Мій знайомий Петро — великий політик. Я просто заздрю йому тих великанських політичних здібностей, що їх виявляє він щодня, на кожному місці, при кожній нагоді, у кожному гурті людей, серед яких знайдеться.
— Бо що ви знаєте? Думаєте, що робити політику — це те саме, що написати малий фейлетон? — говорить бувало він до мене, скільки разів маю приємність знайтися в йога товаристві.
— Нічого не думаю! — відповідаю я в таких випадках.
— В цьому ж саме річ! До політики треба вродитися. Її не можна навчитися ні з книжок, ні з газет. У пізнанні та осудженні політичних явищ треба мати особливий дар відчування, інтуїції; треба мати політичний "ніс", — вимахував він руками так політично, що я в даній хвилині брався за ніс, щоб переконатися, чи він дійсно ще на своєму постійному місці.
— Петре, коли скінчиться війна! — питали ми його (звичайно нас було більше), коли збиралися в маленькій, затишній цукерні на одну чорну і дві солодкі.
— Гм.... — підноси він тоді голову вгору так високо, як тільки міг, і... вимахуючи другим пальцем правої руки філософував: — Війна скінчиться, як прийде її кінець що буде кінцевим закінченням кінця, що вже наближається до остаточного кінця.
— Щось нічого не розуміємо! — хитали ми головами, вдивляючись у прижмурені очі Петра, що з висловом спожаління гляділи на нас, як на цілковитих ігнорантів політичної мудрости.
— Не дивуюсь! — сміявся він. — Бо, щоб зрозуміти таку складну проблему, треба бути правдивим політиком... А ви на цьому не знаєтеся!
— Не ображуйтесь бо що правда — це не гріх! — успокоював, коли хто з нас намагався реагувати на такий погляд Петра про нас.
— Чи взагалі маємо яких політиків? — спитав я раз.
— Маємо! — крикнув Петро.
— Де? — підніс я голос на дві гами.
— Наївні! Самі не бачите, що маєте! — і його палець лівої руки мимоволі скерувався в напрямі його чорної камізельки. (А може мені тільки так здавалось!)
На таке ствердження ми замовкли — тільки по хвилині хтось із нас питав його:
— А що буде дальше?
— Буде те, що має бути і що силою логічного розумування мусить бути, бо інакше воно не могло б бути, — впевнював Петро голосом, кого тон виключав усяку неможливість помилки того архіполітичного твердження.
— А що ж це саме має бути? — допитувався я настирливо.
— Чому ти такий влізливий і не даш мені відпочити по цілоденній праці, — кривився тоді Петро. — Мені вже мозк сохне...
— Та від чого? — допитувався я.
— І він ще питається від чого? Та якби тобі прийшлося щодня передумати стільки політичних проблем, говорити про них із стільки людьми, то ти просто збожеволів би!
— Дивуюсь, як ти ще досі при здоровому умі! — глядів я на нього зором приязного співчуття.
— Бо мене держить при здоров’ї якраз ця велика політика, без якої я не міг би жити, без якої мусів би марне згинути невідомий нікому, не залишивши ні одного сліду по собі, — підносив він тоді голову високо вгору, споглядаючи на нас політичним оком своєї квадратної політичної голови.
— Знаєш, Каролин, — говорив учора до мене лікар, з яким вертався я з таких політичних конференцій з Петром, — мені здається, що мій Петро вже не довго потягне!
— Чому? — дивувався я.
— Бо він важко хворий!
— На що?
— Це безсумнівні симптоми страшної недуги, що точить мозок, нищить нерви, відбирає спокій, вкінці приводить до смерти.
— Чи може щось з пошесного?
— Так!.. Це... політикоманія.
[Львівські вісті]
04.02.1942