Сплітки

Малий фейлетон

 

— Ви чули?

 

— Що таке?... що таке?

 

— Петро Горішний оженився.

 

— Що ви кажете? Такий пянюга, пройдисвіт, мантій.

 

— Ошукав бідну дівчину! Унещасливив на все життя.

 

— А вона що за одна?

 

— А ви не знаєте її? Марійка Шабовківна...

 

— Ага! Та вона така сама, як він. Дібрана пара!

 

— Ха-ха-ха...

 

І розійшлись. Пані радникова Мотульська і директорова Чудна, що вже раннім-ранком стрінулись на вулиці. Перша верталася з церкви, друга йшла на закупи.

 

— Добрий день, пане Крілик!

 

— Вітаю, пане Чопик!

 

— Як спалося? Що нового?

 

— Дякую, дякую! Ага! Ви чули новину?

 

— Кажіть! Кажіть!..

 

— Щипавка, ви знаєте його, поробив там якісь такі... нечисті справи, ну і сидить...

 

— Що ви кажете? А такий виглядав совісний, чесний! Та я щось від кількох тижнів підозрівав! Бо, подумайте собі, він пропонував мені позичку аж 100 зол.!

 

— Що ви кажете? За большевицьких днів він прохав у мене грошей. А сьогодні такий великий пан!

 

— Та його тут не було в тих часах.

 

— Був! Тільки переодягнувся, щоб не пізнати.

 

— Що кажете? Та спішуся. Вже дев'ята, а ви знаєте, в нас мусить бути дисципліна! Урядуємо від восьмої!

 

— До побачення! Прийдіть вечором до мене, поговоримо, може довідаюсь ще щось цікаве...

 

— Доброго здоров'я! Прийду напевно, ніхто так не любить вас, як я.

 

Стиск руки й оба розійшлись. Крілик до бюра, Чопик по нові вістки.

 

— Сідайте, ось тут є місце!

 

— Дві чорні і кілька тортових...

 

— Що нового, Петре?

 

— Та нічого такого. Ага, скажу тобі на вухо... Зле...

 

— Що?

 

— Зле, щось неясне... То вперед... то взад...

 

— Не розумію.

 

— Я, Іване, теж не дуже розумію... Та в тому щось є. От чув я від високопоставленої людини, що не все в порядку.

 

— Де?

 

— Там! Якісь переходження, відходження, розходження, доходження...

 

— Так... так...

 

— І ще щось тобі скажу. Ти знав Модька, правда?

 

— Чому ні! Ще як добре! Ну що з ним?

 

— Бідака. Захворів на тиф, опісля дістав запалення легенів, яке перекинулось на мозок. Вчора ми його поховали.

 

— Та я його сьогодні рано бачив!

 

— Що ти плетеш? Це певно не він! А може тобі привидівся? Я ж був на похороні.

 

— Та, чи я знаю?..

 

— Зовсім певне!..

 

— Платити!..

 

І за хвилину два друзі вийшли з цукерні...

 

— Куди так спішиш, Ірко?

 

— В кіно іду!..

 

— Так сама одна?.. Підведу тебе... Що нового в тебе?

 

— Все старе, Оленко.

 

— То я тобі скажу цікаву новинку.

 

— Що таке? Кажи!

 

— Мирошка закохалась в одному поручникові, він виїхав, а вона отруїлась... Хто міг би сподіватися?.. А, така все була святенька!..

 

— Та це неможливе! Вчора казала мені її мати, що Мирошка підготовляється до матури, що дуже вчиться і не виходить нікуди...

 

— Віриш їй, Ірко. Та вона — знана сплітнярка. Знаєш, Мирошка моя приятелька, то я б на неї щось говорила?..

 

— Певно, певно. Але от уже й кіно. Па!..

 

— Прийди завтра до мене, ще щось цікавого тобі скажу...

 

Ірка щезла в коридорі кіна, Оленка побігла, щоб наздігнати товаришку, яка йшла поперед неї...

 

— Кажу вам, Валентинова, світ кінчиться.

 

— Що таке, Михайлова?

 

— Та, біг-ме, то кара божа! Та панюся згори, що мешкає під десятим, живе з другим... на віру! Її рідний чоловік під плотом спить, жебрає, а вона, така-сяка, а другим собі заходить...

 

— А ви знаєте напевно, Валентинова? Бо то сьогодні люди багато дечого говорять.

 

— Чого я не знаю, Михайлова?.. Як я вже що кажу, то документно знаю. Спліток не люблю!

 

— Та вірю вам!.. Подумайте собі... Така гільтелігентна і на що собі дозволєє!

 

— Вже мушу йти, бо старий прийде, а не маю ще нічого звареного. Та пополудні зайду до вас! Ще щось вам скажу...

 

— Прийдіть, ви так файно все знаєте!

 

Летять вістки по вісті. Затроюють життя, обдирають з чести, розбивають подружжя, найкращих приятелів замінюють у ворогів, хоронять ще за життя, саджають у тюрму і т. д. Спробуйте провірити їх, то переконаєтесь, що все те — це тільки — стовідсоткові сплітки.

 

[Львівські вісті]

29.01.1942