Лілія ЛИШЕГА

Що ж то за така “забава“ була, що тягнулася аж до ранку? Саме так у Галичині першої половини XX століття називали вечірку з танцями.

 

 

Напевно, походження забав є досить давнім. Вони були пов’язані з різними обрядами, родинним життям, а вже з часом до цього ще додалися й традиції забав, які відбувалися у Відні та Варшаві. Але, скоріш за все, велику роль у проведенні забав відіграв добродушний і веселий характер українців.

 

Йшла в ногу з тодішньою модою на забави й Тисьмениця. Їх стали організовувати по «просвітянських» осередках, що містилися в різних кутках міста, а також у хатах тисьменичан.

 

Члени товариства "Просвіта" тисьменицького передмістя Заріка під час екскурсії до села Миловання

 

 

Ті, що мешкали в центрі, збиралися на забаву до «Народного дому». Заріка, Монастир, Гребля та Слобода робили забави у своїх «просвітянських» будинках. Кокоринський і Пшениківський осередки «Просвіти» приміщень не мали, а тому забави організовували в хатах тисьменичан. Тоді завжди знаходилися веселі компанійські ґазди, готові виділити велику кімнату та просторе подвір’я для доброї справи. На Кокоринському боці молодь збиралася в хатах Монюка Петра (вулиця Поповича), Висоцького Олекси (Боднарівка), Сендецького Василя (вулиця Вільшанецька), а на Пшениківському – Туранських, Угорчаків, Квочаків. Ще забави відбувалися й у гарбарні (тепер приміщення комунгоспу). Забавлялися у вихідні та святкові дні (у піст забави не робили).

 

Хор "Просвіти" передмістя Монастир (1930-ті роки)

 

 

 

Оскільки участь у забавах брала молодь, то й організацією займалася вони ж. Тисьменицькі хлопці між собою поділялися за віком на групи, які мали «фраєрські» назви: старші – «гонведи», «ундисти» (від назви партії УНДО), а підлітки – «таргани». Вони обирали собі організатора забави («форанда») та ще кількох осіб на підмогу. Найголовнішим завданням цього «оргкомітету» було зібрати кошти для закупівлі продуктів, а ще – організувати музику.

 

Члени товариства "Відродження" (Тисьмениця, 1932)

 

 

Забави поділялися на «з кльошем» (ваза для тістечок) або «без кльошу» – тобто, з гощенням чи без нього. У довоєнні часи в Галичині сильного розмаху набув рух за здоровий і тверезий спосіб життя, і більшість молодих людей тоді були членами товариства «Відродження», а тому забави намагалися робити без алкоголю. Вже пізніше, після війни, було пиво, горілка чи самогонка, але все ж таки в розумних межах. На «перекуску» готували холодець, голубці, робили канапки, а міщани інколи ще й наймали кухарку. Для забави «з кльошем» дівчата пекли тістечка, медівник, пляцок (пиріг), перемащений сливовим повидлом. Хлопці купували для своїх дівчат у місцевого єврея лимонад і шоколад «бомби». На той час популярними були такі солодощі: горошки, штальверки (подушечки), шоколад «бомби», «Мілька», «ролька» (з білою начинкою), а також булочки: «парка» (кругла), «кайзера» (з маком), «сабашівка», батон.            

 

На забавах грали батько й син Петрунишини, Красножон Дмитро, Палюга Павло, Яцюк Семен, на Заріці – сім’я Островських (бубон, дві скрипки), а також тисьменицький «джаз»: Верней Степан, Павлишин Павло, Туранський Антон. Лунали акордеон, скрипка, труба й ударник.

 

У забаві брали участь усі дівчата й хлопці. І одні, й другі намагалися виглядати якнайкраще, бо тут можна було знайти собі пару. Дівчата шили модні сукєнки, укладали на голові різні фризури, накрутивши перед тим волосся на «папільоти» (папірці чи шнурочки) або на «рурку» (плойку). Якщо не було згаданого приладдя, то брали «виделець» (виделку) з округлою ручкою чи великий цвях, гріли на вогні й робили дрібненькі кучері. Хлопці запрасовували на штанах кант, «пуцували» (чистили до блиску) «мешти» (туфлі) та йшли додому до дівчат просити їхніх батьків, щоби ті дозволили своїй дочці піти на забаву. Приходили на забаву навіть і ті, що були в «жалобі» (в траурі), але вони не танцювали й не співали.

 

Щойно заграла музика, хлопці рушали до дівчат, кланялися і запрошували до танцю, а по закінченні – відпроваджували на місце, з якого брали танцювати. Інколи партнер, якщо мав на те причину, міг залишити дівчину після танцю, не запровадивши її на місце. В такому випадку казали, що «лишив під лямпов». Малим дівчаткам, які ще тільки вчилися замітати хату, завжди наголошували на тому, щоби не залишали сміття посеред хати, бо, як виростуть, то хлопці можуть залишати їх після танцю на середині салі (зали).

 

Вміли тоді танцювати фокстрот, вальс, польку, танго, вальс-кулочко, шлямфокс (напевно, повільний фокстрот), дамський вальс, краков’як, «сім сорок», коломийку, а хлопці – аркан. Не заборонялося приходити на забаву й хлопцям з іншої громади. Форанд у таких випадках виходив на середину зали й оголошував, наприклад: «Танцює Заріка!». Дозволялося їм танцювати з дівчатами 2-3 танці.

 

В перерві між танцями (а особливо влітку) хлопці виходили надвір і співали. Популярними тоді були пісні: «Йшов відважний гайовий», «Як з Бережан до кадри січовики манджали», «Човен хитається», «Ой у полі три криниченьки», «Дівчино, чи маєш ти охоту», «Ой на ставу, на ставочку», « Ой у лузі береза стояла», «Стоїть дівча над бистрою водою», «Гей, видно село», «Хлопці-риболовці», «Дівчино моя, напій ми коня», «Рушив поїзд в далеку дорогу», «Дівчино-рибчино». Окрім українських пісень співали ще й польські: «Єстем шас хлопакєм», «Йшла дзєвечка до лясечка», «Хустечка зе злотим краєм», «Питаласє Кася млодеґо доктора».

 

Забаву розпочинали в суботу ввечері, а закінчувалася вона вже недільного ранку. Хлопці відпроваджували своїх дівчат із «бомбою» в кишені додому. В неділю вибиралися до церкви, відпочивали та йшли ще на «поправини». Перед постом забава тривала лише до 12 години ночі.

 

Український Народний дім у Тисьмениці до і після пожежі 1926 року

 

 

До війни серед тисьменицьких міщан набула популярності котильйонова забава. Вона зазвичай відбувалася в «Народному домі», а у поляків – у «Соколі» (тепер приміщення кінотеатру). На таку забаву зі своїми дівчатами запрошувалися тільки ті хлопці, що мали добру репутацію. Також можна було приходити й одруженим парам. Сюди чужі не вступали (не заходили). Бувало, що на цю забаву заходили тисменицькі поляки, а українці, відповідно, могли відвідати поляків у «Соколі». Для батьків було досить престижним, якщо їхню дочку запрошували на котильйонову забаву. Існувала ціла процедура запрошення. Хлопець приходив додому своєї дівчини, цілував маму в руку і просив дозволу взяти її дочку на забаву. Ті, що були досить заможними, підвозили свою пасію бричкою до «Народного дому» чи «Соколу»..

 

 

У залі «Народного дому» грав оркестр Тадея Полчана, що повернувся зі своєю дружиною Діною до Тисьмениці з Італії. Мужчини красувалися в чорних костюмах, білих сорочках з метеликом чи краваткою, а на ногах виблискували «лякери» (лаковані туфлі). Дівчата також старалися не відставати від хлопців. Вони були вбрані за останньою модою, яку диктували Варшава та Львів. Вибирали собі моделі суконь з «Нової хати» й спішили до місцевих кравчинь Дуже часто дівчата додавали до свого модного одягу ще й українських мотивів. Оскільки не кожному молодому чоловікові було по кишені мати відповідний одяг, то його можна було «випозичити» (взяти на прокат). На таких забавах, окрім вже вище перелічених танців, танцювали ще й мазурку та краков’як. Щоб уміти всіх цих танців, йти в ногу з танцювальною модою, гарно себе представити на забаві чи весіллі, то доводилося брати уроки. Вчилися цьому в «Народному домі», по хатах; добрим вчителем танців був Скородинський Омелян.

 

 

Назва котильйонової забави має французьке походження. Так називався танець. Таку ж назву мала і нагрудна прикраса у формі п’ятикутника з двома прямими нижніми кутами та дашковидним завершенням. Її можна було купити чи виготовити самому. Дівчата робили котильйони, використовуючи при цьому свою фантазію. Вони могли бути у вигляді квітки, букета чи серця. Робили котильйон з картону, матерії, ниток, стрічок, бісеру. Це була прекрасна нагода залюбленій (закоханій) дівчині освідчитися хлопцеві у коханні. Вона прикріпляла свій котильйон зліва на груди своєму обранцеві і запрошувала на котильйоновий вальс. Після танцю вдячний за такий дарунок хлопець пригощав дівчину солодощами. На такі забави ні хлопці, ні дівчата нічого не приносили. У залі був буфет, в якому можна було підкріпитися канапками, м’ясними виробами, поласувати солодощами та фруктами, втамувати спрагу содовою водою. Якщо оркестр розташовувався на сцені, то буфет працював на балконі, або навпаки. На котильйоновій забаві інколи грали й польські музиканти (брати Падевські). До «Сокола» на польську забаву, яка не дуже відрізнялася від української, також запрошували й українських музикантів.

 

Крім цих забав, у Тисьмениці відбувалися ще й фестини. Придумали їх німецькі підприємці ще у XIX столітті. У програму тодішніх тисьменицьких фестин входили: оркестри, танці, виступи акробатів, перегони, каруселі, «льоси» (фантова лотарея). Продавці розкладали столи зі солодощами, кіоски торгували «лімонядою» (лимонадом), крамнички – медівниками. Тепер це називають «народні гуляння». У Тисьмениці такі фестини відбувалися на стадіоні в «Липах», у «Вовкових Осиках», на «Тельковому лузі». Для гарної організації фестин збирався комітет із 3-4 осіб, який розробляв відповідний сценарій. Спершу хлопці розчищали площу та приносили з дому дошки для сцени, а потім потрібно було ще зібрати «фанти». Для цього йшли від хати до хати, і люди давали – хто що зміг: вази, склянки, горнятка, іграшки, вишивки, гуси, кури, кролики, поросята.

 

На фестинах грав оркестр (керівник Тадей Полчан), який був при «Народному домі», працювали буфети, де купували «льоди» (морозиво). На сцені співав хор «Просвіти» (на Заріці ним керував Рев’юк Дмитро), танцювали гопак, краков’як, дівчата робили вправи з рушниками, співали «А я люблю Петруся», «Заграй ми, цигане старий», «Чи ти чула, дівчинонько». Ще можна було поїздити на каруселі, погойдатися на великих чи малих «гойданках» (гойдалках), а на колоді – здобути перемогу в битві подушками. Атракціони були платними й опікувалися ними дорослі. Обов’язковими на фестинах були спортивні вправи. Члени товариства «Сокіл» показували глядачам «вежу» (акробатичну піраміду). При розіграші «льосів» щасливці отримували фанти, а кошти, отримані при цьому, йшли до каси «Просвіти». Проте найбільше захоплення у присутніх викликав високий стовп, намащений воском з парою чобіт нагорі. Багато хлопців пробували дістатися до верха, але мало кому це вдавалося. Таким щасливцем, який зумів дістатися вершини стовпа, став Прибільський Юліан.

 

«Осики» мали свого коміка Люзара, що працював на фабриці хіміком. Він їздив по вулиці на дерев’яному коні, розмахуючи нагайкою, чим усіх веселив.

 

Забавлялися й тисьменицькі емігранти. У неділю 8 березня 1927 року «Українське товариство краянів міста Тисьмениці в Америці» «уладило» фамілійний бенкет-забаву (спільний обід і танці) у Нью-Йорку. На ньому оголосили привітання: «Уряд Товариства витає щиро краянів і гостей на нашій першій забаві, яку уряджено на дохід викінчення будови Українського Народного Дому в Тисьмениці, Галичина… Цілею Уряду Товариства було улаштувати цей бенкет-забаву, щоби можна крім щоденних родинних звичайних або інших життєвих турбот, сміло і по давньому забавитися, пізнати себе близше та почути себе, як одна велика родина в рідному окруженню і маємо повну надію, що наші заходи увінчалися успіхом». Ця забава допомогла зібрати кошти для завершення будівництва Українського Народного Дому. Щонеділі в цьому Домі щось відбувалося. Молодь організовувала концерти, які називали «заколот», тут виступав відомий хор Дмитра Котка, що навіть хотів взяти до себе співати місцевого «соловейка» Михайла Секрету.

 

З приходом радянської влади «Просвіту» ліквідували, але забави не змогли заборонити. Молодь стала збиратися по хатах. Ще не у всіх після війни була електрика, а тому приходилося освітлювати хату гасовою лампою. Але це не було перешкодою для забави. Танцювали так завзято, що аж стиралася фарба з підлоги та гасилася лампа від піднятих «порохів» (куряви). Додому поверталися у взутті, що аж червонілося від пилу витертої фарби. Традиція забав дожила до 1960-х років. Потім на їхнє місце прийшли «танці». Але то, на превеликий жаль, вже було не те.

 

Крім забав і фестин, були й інші заняття у вільний від роботи час, які створювали гарний настрій і додавали здоров’я. Комусь подобалося зустрічати поїзди на стації, іншим хотілося подивитися на руїни палацу, а ще хтось любив пройтися тінистими парковими алеями.

 

Якщо до стації й палацових руїн було трохи далеко, то парк містився недалеко від центру міста – на південному заході. Якщо орієнтуватися сьогодні, то це територія, яка є ліворуч від вулиці Липової, включаючи площу, де колись була  автостанція. Парк був обсаджений липами, березами, кленами та плакучими вербами. Попри дорогу була висаджена липова алея, також росли липи й у західній частині парку. Пасовище, розташоване на північній стороні, відділяли берези, а житлові будинки – кленові насадження. Вільна від дерев територія слугувала спортивним майданчиком. Тисьменичани спацерували собі липовими чи березовими алеями, а коли вже втомлювалися, то сідали в тінь на лавки. Там вони могли спостерігати за грою на тенісному корті, грою у відбиваний м’яч (волейбол). За парком доглядала ґміна (міська управа).

 

Набагато жвавішою (деколи навіть дуже гарячою) була атмосфера на футбольному полі, а особливо, коли грала українська «Скала» з польською «Бялоскурнею» чи «Стшельцем». В ті часи у Тисьмениці були футбольні команди: українська «Скала» (при «Народному домі») та дві польські – «Бялоскурня» (при фабриці) й «Стшелєц» (при «Соколі»), також свою команду мали євреї.

 

У спекотні літні дні найкраще відпочивалося на річці. Купалися як на Вороні, так і на Стримбі. Різні групи тисьменичан мали свої улюблені місця для купання. На «Бойковому Лузі» (правий берег, вулиця Рибацька) збиралися рільники, а на «Вулановій Ямі» (вулиця Пшениківська) було найбільше хлопців і дівчат з міщанських родин. Малі діти хляпались у воді, дорослі хлопці змагались у плаванні та стрибках у воду зі шнура, а деякі мали навіть свої спортивні човни – каяки. Власники каяків (В.Віталіц, Б.Лишега, Є.Тинів, Б.Хіровський, Б.Ясінський) організовували між собою перегони.

 

У зимову пору через дорогу від парку, на сінокосі робили каток, запускаючи туди воду зі Стримби. Малі діти їздили на санках, а дорослі – на лижбах (ковзанах). Посередині ковзанки висипали підвищення, на якому розташовувався оркестр родини Падевских. Організаторами таких зимових розваг були діти голови міста Шрайбера. Дехто з молоді в гарний зимовий день вибирався на своїх нартах (лижах) на прогулянку до лісу або на Богородицьку гору.

 

Крім відпочинку на свіжому повітрі, дуже популярними були більярд і пінг-понг (настільний теніс). У зимові довгі вечори стало модним грати в карти. Грали переважно міщани. Влітку збиралися «в Осиках», на річці, у великих хатах. Були такі, що постійно надавали свою хату для любителів карт. При цьому гральники мусили платити «піньку» (пеню). Із виграного банку в склянку або горнятко кидали 10 грошів. А грали тоді в різні ігри: тисячку, очко, фербель, шістдесят шість, покер, преферанс, купки, підкидного дурня. Спеціальними картами грали у «флірт», діти мали свої карти й грали ними в «чорного Петруся». Дуже популярною тоді була гра в «ниника» (лото-бочечки). А ще грали на «крінгельні». Це була похила дошка зі спеціальним пристроєм, що вистрілював металеву кульку, яка потрапляла в гнізда з певними цифрами.

 

Минуло XX століття, стали забуватися колишні забави, ігри, які приносили стільки радості й завзяття, що в теперішній «комп’ютерний» час цим, напевно, ніхто вже не зможе похвалитись.

 

 

 

04.02.2017