Дуже докладно слідкуємо за статтями в українському щоденнику "Краківські Вісті", які торкаються нашого селянства й робітництва, що їде в Німеччину на роботу. В тих статтях обертається увагу на хосен, моральний і матеріяльний, цих наших людей, що їдуть на ці роботи. Самі знаємо, що ніякі школи не "отворять очей" так, як їх отвирає широкий світ. — Надто, нашому селянинові й робітникові побут у світі, серед тієї мішанини народів у сучаснїй Німеччині з усієї Европи, дає йому змогу не, тільки ці народи пізнати зблизька, пізнати й інші кращі способи управи землі, пізнати таємниці і справність роботи при машинах, на фабриках чи й у полі; — але дає йому змогу порівняти свої моральні здібності й вартості з іншими народами Европи. І хто знає селянина й робітника інших народів Европи, той напевне не буде песимістом супроти постави й вартости наших селян і робітників. Бо те, що наш селянин, який живе на своїм чорноземі, дещо повільніший від німця, італійця, француза, — то не його вина: на нашій землі, під цим небом і сонцем, то й рухливий та палкий італієць, притахнувби.
В Німеччину на роботу їдуть селяни й союзної Італії — і то в сотки тисяч. І з італійської преси часто можна вичитати, що це братання італійсько-німецького народу при праці на ріллі, дає позитивні користи, в першу чергу моральні і практичні обом народам. Бо, ніде правди діти, італійський селянин уміє працювати на своїй землі, яка — каміниста й гориста — вимагає таки важкої й витривалої праці. Одначе, він їде пізнавати ще й німецькі способи управи землі, щоб це присвоїти собі й поправити свій добробут.
Та при всіх заходах і піклуваннях, які необхідні й корисні, над нашим робітником у Німеччині, не звертається належної уваги на його релігійні душевні потреби. Дивне воно, що релігійні справи в нас у таких випадках не завсіди втримуються на належній і необхідній їм висоті. Що таке релігія і її значіння, не треба багацько пояснювати, — вистане кинути оком хоча би на наші, західні й південні, зокрема землі, де нарід забув був уже мову, але обряду так тримався, що це стало синонімом його політичної приналежности. Те саме явище бачимо й у Америці: і там мову забули вже діти, але своєї віри трималися цілі покоління.
Дивне — і позитивне в нашого народу! — ще й те, що над ним не завсіди і не всюди працюють духовні: інколи село довго не бачить свого священика в себе (хоч польський священик, який має лиш кілька новоздобутих душ, має час і прийде що неділі і свята!) — але наш селянин тримається свого обряду.
Приїзжають тепер наші селяни з Німеччини на відпустку на село до своєї хати. З деяким заходите в розмову. Приємно вам почути, що ті, з якими говорите, кажуть вам, що добре їм у Німеччині, що шанують їх там, за їх працю — люблять їх і сумлінно платять за неї. Але як зійде розмова: "Ну, а до церкви ходите?" — то дістаєте відповідь: "У тому селі, де я працюю, є нас до сотки наших, а поляків дещо менше: то до поляків приїжджає таки їх священик, а наш за цілий рік, ні разу не показався!"
При цій відповіді змовкаєте і стає вам прикро. Бо бачите, що наша молодь на чужині, на роботі росте без духовної опіки як ті верби в нас при шляху. І так рік, другий, третій і виросте ціле покоління без традиції, без Бога.
Цими рядками бажали б ми звернути увагу на це наших відповідних чинників, які — хто зна, чи не в впершу чергу! — своїм основним релігійним вихованням нашої молоді, наших селян і робітників, можу дуже багато зробити доброго.
М. Островерха.
