в руські та галицько-волинські часи, але натякає на це. Тут, імовірно, існувала переправа через Верещицю на шляху між літописними Перемишлем і Щирцем.

 

Новий етап історії Комарна почався з приєднанням Червоної Руси до Польського королівства в 1349 році. В І половині XV ст. тоді ще село належало до розлогих маєтків, що їх Владислав Ягайло надав галицькому старості Миколі Параві з Люблина, а по його смерті (1450) Комарно перейшло до Станіслава з Ходча (Ходецького), майбутнього руського воєводи.

 

Найважливішою і досі пам’ятною для міщан подією є надання Комарну маґдебурзького права, себто міського статусу (1473). Цей документ заклав законодавчу базу для існування та розвитку містечка протягом кількох наступних століть. Зокрема, Комарно отримало право на кілька великих ярмарків на рік, а також торговицю по понеділках. Засновано ремісничі цехи, впроваджено збір мита, почався активний розвиток містечка. У 1592 році за сприяння Перемиського єпископа Михайла Копистенського в Комарні засновано братську школу. Братство опікувалось церквою, школою та шпиталем. Сам факт наявності школи та шпиталю свідчить як про рівень розвитку містечка, так і про активне громадське життя русинів (українців) у Комарні.

 

Після Ходецьких містечко належало Мелецьким, а близько 1590 року Комарно переходить у власність Яна Остророга. Цей непересічний по тих часах магнат (а по-нашому олігарх) відзначився як талановитий господарник і правдивий друг природи. Про нього, зокрема згадує Владислав Лозинський у своїй книзі «I prawem i lewem»: «Ян Остророг був одним із найкращих господарів у тому часі, а, посідаючи великі села та маєтки, не віддавав їх у оренду або заставу, але сам господарював на них із замилуванням і розумом. Його Комарно могло би бути рільничою академією для цілої Львівської землі, а маєтності в Комарнянщині – зразком ведення сільського господарства. Сам воєвода любив Комарно і часто в ньому перебував. Крім взірцевої управи ріллі, були в його маєтку: раціонально ведене бджільництво, млини, просторі сади з найкращими плодовими деревами, хмілярні. Він дбав про збереження лісів у той час, коли інші власники лісів випалювали їх на "поташі”. Він заліснив цілі простори дубиною. Як любитель дерев і садів, обсадив свій двір у Львові і міський двір у Комарні, двір в Дубаневичах і ін. тополями, тисячами верб огородив будинки і дбав про охорону звірини, яку кормив під час гострої зими, будував звіринці і розводив лебедів. Добрим джерелом його прибутків були стави: городоцький і комарнянський, які орендували львівські міщани». У пам’ять про ті часи залишилось село Підзвіринець, що лежить на 8 км південніше Комарна.

 

 

Ілюстрації з «Книги про господарство…» 1549 р. (джерело: polona.pl)

 

 

Як і кожне тогочасне місто, Комарно мало й свої укріплення. Першою лінією оборони з півдня і сходу був став з непрохідними болотами та мочарами. З півночі та заходу його омивали менші рукави Верещиці. Очевидно, тут існували дерев’яно-земляні (а, можливо, й муровані) укріплення, про що свідчить топоніміка вулиць. Сучасна вулиця Гончарська, ще до війни була Валовою, а в південно-східній частині старого міста досі є вулиця Башта (за деякими даними, сліди цієї будівлі існували ще перед Другою світовою війною). Природні та рукотворні укріплення врятували місто від турків 1524 року, а 1672-го – від татар, про що буде далі. У 1648 році містечко, одне з небагатьох у регіоні, встояло перед козацькими загонами полковника Петра Головацького, що вирушили з-під мурів Львова за наказом Богдана Хмельницького.

 

Вистоявши під час чисельних війн і нападів в XVII столітті, Комарно, ймовірно, зберегло свій потенціал, тож у «кризовому» XVIII столітті містечко могло навіть розвиватися у той час, як той же Львів занепадав. У 1718 році Комарно стало центром чималого ключа, до якого належало 22 навколишніх села. Згодом весь цей маєток перейшов до Огінських. У 1767 році містечко над Верещицею отримало привілей на проведення двох нових ярмарків (на Зелені Свята та на Св. Михайла) від останнього короля Речі Посполитої, Станіслава Августа Понятовського.

 

Нова сторінка в історії містечка почалась у 1772 році з переходом Галичини під владу Габсбурґів. Ця подія позитивно вплинула на розвиток Комарна. Цікаво, що в 1775 р. в книзі прибутків міста згадується koffеnhaus, себто кав’ярня, що платила податок «за трунки». Важко сказати які саме трунки, окрім кави, пили комарняни та подорожні в цьому «хаусі», але можемо припустити, що без чогось міцнішого не обходилося. Сам по собі факт наявності кав’ярні в невеличкому містечку ставить Комарно в один ряд зі Львовом, куди мода на каву прийшла разом із австріяками.

 

Після зміни кількох власників 1801 року Комарно з околицями перейшло до Лянцкронських, що володіли цими землями до самого 1939-го. Ця родина внесла вагомий внесок в розвиток містечка, про що ще буде сказано докладніше.

 

Нове ХІХ століття не внесло радикальних змін у життя містечка, яке й надалі зберегло свій торгівельно-ремісничий характер. На той момент тут діяло три ремісничі цехи, зокрема, шевський, різницько-кушнірський і мішаний, що об’єднував представників кількох професій, таких як ткачі (згадуються в документах ще в XV ст.), пекарі, бондарі та ін. На згадку про ті часи залишились «ремісничі» назви вулиць, зокрема, Шевська і Гончарська. Більшість «цеховиків» були українцями, це напряму пов’язано з національним складом населення Комарна, де більшість складали українці та євреї (останні більшою мірою займались торгівлею а не ремісництвом).

 

Протягом ХІХ століття чисельність населення Комарна зростала, проте стримуючим фактором був поганий санітарний стан у місті – як наслідок епідемії холери, віспи, малярії, тифу. Цьому сприяли численні болота та мочари в околицях з великою кількістю комарів. Втім, у другій половині ХІХ століття з ініціативи Лянцкоронських прокладено канал, в який спрямовано Верещицю, як наслідок навколишні території було осушено. У 1901 році в містечку мешкало близько 5700 осіб.

 

Мирне життя Комарна перервала Перша світова війна, яка тут розпочалась з міжнаціонального патріотичного мітингу 1 серпня 1914 року, на якому виступали представники українців, поляків і євреїв. Наступного дня мешканці вітали війська, що їхали на фронт. Втім, це не врятувало Комарно від російської окупації, яка тривала від вересня 1914-го до червня 1915-го. На щастя, війна майже не зашкодила місту, адже обидві армії, російська й австрійська, займали місто під час стрімких наступів, без активних боїв. Проте, відступаючи, росіяни спалили греко-католицьку церкву та кілька будинків на ринку.

 

Джерело – Богдан Мариконь. «Історія Комарна» (2013) 

 

 

Восени 1918 року в Галичині встановилася українська державність. Свою роль у цьому відіграло й Комарно. У ніч на 1 листопада група українських вояків під проводом Гриня Тершаківця роззброїла австрійські частини, дислоковані в місті, та жандармерію в околицях і перебрали владу в свої руки. При цьому трапився курйоз: на постерунку жандармерії в Комарні син роззброїв свого батька зі словами: «Тепер, тату, йдіть спокійно додому, а з вашим крісом буду дальше службу робити». Зранку в місті замайоріли синьо-жовті прапори, з’явилась українська адміністрація, утворено військову комендатуру та міліцію, взято під контроль стратегічні мости та залізничну станцію в Бучалах, налагоджено контакт з українською владою в Городку та Щирці. Один із військових відділів із Комарна на початку листопада взяв участь в боях на околицях Львова, зокрема, зайняли Скнилів. Утім, локальні успіхи українців на Комарнянщині не змогли вплинути на загальну ситуацію на фронті – у травні 1919 року Комарно зайняла польська армія генерала Галлера, сформована у Франції з полонених поляків. Відтак  у місті з’явилася нова, чуже влада, а з нею – нові виклики для українського населення.

 

Джерело – «Комарно і Рудки та околиця». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1987 

 

 

У міжвоєнний період Комарно відбудовується і продовжує розвиватися. Це стосувалося, зокрема, торгівлі та кооперації. Містечко в той час славилося з фруктів. Їх вивозили до Львова а звідти – в Польщу. Один із міщан навіть виготовляв і розливав у пляшки порічкове вино. До речі, нині традиція вирощувати фрукти у Комарні й околицях потрохи відновлюється. Окрім того, в Комарні діяли й невеличкі підприємства та промисли.

 

Оскільки населення міста не було однорідним в національному плані, тут функціонували політичні, економічні, освітні та культурні організації польські, єврейські й українські. Серед останніх варто відзначити кредитну установу «Українбанк», «Просвіту», гурток «Рідна Школа», товариство «Сокіл», футбольний клуб «Хуртовина» та багато інших. Разом із тим в містечко стало ареною боротьби українців проти польської влади (в широкому розумінні цього слова) в обороні своїх політичних і культурних прав.

 

Джерело – «Комарно і Рудки та околиця». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1987 

 

 

Якщо говорити про міжнаціональні стосунки у містечку, то, на відміну від загальної ситуації в Галичині, тут деколи спостерігалося більше толерантності. Показовим є той факт, що 1930 року українцям Комарна вдалося уникнути (чи мінімізувати наслідки) пацифікації – завдяки заходам тогочасного бурмистра поляка Юзефа Міґулки. Протягом двох десятиліть керівництва містом Міґулка відзначився як добрий менеджер. За цей час збудовано електрівню, освітлено головні вулиці, замощено тротуари на околицях, висаджено нові дерева на ринку, розширено територію навколо греко-католицької церкви і т. д. Як уже зазначалось Міґулка був лояльним до українців, мав серед них багато приятелів і, зрештою, був одружений з українкою. Весною 1940 року більшовики вивезли Юзефа Міґулку з усією родиною на Сибір, звідки вони не повернулись.

 

Джерело – «Комарно і Рудки та околиця». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1987 

 

 

До речі, про етнічний склад населення Комарна у міжвоєнний період свідчать результати перепису населення 1931 року. Містечко налічувало 5,6 тисяч мешканців, з яких 2500 українці, 2300 євреїв і 800 поляків. Натомість в околицях у багатьох селах більшість населення становили поляки або латинники (україномовні римо-католики). Це дуже цікавий факт, бо зазвичай у тогочасній Галичині міста були польськими або єврейськими, а села натомість – українськими, якщо говорити про етнічний склад.

 

Фрагмент етнографічної карти Галичини станом на 1939 р. Цю мапку можна подивитися у збільшеному розмірі. Джерело: geshergalicia.org

 

 

Початком кінця «того» Комарна став перший день осені 1939 року. Світова війна змінили долі мільйонів людей, зокрема, й комарнян. Вже 11 вересня німецькі війська увійшли до міста, протягом наступного тижня через Комарно проходили колони військової техніки, що прямувала в бік Львова. У неділю 18 вересня на обрії завидніли чорні клуби диму – то горіла бориславська нафта.

 

Тим часом терени Західної України стрімко займала червона армія. У наступні кілька днів совіти зайняли Щирець і Миколаїв над Дністром. Почались переговори між радянським і німецьким командуванням. Місцеві мешканці сподівались, що принаймні західний берег Верещиці залишиться під німцями. А, втім, триденні переговори не виправдали цих надій – більшовики, згідно з таємними протоколами до «пакту Молотова-Ріббентропа», зайняла всю Західну Україну аж по Сян. Серед українців Комарна ця вістка викликала, м’яко кажучи, розчарування і то таке, що від 21 вересня частина мешканців містечка почали в поспіху покидати свої домівки.

 

Останнім промінчиком надії було прибуття того ж дня до Комарна одного з відділів Українського легіону, який діяв у складі Вермахту. Жовніри прийшли на Службу Божу до греко-католицької церкви Св. Петра та Павла, заспівали разом з міщанами «Боже Великий», але після відправи повантажилися на машини й виїхали в бік Самбора. 24 вересні 1939 року останні німецькі частини покинули місто, того ж дня сюди вступили радянські війська.

 

Відразу по вступі «совітів» містечко наповнили різного кшталту комісари. Дехто з мешканців прихильно поставився до нової влади, втім, реалії радянського життя швидко це змінили – почалися репресії. Зокрема, депортації, що почалися взимку 1940 року. Першими депортували польських «осадників» (військових колоністів) із Кліцька та Поріччя, згодом взялися за колишніх поліціянтів, урядників і свідоме населення загалом. Апогеєм стали масові розстріли у перші дні німецько-радянської війни. 23-26 червня 1941 року в місцевій в’язниці закатували 23 в’язнів. Після повторного вступу до Комарна німецької армії тюрму відкрито й виявлено жахливі наслідки масакри. Наступного року на місцевому українському цвинтарі відкрили пам’ятник на честь помордованих.

 

Німецькі (чи словацькі?) військові на ринковій площі Комарна, 1941.  Джерело – «Комарно і Рудки та околиця». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1987 

 

 

Пам’ятник замордованим у Комарнівській тюрмі, 1942. Джерело – «Комарно і Рудки та околиця». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1987 

 

 

Прихід нової влади не означив припинення репресій. Восени 1941 року почалися  масові розстріли. Передусім німці знищували євреїв, а також полонених і осіб, що співпрацювали з більшовиками. Ті з євреїв, хто уникнув розстрілу, згодом потрапили до концтабору в Белжці (нині Республіка Польща).

 

 

 

Пам’ятник на місці розстрілу євреїв.

 

 

Приблизно тоді ж німці зобов’язали всіх мешканців Комарна реєструватись на біржі праці (для вивезення на роботу в Німеччину), а мешканців навколишніх сіл – здавати німецькій владі «контингент» (харчовий податок).

 

Повернення радянської влади не принесло спокою на Комарнянщину, місцеві мешканці вже знали чого чекати від совітів. Тому ще в часі німецької окупації на цих теренах з’явились відділи УПА та збройне підпілля ОУН, які боролися з окупантами. Вже в серпні 1944 року повстанці атакували районний відділок НКВД в Комарні, при цьому вдалося визволити в’язнів із місцевої тюрми. Загалом на Комарнянщині була (як на рівнинну безлісу частину Галичини) доволі сильна українська партизанка.

 

У 1946 році в рамках обміну населення між СРСР та ПНР із Комарна та його околиць виселили польське населення, яке опинилося на очищених від німців «нових» західних теренах Польщі. Як підсумок 7 років війни та повоєння, етнічний склад населення Комарна змінився до невпізнання, закінчилась ціла епоха…

 

 

Далі буде…

 

 

 

Джерела:

 

* Комарно – Рудки та околиця. Збірник історико-мемуарних, географічних і побутових матеріалів / [ред. В.Лев]. Нью Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1987. – 697 с.

 

* Богдан Мариконь. Історія Комарна. – Ужгород: Ґражда, 2013. – 132 c.

 

* Jerszy T. Petrus, Kościół parafialny p.w. Narodzenia Najświętszej Panny Marii w Komarnie [w:] Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego, Kraków: Wydawnictwo Międzynarodowe Centrum Kultury 1999, t. 7, s. 75-99, seria: Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej; cz. I.

 

* Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. — С. 243-256.

 

Комарно. Сайт міста

 

06.02.2017