Затінена пишною інавґурацією, яка відбулася в на Капітолійському пагорбі у Вашинґтоні 20 січня, подія в німецькому Кобленці пройшла майже непоміченою. Хоча була вона не менш знаковою, аніж сходження на президентський олімп екстраваґантного мільярдера Дональда Трампа. Бо в Німеччині вперше в повоєнній історії відбувся конґрес ультраправих сил з «камуфляжною» назвою «Європа націй і свобод».
Близько тисячі представників європейських правопопулістських партій взяли участь у кобленському заході в залі «Райн-Мозель». Він скромно анонсувався як з'їзд фракції Європарламенту. Насправді ж його можна було назвати установчим з'їздом ультраправого інтернаціоналу, підготуванням до реваншу, до відвоювання Європи, але вже більш-менш мирним шляхом.
Першою на з'їзді виступила голова французького Front National, кандидатка в президенти Марін Ле Пен. «Майбутній президент Франції», — так без зайвої скромності анонсував її виступ оргкомітет з'їзду. Вона ж у своєму виступі заповідала швидке падіння «диктату ліберальних еліт» та прихід до влади ультраправих партій. «Скоро ви підніметеся й будете урядувати в Німеччині», — запевнила пані Ле Пен своїх однодумців з німецької ксенофобської партії «Альтернатива для Німеччини» (Alternative für Deutschland, AfD).
Естафету перейняла лідерка AfD Фрауке Петрі (Frauke Petry), вона палко кляла Європейську Унію та її бюрократів, закликала людей не піддаватися «брюссельському промиванню мізків». Часто вдавалася до цитування Біблії, навіть намагалася у своїй промові витримувати стиль Святого Письма. «Нинішнє промивання мізків є набагато хитрішим, аніж це робила колись радянська пропаґанда», — застерігала пані Петрі, якій довелося свого часу пожити за часів комуністичної диктатури в НДР. «Це наша майбутня бундесканцлерка! Німеччині потрібна Фрауке замість Анґели!», — радісно загукали присутні в залі.
Виступив і «майбутній прем'єр-міністр Нідерландів», а насправді голова ультраправої Партії свободи (Partij Voor de Vrijheid) Ґерт Вілдерс (Geert Wilders) — один з тих політиків, котрі всіма силами намагалися не допустити ратифікацію угоди про асоціацію Україна–ЄУ. «Ми стоїмо на порозі кінця старого світу й народження нового», — запевнив він у своєму виступі. Звісно, «новий світ» Вілдерса — це розвал Європейської Унії та НАТО, повернення до жорстких національних держав, перекриття внутрішніх кордонів і вигнання всіх міґрантів-неєвропейців назад до Азії та Африки.
Виступали на з'їзді також представники австрійської Партії свободи (Freiheitliche Partei Österreichs), італійської «Північної ліґи» (Lega Nord). Вельми символічною була присутність на заході почесної гості Алессандри Муссоліні — онуки італійського дуче. Вона відома не лише як акторка й фотомодель, але також як засновниця неофашистської партії «Соціальна ініціатива Італії» (Movimento Sociale Italiano).
Промови на з'їзді навряд чи можна було б назвати цікавими, радше вони були епатажними, як і весь захід загалом. Його справді можна було б пропустити повз увагу, якби не кілька знакових деталей.
Наприклад, така деталь: досить довго ультраправі партії у різних країнах ставилися одна до одної з відчутною недовірою. З одного боку, це пояснювалося зосередженістю таких політичних сил на ексклюзивно внутрішньонаціональних питаннях. З іншого боку, кожна така партія намагалася відгородитися від закидів у неофашистській спрямованості. А тому намагалася триматися подалі від аналогічних іноземних партій, аби не випинати суголосні ознаки, а навпаки — спробувати поодинці проскочити в політичну будущину.
Окрім того, всі ці партії були в той чи інший спосіб реваншистськими, а тому хоч-не-хоч дискусії між їхніми представниками скочувалися до територіальних претензій. Саме через це хутко розвалилася ультраправа фракція Європейського Парламенту, створена 2007 року. Почали вилізати на світ Божий суперечки навколо Південного Тиролю, Ельзасу й Льотаринґії, Судет, Сілезії тощо.
От наочний приклад. Згадана Фрауке Петрі ще зовсім недавно — в інтерв'ю газеті Die Welt 2015 року — запевняла, що AfD не має нічого спільного з Front National. А проте вже 2016 року у взаєминах між партіями відбуваються разючі зміни. Восени минулого року Петрі й Ле Пен майже таємно зустрічаються у Страсбурзі. А згодом вже оголошують себе великими друзями й соратниками.
Ще однією суттєвою деталлю є радикалізація гасел європейських правопопулістів. Ще зовсім недавно вони робили все для того, щоб їх, Боже борони, не назвали спадкоємцями Гітлера-Муссоліні-Горте-Антонеску. А нині вони вже ставляться до таких алюзій цілком спокійно, і навіть більше: самі їх провокують. От, приміром, один з лідерів AfD Бьорн Гьоке (Björn Höcke), виступаючи у вівторок, 17 січня, в Дрездені перед членами молодіжної організації партії, зробив низку провокаційних заяв. Він, зокрема, назвав меморіал жертвам Голокосту в Берліні «пам'ятником ганьби, який ми посадили в серце своєї столиці». Окрім того, закликав «на 180 градусів розвернути політику пам'яті», маючи на увазі суспільно-політичний консенсус в Німеччині щодо засудження злочинів, вчинених націонал-соціалістами між 1933 і 1945 роками.
Такі приклади намагання релятивізувати злочини націонал-соціалістів та їхніх поплічників не поодинокі. Про це вже, не приховуючи, заявляють ультраправі в Угорщині, Франції, Нідерландах, Італії, Австрії тощо. А ще кілька років тому таке важко було б собі уявити.
«Чимраз очевиднішими стають ознаки "культурної революції справа", яка може перевернути Європу. Співпрацювати з партіями на кшталт Front National перестає бути ганебним. Тим часом партії на кшталт Afd зазнають подальшої радикалізації», — зазначає німецький політолог Андреас Шпайт (Andreas Speit), який спеціалізується на питаннях ультраправих партій.
Наступним тривожним моментом є сприятливий нині для ультраправих політичний клімат у Європі. Брекзит відкрив шанси для цілковитого розвалу Європейської Унії. Марін Ле Пен запевняла, що тепер треба чекати «ефекту доміно», колесо історії повернеться назад і континент буде повернуто до «доінтеґраційного рівня».
Поважним арґументом для правих популістів залишається і міґраційна криза. Хоч реально Європейській Унії здебільшого вдалося її вирішити, проте суто психологічно на рівні суспільного несвідомого вона все ще існує, а навіть наростає. Це нівроку впливає на електоральні преференції європейських громадян, висуваючи в лідери тих політиків, котрі щонайголосніше вигукують ксенофобські та антиміґраційні гасла.
Ми не даремно згадали на початку статті про інавґурацію Трампа. Саме його перемога на президентських виборах у США ще більше надихнула ультраправих у Європі, надала їм другого дихання. Адже якщо у Сполучених Штатах зумів перемогти позасистемний кандидат, який спекулював ксенофобськими гаслами, то чому не можна екстраполювати досвід Трампового успіху на Європу?
І нарешті пункт, який будить найбільше занепокоєння: зв'язок між європейськими правоцентристськими партіями і Кремлем. Це теж таємниця полішинеля. Вже відомо, що Володимир Путін фінансував Front National, що Afd підтримує постійні зв'язки з пропутінською «Єдиною Росією», що угорський Jobbik має в своїх лавах російських шпигунів. Представники чи не всіх ультраправих партій Європи реґулярно відвідують Росію, бувають на окупованих територіях Донбасу, часто відвідують Крим тощо.
Цього року в ключових європейських країнах пройдуть вибори. Французи обиратимуть президента й парламент, німці — Бундестаґ і бундесканцлера, нідерландці — парламент і прем'єр-міністра. До всіх цих електоральних подій ультраправі підходять підготованими та зміцнілими. Вони якщо й не виграють джекпот, то принаймні суттєво поліпшать свої позиції у партійно-політичних ландшафтах зазначених країн. Якщо їм вдасться задумане, то сама ідея єдиної Європи буде поставлена під великий знак питання.
23.01.2017