Войовничі полїтики почвірного порозуміння дїйсно не жалували гарних фраз, аби замаскувати свої хижацькі пляни. В парляментах і на полїтичних зборах, в дипльоматичних нотах і пресї виголошувано безнастанно "високоетичні" засади міжнароднього права та справедливости, загального добра й волї поневолених націй. Щодо инших "високо-моральних" засад, виголошених крикунами почвірного порозуміння, вони настільки вже затупіли від довгого й ріжнородного ужитку в міжнародних відносинах, що самі по собі не могли вже принести анї користи анї шкоди. Демаґоґія-ж в справах національностей у віцї відродження і буйного розвитку поневолених націй є досить небезпечною річю. Своїм демаґоґічним голосїннєм "волї націй" полїтики почвірного порозуміння, як то кажуть, "викликали вовка з лїса". Коли на заходї Европи національне питаннє в гострих формах, з виїмкою хиба ірляндського в Анґлїї та флямандського в Бельґії, майже не істнує, на сходї Европи цїлий ряд пекучих національних питань жде ще своєї розвязки. Виголошуючи постулят "волї націй", держави почвірного порозуміння сподївали ся заховати від світа те, що найбільший з його членів — Росія є клясичною країною нерозвязаних, або дуже "своєрідним", дїйсно-російським способом розвязаних національних питань.
Меч центральних держав розрубав ту запону, якою російська деспотія старала ся закрити від світа долю поневолених нею націй. Перед Европою висунули ся питання: польське, литовське, українське та білоруське. Питання будучої долї тих народів, території яких цїлком увільнені від Росіян, — Поляків і Литовцїв — в більшій чи меншій мірі вже фактично розвязані. Відносно сих щасливійших народів невтральним державам в кінцї війни доведеть ся лише ствердити засаду "волї націй", так урочисто виголошену почвірним порозуміннєм, хоч і в цїлком противнім дусї, як воно бажало.
Значно більше могли-б зробити невтральні держави в українській і білоруській справі. Правда, лише частину української й білоруської території відбили центральні держави від Росії, але питаннє будучої долї сих народів стає перед Европою в цїлім його обсязї. Засаду невмішування у внутрішнї справи чужої держави зломила війна й при заключенню мира вона певно не матиме сили. Президент Сполучених Держав Вільсон висловив ся відкрито й виразно не лише в польській справі, яку Росія все ще хоче уважати своєю "внутрішньою справою", він виставив деякі жадання і щодо инших поневолених націй Росії, а тим самим і Українцїв, він зажадав, щоб усїм народам забезпечено "індивідуальний і суспільний розвиток". Правда, в енунціяціях Вільсона недостає не лише зазначення окремих націй, а й конкретних жадань у справі поневолених націй, але не підлягає сумнїву, що ся справа поки-що в загальній формі є важною складовою частиною мирової програми Вільсона. Про се свідчить і його прихильник, бувший американський ґенеральний консуль Ґефней, що заявив у розмові з співробітником віденської "Neue Freie Presse": "При оцїнцї ноти Вільсона треба звернути особливу увагу також на справу національностей. Він признає для Европи ту засаду національностей, яку в Америцї, здаєть ся, вже переможено, поминаючи може Ірляндцїв, що хоч і прийняли американську національність і є льояльними, дуже впливовими під полїтичним оглядом американськими горожанами, але всї вони разом старають ся увільнити Ірляндію від гнету Анґлїї. Вони будуть також в першій мірі тими, що сильно впливатимуть на правительство Сполучених Держав, коли їх законодатні інституції рішать обстоювати засаду національностей в Европі".
Поруч з Ірляндцями виступають проти своєї анґлїйської гнобительки представники найбільшого з поневолених народів Анґлїї — Індійцїв. Европейська екзекутива індійської національної партії звернула ся телєґрафічно до Вільсона з палким протестом против Анґлїї, в якім між иншим говорить ся: "В згодї з засадами, які Ви заступаєте й відповідно до котрих жадний народ не має права панувати над иншим народом, жадаємо ми, щоб Індію увільнено з анґлїйського ярма та щоб їй дано спроможність зайняти місце в крузї инших націй."
Досить тяжко означити, в якій мірі протести поневолених націй Анґлїї та Росії вплинули на виступ Вільсона в оборонї засади національностей, певно лише, що вони не лишили ся цїлком без впливу на нього. Але й сього вже досить, щоб послїдовно й невпинно продовжувати та всїма силами розвивати акцію згаданих поневолених націй в Америцї й инших невтральних державах. Америка стоїть в сїй акції очевидно на першім місцї не лише тому, що вона є найсильнїйшою з усїх невтральних держав, а й тому, що тут сконцентровані значні частинки поневолених націй Анґлїї та Росії. Що торкаєть ся спеціяльно Українцїв, їх завданнє в зазначенім напрямі тим труднїйше, що їм доводить ся не лише обстоювати своє право на національний розвиток, а й боронити ся від фалшивого заступництва своїх національних інтересів з боку москвофілів і Поляків. Так напр., як доносить "Нов. Время", "на останнїх зборах "Галицко-русскаго Общества" постановлено звернути ся через почесного члена товариства, американського архиепископа Євдокима в Нюйорку, до Вільсона з заявою, що його мирових пропозицій не можна прийняти доти, доки не увільнить ся (!?!) цїлої Прикарпатської Руси — Галичини, Буковини й Угорської Руси".
Сю заяву можуть стрінути в Америцї лише сміхом, бо там є сотки тисяч австро-угорських Українцїв, але Москалїв з Австро-Угорщини там ледве чи хто бачив, але вона показує, як Москалї старають ся сфалшувати в Европі й Америцї відомости про Україну. Тим рішучійше мусять обстоювати Українцї свою справу й поза межами російської вязницї.
[Вістник Союза визволення України]
04.02.1917