Кожний має свій "рихт"

Життєві мигунці

 

Застогнавши важко, як згонена коняка, осів на рейках довжезний поїзд. З відчинених дверей бухала пара, наче з-під покришки горшка фасольової юшки. І такі ж самі пахощі стелилися по розпчиханому пероні. Брудні каплі поту спливали по прижмурених віконцях і в половині своєї заплаканої дороги замерзали, укладаючи взори валенсіянських коронок.

 

Ледве одна хвиля людей відплила, друга наринула буревієм торнада, самуму, тайфуну, в супроводі галицького вереску, бабського зойку і міжнародник проклонів. Перевалювалися один по одному кожухи, летіли воронами шапки, скрипіли ресори і дерлися спідниці, сипалося золотим струмочком зерно з надтертих мішків.

 

Минула година. Вагони тріщали переповнені людським вантажем. Їхали міщухи від свояків, свояки верталися від міщухів, бойки верталися з Поділля, мішалися говори, перепліталися різноманітним добором слова, синіми смужками снувався димок "прімів", коптіли бакуном і пересохлим сіном люльки...

 

— А я вам кажу, жи жадна худобина стільки не витримає, що чоловік. Якбисте худобині не дали три дни їсти і спати, та й казали робити, то що? Впаде! А чоловік нє! І колом го не доб'єш.

 

— Та воно ще було би пів біди біда, як би не баби. Захлань то страшенна. Хлоп — чи купит що, чи нє, возьме кілько може та й кунтент. А баба то нє. Їй все мало. За єден раз хотїла би всьо з'їсти. За злотника, то блоху би на ярмарок у Сколе гнала. Ая!

 

— Аво, як сі бабів причіпили. Причепитьсі плота. А щобисте їли, як би не баби? Га?

 

— А ніби биз колим в писок дістав, як не через бабу? Взєв’єм мішчи на плече, оттак може з гарнєц та й пхаюсі до поцьонгу. А передо мнов баба. Пів корцє спереду і пів корцє ззаду. Аж носом по сходах поре! Розперлася на сходах і висить: ні сюди, ні туди. Гвавтує: Йой, ратуйте, людоньки! а я зі своїм міщатком попід бабу та до середини.

 

— О тосте мали щістє. А на бабу нарікаєте.

 

— Аби вам таке щістє і не снилося! Файне щістє — дістати в писок.

 

— Ха, ха, ха, — покотилася по вагоні хвиля чоловічого реготу, їдкого, як дим з махоркових. Гороб'ячим щебетом пищали жінки.

 

— А диви, дала баба хлопови в писок! Ха, ха, ха!

 

— Ая, баба. Як вона так гвавтувала, то той, жи робив порєдок, вхопив її за мішок та й стєгнув назад. А з бабов разом мене, бо мене причіпиласі, гей п'явка. То баба перевернулася і її ніц. А мене він раз в писок, я ніц. Він мене другий раз в писок, я ніц. Він мене третий, а я через бабу і в ноги.

 

— Ну?

 

— Та й ну! Видите, їду. Він мав свій рихт, а я свій. Він мав рихт, бо люди сі пхали без стриму як худоба. А порєдок мусит бути. А я мав свій рихт, бом дві доби чекав, аби сі додому дістати. А все то биз бабів!...

 

І цикнув крізь зуби філософічно клубком жовтої слини на заялозену долівку.

 

Їхали міщухи, селюхи, бойки, свояки, спекулянти. Джмелями гудів вагон. А колеса ритмічно вистукували по замерзлих рейках: ма-є рихт, ма-є рихт, ма-є рихт...

 

[Львівські вісті]

06.02.1942