Священик і громадянин

Із споминів УСС.

 

Я пізнав пок. о. Миколу Кишакевича вже в зимі 1915 р. в часї ворожого наїзду.

 

— Ідїть до Бортятина, сказав менї старий вуйко о. Миколи, коли я відходив від нього. Там будете безпечні і як в дома. Микола прийме вас з отвертими руками. Олеся також. Будуть вам раді, як рідному синови. Поздоровіть їх від мене і скажіть, що то я вас до них посилаю.

 

— Два днї пізнїйше я був в Бортятинї. Приняли мене як родичі. Нагодували, перебрали, назвали своїм кревняком, а коли хотїв відходити — не пустили. Добродїйка замкнула плащ у шафу і загрозила, що погнїваєть ся. Мусїв лишити ся. Аж коли пообіцяв ся що верну, позволили піти до родини. По трьох місяцях я вернув ся назад до Бортятина. Панство Кишакевичів застав я як й давнїйше щирими, гостинними, ввічливими, сердечними опікунами. В їх хатї я почував ся як дома. Отець Микола вмів гідно заступити місце батька і старшого приятеля-опікуна. Цїлий час від початку ворожої інвазії перебув о. Микола в селї і як жовнїр в полї, стояв непохитно на своїм становищі. Працював дуже богато. В найблизшій околицї не стало кількох священиків. Одних вивезли наші власти, инші втекли самі, а вірних лишили на Божу ласку і опіку. Він і ще кількох лишили ся на місци, готові навіть на найгірше, але зі своїми і серед своїх. Знали свій обовязок і відвічальність перед Богом і вітчиною і рішились витревати до кінця і боронити чесне дїло.

 

Їм кільком припала праця тих всїх, котрих не стало в тій важній хвилї в рядах борцїв, як батьків і провідників заляканої і згнобленої ворожим пястуком української громади. О. Миколї припала чи мала пайка тої великої працї, а то кілька опущених сїл і місточко Вишня, наражене найбільше на ворожий залив і православну аґітацію. Я бачив покійного при його працї, на становищі. Трудив ся невпинно, з тою погодою душі і самовідреченя, з такою охотою і любовію, які то прикмети може дати лиш любов народу і жадоба працювати в його хосен.

 

В дуже коротенькім часї довершив того, що в околицї не вкорінилось православє, мимо сильної аґітації і надлюдських з’усиль москвофілїв і православних попів, апостолів зради і підлоти.

 

О. Микола умів говорити з людьми і переконувати. Його працї завдячує Вишенщина свою честь. Весь дооколичний народ, всї громади станули як один незрушимий мур і витревали зі своїм батьком-проводирем аж до повороту нашого побідного війска, витревали в вірі на кращу долю і волю українського народу.

 

Дім Покійника був огнищем і осередком, в якім гуртувалось все житє Вишенщини і з чистою совістю і без пересади можу сказати, що Покійний сповнив своє завданє зглядом вірних і України.

 

Не раз і не два жадали від о. Миколи ключів до вишенських храмів. Але Покійний не дав. Все відмовив ся і то так чемно а переконуючо, що не могли йому нїчого закинути. Своїм гідним поведенєм з'єднав собі пошану уєздного начальника і кращих офіцирів з місцевої і повітової команди.

 

По здачі Перемишля, коли зневіра і розпука, ті страшні душевні недуги вкрали ся в тисячі українських сердець — він один не тратив надії, вчив вірних терпеливости, додавав духа і ждав своїх!

 

Перемиська консисторія віддала йому урядово завідательство Судової Вишнї і постаралась у російських властий о правосильне затвердженє його на тім важнім становищі.

 

Його дїяльність і явне признаванє ся до українства придбало йому богато прихильників та ще більше ворогів між російським чиновництвом. Чорносотенцї завзяли ся на нього і старались навіть о його вивязенє. А що їм не повелось — то треба завдячувати уєздному начальникови, котрий дуже прихильно відносив ся до Українцїв і української cпpaви. Згадаю лиш слова ґенерала варшавської ґвардії, Кишакевича (ґенерал вважав себе свояком покійного о. Миколи).

 

— Я би вас сейчас велїв арештувати і заслати на Сибір за австрійську і мазепинську аґітацію. Про се вже говорило ся в городській управі. Тільки начальник стоїть за вами — а він звісно приятель Бобрінського. Після мене ви — зрадник і явний ворог Росії!

 

— По вашому може й правда. Але я роблю лиш се, що велить менї закон і вітчина. І від сего не відступлю.

 

Прийшов май, а з ним ворожий відворот з поневоленої Галичини. Хтось донїс Росіянам, що я є стрілець, що втїк з полону і хочу дістатись до свойого війска. На приходство з'їхав автом донський офіцир і арештував мене — як звичайно під замітом шпіонажі.

 

В тій найгіршій хвилї пізнав я чесноти Покійного.

 

— Він не стрілець і не жовнїр. Він "вольний", студент богословя. Вчить мої діти. За него ручу своєю свободою, я, священик і батько шістьох дїточок! то тихий, спокійний хлопець!

 

Так ручив за мене о. Микола!...

 

Ще нинї стоїть перед моїми очима його стать, і ще нинї чую його палку оборону, горячі слова, кинені російському офіцирови, і тої оборони, тої поруки не забуду нїколи, і до могили понесу вдячність для нього, того мужа і батька дрібних дїточок, мужа, котрий своєю свободою ратував ближнього з нещастя.

 

Місце постою, 4. І. 1917.

 

[Дїло]

21.01.1917