Законодавство СССР про релігію
Большевики та їх агенти вихвалювали СССР як державу, де законами гварантована й фактично здійснена властива свобода совісти. На доказ звичайно покликувались вони на 124 і 135 статті Сталінської Конституції.
Перша з них проголошує: "Для забезпечення за громадянами свободи совісти церква в СССР відділена від держави і школа від церкви. Свобода виконування релігійних культів і свобода протирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами".
У другій статті сказано: "Вибори депутатів з'являються загальними: всі громадяни, що досягли 18 років, незалежно від расової й національної приналежности, віроісповідання, освітнього цензу, осілости, соціяльного походження, маєткового стану й минулої діяльности, мають право брати участь у виборі депутатів і бути обраними за виїмком божевільних і осіб, засуджених судом з позбавленням виборчих прав".*)
Ці статті Сталінської Конституції уложено було лише з пропагандивною ціллю, а зовсім не на те, щоб вони служили законами для большевиків. Так саме, як і ряд інших статтей, зокрема 125, що громадянам СССР гварантує: "а) свободу слова, б) свободу друку, в) свободу зібрань і мітингів, г) свободу вуличних походів і демонстрацій."... Кожному хіба відомо, що ці свободи в СССР існували для тих його громадян, які вихваляли большевицький "рай" та мудрощі "батька Сталіна"; для всіх інших існували НКВД, катування, виселювання...
Подібне було і з релігією. Свобода віроісповідання в простому й точному змислі в СССР не існувала й існувати не могла. Виконувати релігійні обряди могли там всі громадяни, що не займали ніякого державного або громадського становища, інакше це вважалося б за державну або громадську піддержку та потурання релігії.
Теж саме було й з виборчими правами віруючих. Фактично для них існував обов'язок брати участь у виборах, але не було ніякої можливости попасти в список кандидатів на депутата: його кандидатури й не далось би виставити, бо це большевицька партія визнала б за "ганьбу" для себе, а для організаторів виборчої акції служило б доказом, що їх "агітаційна робота поставлена казна зле".**)
Серед громадян, для яких совєтське законодавство визнало свободу совісти й віросповідання, воно приписало провадити "всіма приступними засобами" протирелігійну пропаганду як обов'язок партії та уряду.
У 13-ій точці програми ВКП (б) сказано: "Партія змагає до цілковитого зруйнування зв'язку між експлуататорськими класами й організацією релігійної пропаганди, допомагаючи фактичному визволенню трудящих мас від релігійних забобонів і організуючи саму широку науково-освітню й антирелігійну пропаганду".
І прибудова до ВКП (б) — Комсомол, повинен брати участь у протирелігійній роботі: "ВЛКСМ (Всесоюзний Ленинский Коммунистический Союз Молодежи) — каже його програма — терпляче розяснює молоді шкідливість суєвірства і релігійних забобонів, організуючи з цією метою спеціяльні гуртки і лекції по антирелігійній пропаганді".
*) Конституція (Основний Закон) Союза ССР. Партиздат, 1936.
**) Й. Сталін. "Якщо народ де й обере ворожих людей (бувших кулаків, білогвардійців або попів), то робота поставлена ка’зна зле (из рук вон плохо) і ми цілковито заслужили таку ганьбу". (О проекте Конституции Союза ССР Вопросы ленинизма". Вид. 11-е. Стор. 531—532).
(Д. б.).
[Львівські вісті, 04.02.1942]
(Продовження)
Програма Комуністичного Інтернаціоналу також вважає боротьбу проти релігії як одне з особливих завдань большевицької революції та большевицької влади. "В числі завдань культурної революції, що охоплює широкі маси, особливе місце займає боротьба з опіюм народу — релігією, боротьба, що повинна провадитися систематично й неухильно. Пролетарська влада повинна знищити всяку державну піддержку церкви, що з'являється агентурою класів, які панували; повинна знищити всяке втручання церкви в державно організоване діло виховання й просвіти, немилосердно здавлювати контрреволюційну діяльність церковних організацій. Одночасно пролетарська влада, допускаючи свободу віроісповідання та знищуючи привілегіроване становище раніш панівної релігії, провадить усіма приступними їй засобами антирелігійну пропаганду та перебудовує всю виховну й просвітню роботу на базі наукового матеріялістичного світогляду".*)
Виконуючи вказівки Комуністичного Інтернаціоналу та програму Партії, совєтська держава наказувала провадити в школах безоглядну безбожницьку пропаганду та виробляти з шкільної молоді непримирених борців проти релігії.**)
Зобов'язуючи партію, владу і школу до систематичної й неухильної боротьби з релігією, приписуючи протирелігійну пропаганду "всіма приступними засобами", совєтське законодавство виключило із своїх регламентацій право громадян на оборону свойого віроісповідання — свободу релігійної пропаганди. А що совєтська пропаганда сама собою є моральним насильством і звичайно супроводиться пресією, ясно, в яких умовах мусіли жити релігійні організації в СССР.
СССР формально і фактично був країною релігійного переслідування.
Як большевики провадили протирелігійну боротьбу
Большевики прийшли до нас з ясно наміченою програмою, в якій одну з головних точок становило "визволення трудящих мас від релігійних забобонів" (програма ВКП(б)). Незабаром приступили вони до поборювання релігії методами, що їх вони витворили на Сході.
Замаїли в містах вулиці й крамниці большевицькими протирелігійними гаслами та кличами: "Релігія — опіум народу", "Релігія — рід духової сивухи", "Релігія була і є знаряддям утиску і поневолення народних мас", "Священики — вороги розуму і опікуни темряви", тощо.
Залунала в трамваях критика релігійних "забобонів", точніше кажучи — глум над релігійними святощами, позбавлений усякої дотепности.
У вітринах і на полицях кіосків, книжкових крамниць з'явилася протирелігійна преса: тижневик "Безбожник", місячник "Антирелигиозник" та різна брошурна макулятура.
У місцевих часописах публікувалися статті протирелігійного змісту, дописи з висміюванням релігійних практик, деклярації незнаних робітників і робітниць.
Як ілюстрацію совєтських публікацій на релігійні теми наведемо виїмок статті Ф. Ястребова "Уніятське духівництво на службі у польського панства", уміщеної в київському щоденнику "Комуніст" з дня 9. X. 1939 р. Її передрукували галицькі газети та виголосило львівське радіо.
"Протягом усієї історії уніятської церкви аж до наших часів уніятське духівництво відігравало ролю вірного слуги панської Польщі, було її помічником у проведенні політики звірячої експлуатації і нелюдського національного пригноблення народу. Уніятський митрополит, єпископ, піп, монах, були вірними слугами контрреволюції, зрадниками інтересів народу, його ворогами".
*) Программа и устав Коммунистического Интернационала. Партиздат. ЦК ВКП(б), 1937. Стр. 75.
**) За програмами з російської й української літератури (Київ, 1939 р., стр. 10) до засадничих завдань цих предметів належить: "пропаганда активного атеїзму"; за програмою природознавства (Київ, 1939 р., с. 3.) — "дати учням необхідний матеріял для непримиренної боротьби з релігійними упередженнями і забобонами"; за програмою з фізики (Київ, 1939. с. 8) "викладач зобов'язаний старанно працювати над питаннями політичного і антирелігійного виховання при викладанні фізики"; за програмою з астрономії (Київ, 1939, стор. 3) "особливо треба зупинятися на викладі боротьби науки і релігії" (?!). Навіть програма з Конституції СССР у відділі про свободу совісті та антирелігійної пропаганди в СССР наказує подати учням такі відомості: "Церква за царизму і капіталізму — вірний помічник експлуататорських класів. Контрреволюційна шпигунсько-диверсантська роль попів усіх релігій в СРСР" (Київ, 1939, стор. 19).
Відділивши школу від Церкви, большевики зробили з неї арену й рабу безбожницької пропаганди...
(Д. б.)
[Львівські вісті, 05.02.1942]
(Продовження)
"Уніятські попи, звичайно були в селах таємними агентами польської держави (охрани). Вони уважно стежили за кожним кроком населення і доносили охранці про своїх прихожан або свідчили проти них на суді"...
Ф. Ястребов, як і всі інші його однодумці та співробітники з протирелігійної пропаганди, поняття не мали ані про "Уніятську" Церкву, ані про працю уніятського духовенства. Зрештою, і не потребували його мати: вистарчали їм партійний квиток, звання "професора", "наукового працівника", "лектора" тощо, і совітська преса радо друкувала все те, що вони вигадували лиш щоб було це напастю на Церкву та духовенство.
З пресою співзмагали в протирелігійній пропаганді радіо й кіно.
Лектори з академічними й професорськими титулами в містах і селах почали виголошувати доповіді на протирелігійні теми з дискусіями. Президія ЦР СВБ подбала про найкращі агітаційні сили для Галичини; "залучила" до протирелігійної роботи працівників Академії Наук, науково-дослідних інститутів і учбових установ Києва, Харкова, Одеси та інших міст. За пляном протирелігійної пропаганди на 1941 р. передбачено було прочитання такими силами не менш 500 лекцій ("Безбожник" з 10 травня 1941 р.). Органи місцевої влади вживали цілого свого впливу, щоб забезпечити лекторам якнайбільший контингент слухачів — у селах представники адміністрації просто змушували людей прибувати на протирелігійні доповіді.
В школах усіх ступенів боротьбу з релігією поставили як провідний складник совєтського виховання та науки. У вузах (вищих учбових закладах) протирелігійне освідомлення провадили викладачі марксизму-ленінізму; в початкових і середніх школах — учителі всіх предметів. Щоб віддалити від релігійного культу, у великі свята школи уряджували обов'язкову науку й точно контролювали приявність учнів ОНО (отделы народного образования) та директорів шкіл зобов'язали були організувати антирелігійну роботу серед батьків учнів, використовуючи з цією метою розмови з ними та доповіді на теми виховання в родині. Обмірковувати плани та постанову протирелігійного виховання і формування матеріялістичного світогляду учнів мусіли дирекції шкіл на педагогічних радах; до праці над протирелігійним вихованням большевики притягнули й шкільні організації — комсомол, піонерів та ін.
Зараз же з приходом червоної армії жіночі манастирі зліквідували, відкрили в них школи, притулки або переробити їх на приватні мешкання. Чоловічі манастирі зредукували, а всі їхні маєтки "знаціоналізували" і, таким чином, унеможливили спільне життя черців. Більшість з них мусіла шукати собі інших способів прожитку. Адміністраційна влада через підлеглі їм місцеві органи вживала всяких пресій над тими з черців, що з самопосвятою держалися своїх святих осель, щоб і їх розігнати.
"Націоналізації церковно-парохіяльних маєтків большевики не проголосили, але в багатьох місцевостях її провели у дійсності. Священиків з парохіяльних домів силою усунули, а церковну землю поділили між селянами.
Церковні архіви й бібліотеки "знаціоналізували" та почали в них порядкувати: їх збірки немилосердно виносили, скидали на вози та перевозили до "централь", де іноді в вогких підвалах звалювали їх без усякого розбору. Поводження з пам'ятками культури, історії та церковного письменства показувало що їх очікує немилосердне знищення.
Церковно-релігійне видавництво мусіло припинитися. Церковні друкарні "націоналізували" й якщо їх не ужили до цілей большевицького видавництва, то розгромили, а їх устаткування вивезли та поділили між іншими друкарнями.
На церкви спали величезні протипожежні обечпеченеві складки та величезні оплати з площі... Священиків, що займали посади в шкільництві або в кооперативних установах, звільнили, всіх взагалі взяли "на учет" як "служителей культа" та визначили їм доходові податки, що кількакратно перевищували фактичні їхні доходи; оплату з житлової площі приписали їм, як "нетрудовому елементові" п'ятикратно більшу, дванадцятикратно більшу, як іншим громадянам. На сільських парохів накладали натуральні повинності тяжчі, як на селян-господарів.
Почалися нарешті численні арешти священиків, вивожування та засуди на смерть...
(Д. б.)
[Львівські вісті, 06.02.1942]
(Продовження)
Участь служачих і робітників у церковних урочистих святах унеможливили, бо в ці дні праця була обов'язкова та особливо пильно контролювалась.
Одним словом, небавом по приході большевиків запанували в Галичині ті самі порядки, що й на Сході, за винятком лише замикання та бурення святинь.
Наслідки протирелігійної акції
На теренах, положених на північ від Галичини, населених православною людністю, протирелігійна праця большевиків почала давати помітні висліди. Чимало православних священиків, навіть з старшим пастирським стажем, уже впродовж першого року совєтського панування не могло вдержатися на своїх парохіяльних становищах, зрезигновувало з них та обрало собі приватний стан. Це ті духовники, що мали якусь особисту власність. Знайшлось немало і таких духовників, що прийшли до місцевої влади, зложили перед нею заяви про зречення священичого стану з покаяльним судом своєї праці та попросили дати їм якусь роботу. Це були молодші духовники, що не мали ніякої особистої власности, з якої могли б жити. Большевики справді дали їм підрядну працю — чи то в шкільництві, чи в громаді, але тільки на короткий час; потім же усунули їх.
Решта духовенства, позбавлена державних платень і церковної землі, здана виключно на добровільну поміч вірних, високо оподаткована большевиками, почала терпіти злидні.
Населення поставилось до протирелігійної пропаганди неоднаково — в одних місцевостях виявило прихильність до Церкви, в інших байдужість до великих подій у релігійному житті, а подекуди цілковито відвернулося від Церкви... Це власне в тих місцевостях, де релігійна культура ще перед приходом большевиків стояла невисоко.
Цілком інший ефект виказала протирелігійна праця в Галичині серед греко-католицької людности: там вона не тільки була безуспішною, а навіть принесла наслідки, неочікувані большевиками. Населення відразу зорієнтувалося, що становить собою большевизм для суспільности, для особовости і, зокрема, для духової культури; зрозуміло, що протирелігійна пропаганда — це замах на душу людини й народу. Тому поставилося масово проти неї, відповіло піднесенням релігійного питання, оживленням релігійного життя.
Ніколи святині не були так заповнені, як за часів большевицького панування. Люди в молитві шукали покріплення й помочі, благаючи Небесну Силу змилосердитися над страдницьким народом. Над молитвами про особисті потреби в вірних переважали благання про всенародну долю. "За вивезених", "за арештованих", "за тих, що страждають у в'язницях", "за замучених", "за навернення блудних", "за тих, за кого нема кому молитися", "за Народ", "за визволення Батьківщини", "за рідний край і спасення його", "за ласку Божу в терпіннях" і "за Боже змилування" — в таких і їм подібних наміреннях просили вірні священиків відправити Службу Божу. Перед сповідальницями щонеділі і свята стояли довгі черги. Можна було бачити в них не лиш осіб старших і середнього віку, а й молодь. Приходили до сповіди люди, які роками не були на ній. Робітниці й робітники, що своєю працею вибилися в підприємствах на визначніші місця, здобули титули "стахановок", "стахановців", були практикуючими вірними; багато з них навіть щодня перед працею або в часі перерви забігало до церкви вислухати Службу Божу чи помолитися. Шкільна молодь у свята, коли в школах провадилася обов'язкова наука й учителі особливо пильно перевірювали приявність учнів, масово пропускала першу годину науки, щоб взяти участь у Службі Божій, наражуючись на гостріші дисциплінарні кари. Робилося вражіння, що люди почали шанувати й цінити релігійну культуру, як великий скарб, власне за часів, коли зависла над нею смертельна загроза.
Духовна влада пішла назустріч тим вірним, що, зайняті в установах і підприємствах, не мали змоги бути в святинях в ранніх годинах: вона дозволила священикам відправляти в неділі та свята Службу Божу в вечірніх годинах. Така практика прийшлась по серцю вірних — і церкви наповнювалися також за вечірніми Службами Божими.
[Львівські вісті, 07.02.1942]
(Продовження)
Людність з глибоким співчуттям поставилася до утискуваних податковим тягарем духовників: вона з власної ініціятиви організувала поміж собою місячні складки не лише на заплату податку з церкви, але також священичого податку. В селах, де церковну землю большевики відібрали від духовенства й поділили між селянами, ужитковці в більшості з власної ініціятиви, віддавали частину урожаю священикам, крім — розуміється — контингенту, наложеного на них большевицькою владою.
Оточене моральною й матеріяльною опікою вірних галицьке духовенство міцно держалося на висоті свого стану. Воно видало з-поміж себе велике число жертв (понад 60 з одної Львівської дієцезії!), але ніхто з нього не зрезигнував із своєї праці, не вирікся свого стану, не зложив перед большевицькою владою "покутної" заяви. Мало того, воно шукало нагоди до особистих зустрічей з большевицькими провідниками та розмов з ними на релігійні теми. Очевидна річ, такі розмови не могли вплинути на зміну большевицької релігійної політики, але мали регіональне значення: давали нагоду большевикам переконатися в культурній вищості галицького духовенства, а разом з тим — в убогості діялектично-матеріялістичного погляду на релігію. Їх ненависть до релігії, як "мракобісія" та "забобонів" мусіла змаліти, а з нею і ревність до нищення її. Мали большевики нагоду бачити і взірці громадянсько-мужньої і явної оборони духовенством своїх вірувань.
"Чи ви молитесь за успіх совєтської власти?" — запитав большевицький достойник священика, що доводив йому будуючу ролю греко-католицької Церкви.
Священик сміливо відповів: "Ні, не молюсь".
— "Як же так?!... То ж ваша релігія наказує вам молитися. Значить, ви не слідуєте за приписами своєї власної релігії".
— "Моя релігія наказує молитися за владу, коли вона діє "як Божий слуга" (Римл. XIII, 4). А совітська влада каже, що вона "не є Божим слугою", й не хоче, щоб за неї хтось молився. Отже молитися за неї було б ділом противним її бажанню, значить нельояльним... Я молюся за народ".
— "Правильно. Бачу, що ви щирі. Є священики, які запевнюють нас, що моляться за совєтську владу, але ми їм не віримо. Бо якщо вони й моляться, то роблять це нещиро.
Не забракло також і осіб, що чи то анонімно, чи за своїм властивим іменем складали відповідальним чинникам совєтської влади меморіяли в обороні релігії, церкви, прав віри.
Большевики з розмов з духовенством і з меморіялів переконалися, що духовенство не є стероризоване ними. Пробували вони внести розлад в єрархію. НКВД (Народний Комиссариат Внутренних Дел) провадив спеціяльні пертрактації з Станиславівськии єпископом та його помічником; доводив їм їхні "права" на Галич, обіцяв піддержку їх претенсій, якщо такі будуть зголошені. Очевидно, всі старання були даремно — єпископи виявили цілковите задоволення з існуючого розподілу Галицької провінції. Агенти НКВД пропонували й священикам добиватися побільшення своїх прав і унезалежнення від єпископської влади. — "Та тільки скажіть, чого б ви хотіли, а ми вас піддержимо. Зараз маєте прекрасну нагоду... Та тільки скажіть, яке ваше бажання", — намовляли большевики, але у відповідь на свої намовлювання чули заяви про задоволення з існуючого в Церкві стану річей та про непотрібність у ній якихбудь змін.
Не клеїлася протирелігійна пропаганда і в школах. Раз-у-раз совєтські педагоги при виступах перед молоддю пошивалися в дурні. В одній, наприклад, львівській школі (ім. Шашкевича) вчителька з України спостерегла, що її учні, ідучи до школи, вступають на кілька хвилин до церкви св. Юра. Постановила вивести цей, прикрий для совєтської школи, звичай. На лекції почала розмову на тему релігійних забобонів. Нараз серед дітей почалося шепотіння та усмішки. "Що ти там шепочеш?" — вчепилася до одного з учнів роздратована неувагою дітей вчителька. Учень мовчить, потупивши очі...
"Що він казав тобі?" — звертається учителька до сусіда.
— Він, прошу товаришки учительки... він казав, що товаришка учителька мусить бути... дуже мудра жінка".
(Д. б.).
[Львівські вісті, 08.02.1942]
(Продовження.)
Серед дітей повстав сміх. Учителька збентежилась і дальше своєї бесіди на протирелігійну тему не продовжувала. Для неї було ясним, що подібними розмовами компромітує себе.
Ще приклад. У львівській десятирічній школі ч. 2 учителька московської мови каже учневі написати на шкільній дошці граматичний приклад: "Не надо ходить в церковь". Учні з місць вигукують: "в божницу! в божницу!", тобто синагогу. Учителька, зорієнтувавшись, що учень може написати за підсказом товаришів і що лекція московської мови може обернутися в протижидівську пропаганду, поспішно змінила приклад:
"Ну, не пиши етого! Сотри! Возьмеш другой пример!"
У тій же школі вчитель московської літератури, виконуючи понад програми своєї науки про пропаганду активного атеїзму, оповідаючи про Байрона, каже:
"Байрон был невєрующим. А ви? вєріте в Бога? Ходіте в церкву?"
Учні: "Авже ж!"
Учитель: "А Байрон был невєрующим! Он был человєком гениальным и потому не вєрил в Бога, не исполнял никаких религіозных обрядов. Все гениальные люди — неверующие"...
Учні: "Нєт, Байрон не был гениальным! Ето безбожники считали его гениальным!"
Учитель доводить, що релігія і геніяльність несумісні. В класі повстає турхання, веселий настрій, вереск, дехто з учнів і пісоньку заводить. Учитель перестає говорити про Байрона, релігію і геніяльність; цілу лекцію витрачає на запровадження в класі порядку, і зарікається надалі пов'язувати лекцію літератури з пропагандою активного атеїзму.
Приклади критичного, іноді дуже різкого відношення учнів до протирелігійного усвідомлювання їх може навести кожна школа, де таке усвідомлювання енергійно провадилося. Своїм наслідком воно мало не формування матеріялістичного світогляду молоді, а — навпаки — пониження в її очах авторитету совєтської школи, совєтського педагога. Уважливі учителі не могли цього явища не спостерегти.
Не повезло большевикам і в інших ділянках протирелігійної праці. Протирелігійні лекції та доповіді не викликали зацікавлення — чим дальше, число слухачів маліло; з’являлися на них особи лише з обов'язку. Старання лекторів викликати поміж ними живу дискусію, обмін думок на релігійні теми були безуспішні.
Протирелігійна періодична преса даремно лежала на полицях книгарень і кіосків, очікуючи покупців. Якщо її хто купував, то це був або москаль-комуніст, або священик. Духовенство, студіюючи постановку протирелігійної пропаганди, було найбільш пильним читачем большевицької безбожницької літератури.
Як характерна ознака часу, з'явилося в Галичині багато стигматичок, ясновидючих і пророків, що закликали людей до терпіння, звіщали для України великі страждання і відродження, а для большевиків скорий кінець. Подавали навіть і дату кінця... Пророкування ці доходили до відома большевиків і їх дратували (див. "Безбожник" з 25. І. 1941 р. про Настю Волошин). Пророків, що виступали сміло і прилюдно, вони арештували й ліквідували, але стигматичок не могли викрити.
Було ясно для всякого уважнішого обсерватора, що боротьба проти релігії в Галичині не вдалася. Вона лише спричинювала активізацію релігійности, подразнювала широкі маси населення, поглиблювала його протисовєтське наставлення. Большевики сконстатували цей факт і урядову протирелігійну акцію припинили. Сталося це на початку 1941 року.
ЦК (Центральний Комітет) КП(б)У одержав від одної визначної особи меморіял про греко-католицьку Церкву, її історичне минуле й ролю в національному житті населення, прив'язаність до неї населення. Меморіял указував на необхідність припинити безбожницьку пропаганду проти неї. ЦК переслав цей меморіял для обговорення обкомам партії Галичини, а ті, по нараді з визначнішими большевицькими діячами, визнали обгрунтованість домагань меморіялу та наказали відповідним органам, зокрема редакторам газет, здержатися з протирелігійними виступами.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 10.02.1942]
Чому протирелігійна пропаганда в Галичині провалилася
На педагогічній нараді своєї школи, відбутій весною 1941 року, директор львівського педінституту мав мужність відкрито сказати слідуюче: "Треба признатися, що з антирелігійною пропагандою нам у Галичині не повезло. Не вдалася вона нам тому, що: 1) духовенство в Галичині високо освічене, 2) спільно живе з народом і 3) не вимагає за свої релігійні послуги.
Причини неуспіху протирелігійної акції в Галичині були на ділі глибші, ніж спостеріг згаданий педагог.
Безбожницький рух, хоч його большевики теоретично виводили з філософії діялектичного матеріялізму, в своїй істоті був явищем національно-московським, московсько-расовим. Його корені — в психічній конструкції московського народу, який ще до появлення большевизму за виясненням визначного критика Віссаріона Бєлінського був "з натури глибоко-атеістичним", не мав "і сліду релігійности".1 Український же народ з природи своєї релігійний і схильний до містики. Його релігійність оперта не на вихованні, не на роздумуванні, а на безпосередньому прийманні свідомостю ідеї надприродного буття чи надсвітової істоти; атеістичність у ньому, навпаки, явище, що походить з виховання, раціоналізму. Тому знищення обрядових форм, церковної організації для України не є рівнозначне з знищенням самої релігії чи віри в Бога, як то є для москаля.
Це ми бачимо по тому боці Збруча. Большевики зліквідували там цілковито церковну організацію, святині (за вийнятком чотирьох-п'яти) збурили, або переробили на клюби, сельбуди, антирелігійні музеї, шпихлірі тощо. Але релігії не знищили. Релігія в Україні залишилася й живе, як віра в Бога, як родинні святощі, як виконання певних обрядів. І то не в якихбудь глухих кутках, куди не сягало слово пропагатора безбожництва або протирелігійна преса, а в місцевостях з погляду большевиків найбільш культурних. "В передових колгоспах — пише "Антирелигиозник", 1941 р., ч. 2, стор. 20 — люди в свому щоденному житті релігії (церковної організації) виріклися, але віра в Бога залишається в багатьох з них ще нерозвінчаною".
Не вважаючи на енергійну працю платних пропагаторів безбожництва, на акцію СВБ (Спілка Воюючих Безбожників) комуністичної партії, совєтської влади, в 1941 р. лише 34% всіх колгоспів УРСР мали гуртки СВБ ("Безбожник" з 26. IV. 1941 р.). Але ці статистичні дані — не більше, як хвальба большевиків та пропаганда, що розходилася з дійсністю. Раз-у-раз на сторінках "Безбожника" друковано нарікання на те, що протирелігійну роботу зосереджено переважно в містах, а слабо поставлено в селах. І справді. В Семенівськім районі на Полтавщині, наприклад, було всього 16 гуртків СВБ, з них — 1 колгоспний при 45 колгоспах у районі; те саме в Кремінчуцькому та інших районах. ("Безбожник" з 14. ХІІ. 1940 р.). В Вільшанському районі на Київщині не було ні одного колгоспного гуртка; в Новоархангельському районі Кіровської области було 17 нечинних гуртків з них 6 колгоспних при 60 колгоспах у районі. ("Безбожник" з 8. ІІІ. 1941 р.). Цілковиту нечинність (існування на папері) гуртків СВБ, їх розвал, розвал навіть районних рад СВБ стверджено в областях Дніпропетровській, Ворошиловградській, Запорізькій...
Цікаву статистику і загальну характеристику безбожницької роботи наводить нам "Безбожник" у числі з 15. ІІІ. 1941 р.: "Антирелігійна пропаганда і агітація — читаємо там — здебільшого провадиться серед трудящих, які вже відійшли від релігії і мало охоплює віруючих трудящих, які в тій чи в іншій мірі ще перебувають під впливом релігійного світогляду... Наприклад, по Харківській області за 1940 рік було прочитано 2.091 лекцій і доповідей, які слухало 137.374 осіб; читок і бесід проведено 10.719 з охопленням 257.751 слухачів". Це значить, що лектора слухало 65—66 осіб, а бесідника 24 особи... Ще гірше справа стояла в Києві. Там за друге півріччя 1940 року прочитаю 2.310 лекцій і доповідей, які прослухало 59.310 (тобто одну лекцію-доповідь слухало пересічно 25—26 осіб) і 6.366 читок і бесід з охопленням 54.254 особи (тобто на одну бесіду-читку з'явилося пересічно 8—9 осіб)... "Але лекції, доповіді, читки й бесіди — пояснює ще "Безбожник" — провадилися переважно серед трудящих, які вже відійшли від релігії. Майже таке ж становище і в інших областях України".
1 Див. В. Бєлінського лист до М. Гоголя.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 11.02.1942]
(Продовження)
Трагедією для українського народу в Україні й нещастям для його релігійної культури була та обставина, що православна Церква там була напередодні революції установою державно-російською, приспособленою до інтересів московської займанщини та російського царату; її літургічна мова, обрядові форми були обмосковлені, віддалені від свідомости широких мас; єрархія та вище духовенство були не тільки московськими, а й ворожими до української культури й національних ідеалів мас, як до "зради православній Москві"; нижче ж духовенство було національно байдуже, стояло оподаль від загального життя, поза культовими справами нічим не займалося й не цікавилося.
Священики перед революцією 1917 р. і за перших її років були й почували себе "як державні урядники в рясах"; становлячи спеціяльну клясу зі своїми правними й економічними привілеями, вони не тільки були відосібнені від суспільства, а навіть розминалися з ним у розумінні своїх інтересів.
Большевики вміло використали такий стан, внесли в православне українське суспільство заколот, а в заколоті провели ліквідацію і священства, і церков, і релігійної організації. Тому могли похвалитися великими й очевидними успіхами своєї протирелігійної акції, хоч і не потрапили викорінити самої віри в Бога, знищити релігію в її основі.
В Галичині так їм не повелося. Тут вони зустріли опір не тільки українського релігійного духа, а й церковної організації. Церква в Галичині, звана звичайно греко-католицькою, міцно зрослася з українським народом. Щоправда, в Галичині є чимало латинників, що національно почувають себе синами українського народу й у суспільстві заявляють себе українськими громадянами; з другого боку, донедавна (принаймні до війни) встрічалися і греко-католики, що декларували себе поляками, або "русскими", але це лише виїмки з нормального порядку життя. Взагалі ж, сказати в Галичині "українець" — тим самим опреділити віроісповідання, як і навпаки — назва "греко-католик опреділює національну приналежність. Галицька Церква глибоко національна й служить інтересам виключно українського народу. Приєднання до греко-католицької Церкви не тільки символізує, а й завершує злучення з українським народом. Тому напасть на цю Церкву — це напасть на українську національну культуру, на український народ. Такий порядок ствердився на протязі шістьсотлітньої історії Галичини. Большевики не рахувалися з цим, тому мусіли зі своєю протирелігійною пропагандою потерпіти невдачу. За большевицькою теорією боротьби з релігією належить поставити в зв’язок з конкретною практикою клясового руху, треба викрити експлуатаційну ролю духовенства. Виконуючи цю пораду, пропагандисти залюбки нападали на духовників, як на експлуататорів. Але незорієнтовані в галицькій дійсності, зараз же з своїми бомбастичними аргументами пошивалися перед авдиторією в дурні.
"Піп, якщо ти йому не заплатиш, і сповідати тебе не буде", — театрально вигукував пропагандист.
— "Та, ні, — пояснював йому слухач — у нас за сповідь нічого не платиться"...
— "Дере з мертвого й живого. Як ти не заплатиш йому, скільки він жадає, то й Богу не молитиметься, дитини не охрестить, мертвого не поховає, — з патосом продовжував пропагандист свої заучені фрази.
— "Та, ні, — знову інформував його сміливий слухач. Отці в нас нічого не вимагають, хто що хоче, те й дає. То є жертва".
По такій дискусії із слухачами, повторити свою лекцію про попів, "як експлуататорів трудящихся", тямучий большевицькнй агітатор не на важувався.
Не краще поводилося йому й із спробами "усвідомити" слухачів про реакційну, скеровану проти інтересів трудящих ролю Церкви. Такий смачний аргумент, з великим успіхом використовуваний в Україні, як той, що піп співпрацює з начальством, доносить йому про те, що почує на сповіді, в Галичині не робив ніякого ефекту; навпаки, компромітував пропагандиста, як безсовісного брехуна. Бо кожний знав, що про якесь співробітництво духовних з владою не може бути й мови, навпаки, влада за ним стежила, тягала його по судах, карала грошевими карами й в'язницею; кожний знав, що вислухане духовенством на сповіді — свята таємниця, якої той не зрадить навіть під загрозою смерти...
(Д. б.).
[Львівські вісті, 12.02.1942]
(Продовження)
Взяте з життя православної Церкви уявлення про священика, як тільки "служителя культу", як нетрудячого непотрібного елементу, в галицькій дійсности виглядало пародією, очевидною обмовою й не могло захопити слухача. Бо той знав, що галицький священик працює не тільки в Церкві, але ще більше поза церквою на всіх ділянках національного життя. Знав, що саме священики позакладали та піддержували такі установи, як "Просвіта", "Рідна Школа", "Діючі Садки", різні бурси, сирітські доми, "Сільський Господар", банки, кооперативи, товариства для служниць, робітників; що священики викоренили піяцтво, завжди боролися проти експлуатації та винищування свого народу.
Пропагандистам безбожництва, коли вони ближче познайомилися з галицькою дійсністю, не залишилося нічого іншого, як виголошувати доповіді філософічно-теоретичного змісту: спрощувати канто-ляплясову систему будови світу, дарвінову теорію про походження людини від мавпи; заперечувати можливість чуда. Але такі доповіді перед слухачем з живою релігійною свідомістю, з релігійним досвідом були марною витратою часу. Зрештою большевицька тактика не похвалювала такої постанови справи: "Боротьбу з релігією — казав Ленін — не можна обмежувати абстрактно-ідеологічною проповіддю, не можна зводити до такої проповіді" (Ленин В. И. — Сочинения, Изд. 3, т. XIV. Стор. 70).
Не резиґнація з боротьби, лише зміна тактики та робітників
За теорією марксизму-ленінізму, між комунізмом і релігією існує непримиренна суперечність. Обов'язок боротися проти релігії становить "азбуку всього матеріялізму і, значить, марксизму" (Ленин В. И., Сочинения, изд. 3, т. XIV. Стор. 70). "Партія" не може бути невтральною супроти релігії, і вона провадить пропаганду проти всіх і всяких релігійних забобонів" (И. Сталин — Вопросы ленинизма, изд. 10, стор. 192), розгортання цієї пропаганди вважає за свій безпосередній обов'язок і не може погодитися з її ослабленням. У доповіді на XV з'їзді ВКП(б) Сталін нап'ятнував ослаблення протирелігійної роботи, як брак партійної роботи: "В нас — казав він — є ще такий мінус, як ослаблення протирелігійної боротьби" (И. Сталин. Политический отчет Центрального Комитета XV съезда ВКП(б) Партиздат 1937. Стор. 46).
Отже резиґнація большевиків з боротьби проти релігії значила б їхню резиґнацію із своєї доктрини і зі своїх основних завдань. Тобто, річ неможливу. Тому в їх припинені цієї боротьби ми повинні дошукуватися не резиґнації, а зміни простого шляху на обхідний. Така зміна большевицькою тактикою не тільки дозволяється, а навіть у певних обставинах приписується. Сталін повчає своїх співробітників: "Якщо, наприклад, простий шлях уплотнення (ущільнення) мешкань в Азербайджані відштовхує від нас азербайджанські маси, що вважають мешкання, домашне вогнище за недоторкане, священне, то ясно, простий шлях уплотнення (ущільнення) мешкань треба замінити бічним, окружним для осягнення тієї ж цілі". Або ще: "Якщо, наприклад, дагестанські маси, міцно заражені релігійними забобонами, йдуть за комуністами "на підставі шаріяту"1, то ясно, що простий шлях боротьби з релігійними забобонами в цій країні мусить бути змінений на шляхи бічні, більш обережні. (И. Сталин, Марксизм и национально-колониальный вопрос, ст. 64).
І в нашій країні, в Галичині, большевики застосували тактику, з успіхом випробовану ними в Дагестані й Азербайджані, а саме: замінили простий шлях ліквідування церковної організації галичан на окружний. З цією метою вони використали сусідню Волинь, як базу своєї руйницької роботи.
1 Шаріят — мусульманський збірник релігійних, кримінальних і цивільних приписів та звичаїв, оснований на корані. Большевнки були про нього слідуючої думки: "Шаріят — засіб для вдержання трудящих в економічній і політичній підлеглості багатим. Він узаконює панування експлуататорів і рабство... Тепер у СССР шаріят викоренено" — Політичний словник. Державне видавництво при РНК УССР 1940, стор. 668 — примітка автора.
[Львівські вісті, 13.02.1942]
(Докінчення)
На Волині, як ми зазначили вище, протирелігійна акція большевиків проходила не без успіху, хоч на неї не зужито там стільки старань, як у Галичині. Нараз цю акцію вони припинили й почали... патронувати московське православіє.
В кінці 1940 року на Волинь прибув з Москви архієпископ Миколай Ярушевич з титулом "екзарха містоблюстителя патріяршої столиці" та з широкими єрархічними повновластями. Всі місцеві єпископи, навіть старші віком та стажем праці, покірно піддалися йому, як свойому безпосередньому зверхникові. Цілу територію, що по ліквідації Польщі перейшла до Совєтів, Західню Білорусь і Галичину, разом з Бесарабією й Буковиною, забраними Совєтами від Румунії, екзарх проголосив підлеглою в церковному відношенні містоблюстителеві Московської патріяршої столиці та установив схему розподілу цієї території на дієцезії.
Екзархат відразу набрав виразних ознак патронованої большевицькою владою церковної організації. В канцелярії екзарха сидів у характері секретаря тип, виделегований... НКВД, і був приявний при прийнятті екзархом гостей... Священиків, що виреклися свого стану й дістали працю в большевицьких установах, звільнили, неначе для науки іншим, щоб не йшли їх слідами... Парохи, що за часів Польщі одержали право від своєї духовної влади відправляти й відправляли богослуження українською мовою, дістали від большевицької влади наказ перейти на старослов'янську мову (очевидно з московською фонетикою).
Піддержка православної Церкви большевицькою владою в Галичині особливо виявилася в справі московського собору архієреїв, що відбувся в січні 1941 р. Волинським учасникам цього собору большевики не тільки видали потрібні подорожні документи, а навіть забезпечили подорож у "комфортному" вагоні й приділили в Москві помешкання в першорядному готелі. А відомо, що місце в "комфортному" вагоні та кімнату в московському готелі можна було дістати за совєтськими порядками не інакше, як на підставі делегації (очевидно, совєтської — урядової або професійної спілки).
Не менш показовий і слідуючий факт. Для рятування церковної справи в Україні московський первоєрарх не виделегував ані одного єпископа. Нараз дістав можливість не тільки проголосити українські землі, що були до вересня 1939 р. під Польщею своїм екзархатом, а й урядити в ній аж... вісім окремих дієцезій...
Нова політика большевицької влади супроти православної Церкви на тих землях не така складна, щоб тяжко було її розшифрувати. Розгадку її дають територіяльний поділ цих земель на дієцезії та спосіб обсадження їх єрархами. А саме: північні її дієцезії обсаджено москалями (екзарх Миколай, архієпископ Симон) і білорусом (єпископ Веніямин); дієцезії ж південні доручено українцям — Дубенсько-горохівську, сусідуючу з Галичиною, єпископові Полікарпові; Крем'янецько-тернопільську архієп. Олексієві; Львівсько-станиславівську єпископові Пантелеймонові й Черновецько-бесарабську єп. Дамаскинові.
Таким чином на греко-католицьку Галичину, де православні мешкають лише як захожі з інших країв і в кількости, для якої аж надто вистарчає одної парохії, — призначено двох єпископів. Ціль їх призначення ясна з промови екзарха, виголошеної ним у львівській православній церкві на святі 19. І. 1941 р. Цей постановлений Москвою первоєрарх, висловивши свою радість і подяку Богові за доконане совєтською владою політичне "возсоединение (поєднання) Галичини з Росією, закликав своїх здивованих слухачів до молитви та до праці над "возсоединением" греко-католиків з Православною Церквою.
Отут, власне, криється розгадка большевицької політики на українських землях, що були до вересня 1939 р. під Польщею, застосованої після провалу протирелігійної акції в Галичині. Потерпівши невдачу в явній боротьбі з греко-католицькою Церквою, большевики плянували собі викликати в ній заколот, боротьбу, дезорганізацію, а от-так улегшити собі роботу за посередництвом православної поєднавчої акції.
Як у Дагестані: не далося осягти мети простим шляхом — поставили повести за собою народні маси "на основі шаріяту".
Поставили, та не мали часу цей план розгорнути: бо мусіли разом з екзархом Галичини поспішно втекти; інші ж намічені ними працівники "возсоединения" зреклися скромних районових титулів та зорієнтувалися на схід.
[Львівські вісті, 14.02.1942]
14.02.1942