За мотивами Орвелла

 

Досить віддавна мене мучило ось яке питання: чому я ніяк не можу написати статейку про путінську Росію в контексті, наприклад, роману «1984»? Старший (чи великий, хоч він і карлик) ефесбешний брат, який за всіма стежить; упосліджені в усіх значеннях цього слова проли, які становлять 85 % населення і навіть не думають бунтувати, та й взагалі – не думають; війна – це мир; свобода – це рабство; неуцтво – це сила і т.д. Тільки бери й ілюструй орвеллівські антиутопічні тези прикладами з нинішньої реальної російської дійсності. То чому ж мені така статейка вперто не хотіла писатися? Бо це занадто легко? Але писання не завжди мусить бути важким. Бо в цьому немає нічого принципово нового? Але після Біблії, упанішад і давньогрецьких міфів я і так не читав у житті нічого принципово нового. «То в чому проблема?», – мучив я сам себе запитанням.

 

Більше не мучу. Бо згадав, що в кожній ситуації корисніше, як вчить міжнародна мудрість, дивитися під ніс, а не під ліс. Тож хай втіленою Путіним у російське життя антиутопією російські публіцисти займаються. А нашому братові і вдома мотивів Орвелла не бракує. Ні, звичайно, не варто перебільшувати. Державного стеження за всіма у нас ще немає. У нас навіть ні ФБР, ні ФСБ немає, максимум – ФБ. Та й не здатна нинішня українська влада встановити тоталітаризм. Хоч і здатна його спричинити, розчистивши своїми карколомними маневрами шлях до перемоги або пропутінським реваншистам, або більш чи менш фашистоподібним «справжнім патріотам». Але це – в майбутньому. Наразі ж подивимось на те, що є вже сьогодні.

 

Риба політичного режиму, як відомо, гниє з голови. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з тими чи іншими починаннями голови української держави, але неможливо не зауважити, що голова ця безперестанку бреше на всі боки. Був у мене колись один знайомий – патологічний брехун. Якби ви його запитали в спекотний липневий полудень, як там надворі, він би відповів, що дощ, вітер, зимно і взагалі вечоріє. Цей знайомий знав, що бреше, і сам від цього страждав, але сказати правду не міг, не проходила вона йому через горло: хвороба така, що ти зробиш. Спочатку я думав, що подібна біда спіткала й Петра Порошенка. Ну бо як доросла людина може обіцяти до такого-то числа скасування віз чи закінчення «антитерористичної операції», якщо вона знає, що ці речі насправді від неї не залежать? Навіщо весь цей шум і шал, страх і трепет, скрегіт зубовний і сльози саморозчулення на очах? Який сенс видавати свої нездійсненні фантазії за офіційні повідомлення і виставляти себе перед людьми мудодзвоном?

 

Виявляється, сенс є. І якраз Орвелл допомагає нам його зрозуміти. Ми, люди простіші, хочемо вірити, що правда – це правда, брехня – це брехня, і між ними має існувати чітка межа. Інакше, підказує Орвелл, влаштована психіка тих, хто перебуває на вершинах влади і бажає залишитися там назавжди. Ми, люди простіші, слухаємо відірвану від дійсності промову якогось політичного діяча і дивуємось: чи він такий ідіот, що нічого про власну країну не знає, а чи знає, але тупо бреше в живі очі? Тим часом політичний діяч ані не просто бреше, ані не просто каже правду: він публічно займається дводумством. А дводумство «означає спроможність одного розуму притримуватися водночас двох протилежних переконань і однаково приймати обидва з них». Такий політик (як-от Петро Олексійович Порошенко) «знає, що він маніпулює реальністю; але звертаючись до дводумства, він також переконує себе в тому, що він не порушував реальності». Сутність його діяльності «полягає у тому, щоб вдаватися до свідомого обману, водночас зберігаючи вірність меті, яка проголошується з усією повнотою правди. Говорити очевидну брехню й щиро вірити у неї, забути кожен незручний факт, а потім, коли він знову стає потрібним, витягти його із забуття».

 

Цим і пояснюються театральні жести, тремтячий голос і сльози на очах. А ще цим пояснюється такий нібито парадокс: «У нашому суспільстві ті, хто найкраще знає, що саме відбувається, водночас перебувають якнайдалі від реального бачення світу». І про майбутню перемогу, про повернення Криму з Донбасом у нас найбільше говорять ті, «хто напевне знає, що це неможливо… Ці суперечності не випадкові й не є результатом звичайного лицемірства: вони ілюструють принцип дводумства. Бо лише примиривши суперечності, можна нескінченно довго утримувати владу». Саме задля утримання влади Порошенковому олігархатові і потрібна ця дивна війна, яку залежно від власних інтересів можна називати то війною – і мобілізовувати населення на боротьбу із зовнішнім ворогом, а то антитерористичною операцією – і продовжувати вести з ворогом спільний бізнес.

 

Втім, як сказано, тоталітаризму у нас ще все-таки немає і до фіналу роману «1984» нам, будемо сподіватися, досить далеко. Зате досить близько до останньої сцени іншого твору Джорджа Орвелла – «Колгоспу тварин». Пам'ятаєте: революція, гідність і справедливість, солідарність і рівність перед законом, нові життєві настанови, нові обличчя у владі… Шкода тільки, що закінчилося все традиційно: «Тварини, які стояли надворі, переводили погляди зі свині на людину і з людини на свиню, а тоді знову із свині на людину. Але тепер уже годі було розібрати, де людина, а де свиня».

 

 

25.01.2017