Підготувала Ольга Василець


 

Катержіна Шеда (Kateřina Šedá) – чеська мисткиня, художниця, авторка книг. На її рахунку вже більше 20 реалізованих проектів, кожен із яких тривав від одного року до п'яти. Катержіна працює разом із чоловіком та двома дітьми. Родиною вони їздять світом, пізнають міський простір, занурюються у нові спільноти.

 

Перші проекти Катержіна почала втілювати ще під час навчання в університеті. Проте тоді, як згадує мисткиня, викладачі скоріше негативно відреагували на її роботи. Сьогодні ж Шеда відома у всьому світі. Виставки її робіт відбуваються у Сан-Франциско, на Венеційському бієнале, у Художньому музеї в Швейцарії, в Tate Modern у Лондоні, у музеї Mori в Токіо, в Нью-Йорку та Італії.   

 

Зараз Катержіна займається проектом «Made in Slavutych» в Україні. Фінального результату ще немає, тому деталі ще тримають в таємниці. Лише на один день Катержіна приїхала до Львова, і встигла детальніше розповісти лиш про кілька своїх робіт, хоча готова була говорити і всі 24 години.

Зустріч зорганізували на Програмі культурології в Українському Католицькому Університеті, з ініціативи Чеського центру у Києві та за підтримки Мистецької ради «Діалог».

 

 

«Там нічого немає» (Nic tam není) (2003)

 

Свій перший проект я втілила ще під час навчання. Для цього я обрала чеське село Понєтовіце (Ponětovice), де мешкали десь 350 осіб. Загалом я працюю із людьми так, щоб об'єднати їх на основі того, що їх роз'єднує – і цим відрізняюся від інших своїх колег митців, художників, антропологів. У цій роботі важливим моментом було зрозуміти, чому люди не хочуть брати участь у проекті. І чим менше було їхнє бажання, тим важливіші вони були для мене. Цікаво, що ці мешканці ніколи б і не об’єдналися, аби йшлося тільки про спільне. Це був дуже складний тип роботи, коли треба мати контакт із кожною людиною. Часто кажу, що так працюють тільки я та Свідки Єгови. Це такий своєрідний вид мазохізму. Йдеться про людей, які роблять щось із великим зусиллям та тривалий час.

 

Коли я вперше приїхала до цього села, мене сприйняли негативно. Вони відмовлялися йти на контакт, не могли зрозуміти, чому я обрала саме їх та їхнє село. Мешканці були переконані, що тут робити нічого, що у їхньому селі немає нічого цікавого. На думку, мешканців, все важливе тільки у місті. І тому я замислилася: як у селі зробити щось нове і при цьому нічого нового туди не вносити. Звідси і назва проекту «Там нічого немає».

 

 

Я нічого не знала про це місце. Тому запитала у мешканців, що вони зазвичай роблять у суботу. Із понад трьохсот анкет, які я роздала, мені повернули близько двохсот. І цікаво, що відповіді у всіх були схожі. Я синхронізувала усі відповіді й вийшов спільний режим дня.

 

Таким чином усі мешканці села мали би одночасно прокинутися, потім підмітати подвір'я. О 10:00 піти в магазин за продуктами для обіду, покататися на велосипеді, близько 12:00 пообідати. Це, до слова, мала бути традиційна чеська томатна підлива із кнедликами. Подивитися телевізор та вже ввечері піти на пиво. (Цікаво, що на пиво із понад трьохсот мешканців прийшло аж шістсот. Все тому, що пиво було безкоштовне). О 22:00 всі мали погасити світло вдома і лягти спати. У підсумку так все і було. І світло теж погасили вчасно. Але за 10 хвилин увімкнули знову. Дуже усім кортіло поділитися враженнями.

 

Коли я вже думала, що у цьому точно ніхто не візьме участь, староста села у день акції зробив дивну річ: о 6-й ранку у будинку культури увімкнув музику, щоб усіх розбудити. Це не подіяло, ніхто не долучився до акції. Але потім староста сам вийшов і сказав: «Починається акція “Режим дня”!»

 

 

Найцікавішим було спостерігати за людьми, які вирішують, брати їм у цьому участь чи ні. Дехто відчиняв вікна, дивився, чи нікого немає. І якщо нікого на вулиці не було, то продовжував сидіти у будинку. Люди чекали на того, хто першим наважиться вийти. І якщо такі сміливці знаходилися, за ними йшли й інші.

 

Похід в магазин – ключовий етап акції. Саме під час цього завдання сталася кумедна ситуація. Із дому вийшла пані, про яку усі думали, що вона мертва. А вона жила на краю села, діти їй привозили продукти, їй не доводилося виходила на вулицю. Саме це і стало центральним моментом. Деякі мешканці вирішили надалі брати участь в акції, щоб ще десь зустрітися із тою пані.

 

Це була така собі гра із досить абсурдними правилами, але вони працювали. Всі починають і завершують активності в один і той же час. Немає обмежень щодо учасників гри. Ніхто не може виграти або програти. Ніхто не може зіпсувати гру. Але був один чоловік, який робив все те саме, що й інші, але на годину пізніше.

 

 

Я не давала конкретних інструкцій, як щось робити. Тому, коли настав час підмітати перед подвір’ям, дехто міг протягом години мести один квадратний метр. І коли я підійшла і сказала, що не обов’язково мести тільки цю невелику територію, то люди почали замітати дорогу навпроти свого двору. Це яскраво характеризує чеський характер. Одразу видно, де “моє”, а де “чуже”.

 

Поки готувався цей проект, я припустилася кількох помилок. Я проводила занадто багато часу із місцевими. Потім я знала все про всіх. За рік вони навіть просили мене балотуватися на старосту села. Мовляв, я єдина, кому протягом року було хоч якесь діло до них. Але я не можу повторювати проект на одному і тому ж місці.

 

«Це не має значення» («Je to jedno») (2005-2007)

 

Ще одну акцію я проводила зі своєю бабусею Яною, яка у 2005 році вийшла на пенсію. Тоді вона сказала, що має законне право на відпочинок. Тому 24 години на добу вона проводила у ліжку із псом, а на усі питання чи пропозиції відповідала: «Мені байдуже!»/«Je to jedno!». Знадобилося кілька років, щоб витягнути бабцю з ліжка. Поки ми всією родиною вигадували, як це зробити, ми постійно сварилися, говорили тільки про бабусю. Але рішення прийшло несподівано.

 

 

Якось я запитала у тата, як виглядає кругла пилка. Він порадив запитати у бабусі, адже вона 33 роки пропрацювала в магазині із товарами широкого вжитку. Бабуся ж погодилася не просто розповісти, а і намалювати. Вона намалювала три пилки і зазначила ціну на кожну. Згодом нам вдалося відтворити усі 650 видів інструментів включно із цінами на них. Але бабуся малювала тільки тоді, коли я була поруч з нею і щось їй розповідала.

 

Коли ми були дітьми, бабуся нам казала (не думаю, що це когось здивує): найгірше, що з вами може статися – це секс. Ми із сестрою були здивовані. А коли я пізніше показала малюнки бабусі психологові, він сказав, що це або сексуальні іграшки, або пристрої для катування. Та насправді це були викрутки, пилки, і таке інше.

 

Коли бабуся малювала, то вона була переконана, що це ідеальний малюнок, і ніколи не було потреби щось перемалювати. Такі активності ми робили протягом двох років.

 

 

Згодом довелося вигадувати й інші діяльності. Ми грали у гру «Що це таке?». Бабуся розказувала, для чого у світі різні речі. Вона писала про сотні речей. І лише вона сама для себе була нічім. Усі міста, про які я питала, були містами для життя людей, і лише Брно, де ми жили, було містом, де роблять трактори. Усі її відповіді яскраво характеризують її життя.  

 

Коли бабуся потрапила в лікарню, я думала припинити ці активності. Але вона чекала на питальник навіть в лікарні. До нас долучилися й інші хворі та лікарі. Одного разу я попросила підписати листівку, щоб надіслати комусь із лікарні. І бабуся надіслала її своєму собаці. Вона не бачила, що намальовано на звороті. А з іншого боку зображена кішка.

 

Коли бабуся померла, тоді й завершився проект. Ми думали, що він завершився. Почали прибирати в квартирі, і помітили, як бабусина собака Айда сумувала за нею і не давала нам спокою. Ми почали вмикати вночі світло, як це робила бабця – собаці ставало краще. Ми намагалися відтворити розпорядок дня і ситуації, які пес переживав із бабусею.

 

 

 

Увімкнене світло, відчинене вікно, крізь яке він ходив на вулицю. На сніданок, обід і вечерю ми вмикали улюблене радіо бабусі – «Петров» («Petrov»). Повернули назад постіль. Пес таки одужав, і перестав сумувати. Це була спроба погратися в бабусю. Але ця гра відбувалася за умови, що про неї ніхто не дізнається, поки пес не помре. Батьки дуже соромилися того, у чому їм доводиться брати участь. І жартували, що це єдиний собака у світі, у якого є власна двокімнатна квартира. Але це все так добре функціонувало, що ніхто не мав сумніву: треба продовжувати, поки Айда жива.

 

«Все ідеально» («Everything Is Perfect») (2014)

 

Це проект із іншого кінця світу. Його я втілила у Кремнієвій долині у місті Лос-Алтос. Мене запросили у Сан-Франциско – їм було цікаво побачити, як митці працюватимуть із місцевими мешканцями. А мешканці там специфічні.

 

Ця думка мене не покидає вже давно: більшість митців, художників, антропологів працюють із бідними, мігрантами, маргінальними групами, і мало хто працює із багатими. Одна із причин полягає у тому, що до багатих людей важче доступитися. Але мені здається, що там є над чим працювати; тим паче, що у багатих є засоби для втілення.

 

 

Лос-Алтос знаходиться неподалік того місця, де Стів Джобс вигадав перший «Apple». Тут живуть найбагатші люди на планеті, і це не лише моя думка, а підтверджено фактами. До мешканців Лос-Алтос важко дістатися навіть фізично: навколо їхніх будинків високі паркани та величезні ділянки землі. А на дорогах між будинками немає тротуарів: як мені пояснили, ці люди не хочуть, щоб там ходили пішки.

 

Майже на кожній вулиці є знак, який означає: якщо ви побачите когось підозрілого, обов’язково треба повідомити поліцію. Підозрілою людиною був будь-хто, хто ходить пішки. У мене єдиної на весь Лос-Алтос не було водійських прав, і я постійно конфліктувала із поліцейськими.

 

Протягом чотирьох місяців я проводила дослідження і намагалася з'ясувати, чи є хоча б якась проблема у мешканців Лос-Алтоса. Але виявилося, що все ідеально. Люди казали, що у них найкраща освіта, найкраща робота, навіть погода найкраща у світі, яку вони собі купили. Я не зустріла жодної людини, у якої були би більш-менш серйозні проблеми, чи людину, яка б розказала про свої проблеми. І це було дивно, бо якщо запитати мешканців чеського села про таке, вони навпаки, не скажуть нічого позитивного.  

 

Я не знала, як зрозуміти це місто. І аж згодом прийшла до думки, що основна проблема Лос-Алтос у тому, що всі думають, що проблем немає. Тож виникла ідея показати це місце відірваним від світу. Мені не раз доводилося чути думку, що всі мешканці тут такі самодостатні, що просто не потребують решти світу. І якщо цей світ замкнений на самому собі, то вони потребують власну книгу рекордів.

 

Це також був спосіб показати зсередини ці будинки: хто і як в них живе. Я виходила з того факту, що люди тут впевнені: вони найкращі, і не змагатимуться один з одним. «Книга рекордів Гіннеса» ґрунтується на принципі: якщо у якійсь дисципліні немає конкурента, то ви автоматично перемагаєте. Я шукала світові рекорди у цьому місці; мешканці також могли запропонувати номінацію.

 

 

Першим запропонував рекорд мер міста Лос-Алтос. Він переміг у номінації «наймолодший мер міста Лос-Алтос». Рекорд, який запропонувала одна пані, – найбільша кількість будинків у передній частині саду. У неї їх лише шість, але більше ніхто не зголосився змагатися у цій номінації. У категорії «найбільший дім в Лос-Алтосі» переміг, мабуть, найменший дім – у ньому лише чотири кімнати.

 

Люди не хотіли змагатися, вони одразу хотіли перемогти. Тому і номінації вигадували такі, щоб ніхто не погодився ставати суперником.

 

З’ясувалося, що ці найбагатші люди світу дуже дивні, можна навіть сказати божевільні. Вони збирають картонні ролики туалетного паперу, речі, пов’язані із Елвісом Преслі... Уявіть лише, десять кімнат божевілля: шини з автівки співака, перуки, телефонні картки, диски. Хтось переміг у категорії «найгірша дружина» чи «найбрудніший килим». Був ще дуже дивний пан, який колекціонує жовтих іграшкових качечок.

 

Підсумком проекту стала книга – теж рекорд. Це була найменша книжка в Лос-Алтосі. Церемонія нагородження стала місце знайомства для мешканців міста – у них нарешті з’явилася можливість зібратися разом, поспілкуватися. І як виявилося, не всі такі унікальні, як вони вважали: майже до кожного рекорду знаходився хтось, хто займався тим самим. Музей, де відбувалася презентація проекту продовжив цю традицію, але вже без мене.

 

«Tram Buskers Tour» (2016)

 

Минулорічний проект я робила в Гельсінкі (Фінляндія). Для цього мені довелося довго вивчати громадський простір. Я зупинила свою увагу на місцевому транспорті. Цікаво, що у автобусах і трамваях одне сидіння розташоване на 15 см вперед від сусіднього. І коли ти із кимось їдеш, майже неможливо розмовляти. Пасажири не знають, чому так. А от відповідальний за транспорт пояснив: це для того, щоб той, хто сидить біля вікна, міг зручно було виходити.

 

 

У Гельсінкі сильна бюрократія, тут існує багато заборон. Наприклад, не можна музикувати у транспорті. Тому я вигадала фестиваль, протягом якого баскери (вуличні музиканти) з усього світу грали б свою музику у транспорті. Це були музиканти із Лондона, Нью-Йорка, звідусіль. Вони привезли атмосферу своїх міст сюди.

 

Протягом року ми шукали таких виконавців. І головним критерієм відбору були не стільки музичні таланти, скільки уміння працювати з публікою. Фестиваль тривав чотири дні. І вже у перший день на сайті фестивалю ми отримали шість тисяч відгуків. Це при тому, що фіни дуже закритий народ, і їм треба час, щоб виявити свої емоції.

 

У нас велика команда, і над кожним із проектів працює багато людей. Але жоден проект не міг би відбутися без участі місцевих мешканців. Важливо, щоб люди не просто спостерігали, а самі ставали митцями.

 

Фото із сайту Катержіни Шеди.

06.02.2017