Бувають моменти в житті народів, коли вони, хоч переживають переломові хвилини своєї історії, приневолені силою зовнішніх обставин займатися впродовж деякого часу тільки т. зв. "дрібними": культурно-освітними, суспільно-економічними, допомоговими та іншими цього роду справами. І горе такому народові, коли його провідні кола знехтують цього роду "дрібницями", бо коли прийде слушний час, не буде матеріялу для того, щоби здвигнути велику будівлю.
Саме такий момент передишки в переломовій добі переживаємо ми, українці. І треба з вдовіллям ствердити, що, по деяких ваганнях серед частини нашої суспільності, провідні наші кола зуміли втягнути наш загал саме до цієї малозамітної, буденної, муравлиної суспільної, громадської праці. До такого висновку мусить прийти кожний, хто вдумливо спостерігає наше теперішнє збірне життя.
До такої, здавалося би на перший погляд, малозамітної, скромної громадської праці належить допомога полоненим українцям, яку веде УЦК у Кракові з Україн. Допомоговими Комітетами й Українська Краєва Комісія Допомоги полоненим у Львові та її клітини в краю. Одначе праця, яку веде ця Комісія, така далекосягла, що її значіння і наслідки мабуть не всі в нас якслід освідомлюють собі. Це ж бо вчинками, а не словами провадиться в життя ідея тіснішого обєднання і скріплення почуття приналежності до однієї нації між українцями західніх земель та нашими братами знад Дніпра. Всі ці полонені українці, колишні червоноармійці, які одержали й одержують матеріяльну і моральну допомогу від наших Комісій Допомоги, нераз може вперше в житті усвідомлять собі якслід, що це таке кровна і расова приналежність до однієї нації і як вона проявляється назовні. Це усвідомлення понесуть вони у свої рідні сторони та роскажуть, що з ними поводилися в нас, як з рідними і допомагали їм, чим могли.
Такі думки роєм снувались нам, коли ми вертались пізно вночі зі Свят-Вечора, влаштованого для полонених українців, колишніх червоноармійців, що переходово перебувають у Львові. Святу Вечерю влаштувала для полонених Українська Краєва Комісія допомоги полоненим у Львові у перехідній станиці для полонених, приміщеній при вул. Клепарівській 15. Біля влаштування цієї вечері найбільше попрацювали, наскільки вдалось нам розвідати д-р Т. Воробець, голова Комісії, його заступник д-р Юськів, пані Г. Митикова, Михалевич, пані Крохмалюк В., п. Козачинський, адміністратор станиці, п. Лунева та інші.
4 год. пополудні. Входимо до просторої салі Станиці. Довгі столи застелені білими скатертями, дарованими громядянами Зборівщини. В куті велика, гарно прибрана ялинка. На столах: просфора, кутя, борщ, маківник, книші, риба смажена, вареники, компот, цигарки, тощо. Довкруги столів понад 90 (девятьдесять) полонених з різних областей України, між ними тільки кількох галичан.
Після спільної молитви глибоко релігійну і патріотичну промову виголосив о. Горчинський та прочитав пастирського листа Митроп. Шептицького. Промова, зміст листа та святочна обстанова вечері викликала сильне вражіння серед полонених. В одних слідне було велике зацікавлення, бо чейже перший раз були учасниками такої хвилини, деякі плакали зі зворушення, а в усіх радість сіяла на обличчях. Зорганізований з полонених хор заспівав "Бог Предвічний", заімпровізована з полонених орхестра заграла коляди.
Роздача просфори. Зачалося споживання просфори. Один з полонених каже:
— Я вперше в житті споживаю Причастя.
Треба було пояснювати, що це не св. Причастя, а просфора.
Інші полонені питалися, чому кутя солодка, чому саме з медом та маком, і взагалі розпитували про різні їм невідомі речі, звязані з традицією і звичаями Свят-Вечора. Все те треба їм було розяснювати. Ще інші питались, чи відтепер щодня столи будуть для них так багато заповнені... Дехто питав: яке значіння має Тризуб, що висить на стіні, а яке образ Богоматері... Все це треба було вияснювати, наче малим дітям.
Після вечері орхестра і хор полонених грали і співали до 10 год. вечора коляди та українські патріотичні пісні. Управа Станиці однозгідно стверджувала, що хор та орхестра зорганізувались самотужки, полонені просили тільки, щоб їх навчити мельодій коляд і таких українських пісень, яких не вільно було співати підчас совєтського режіму.
Відтак один з полонених подякував усім тим, щоб влаштували Святу Вечерю й опісля вони заспівали разом "Ще не вмерла Україна". Це була приємна несподіванка для Управи Станиці, бо національного гимну хор полонених ні інші полонені у Станиці не вчилися.
Хворим полоненим, які не могли сидіти при столі, влаштовано Святу Вечерю в іншій салі, там, де вони лежали. І там була ялинка, просфора, святовечірні страви, коляди. Серед них саме найбільше було таких, що плакали в цю свят-вечірню хвилину. Так і відчувалося, що для неодного з них — це переломова у житті хвилина; яка глибоко запала йому в душу і врилася в память.
При кінці не можу не згадати одного зворушливого моменту. Приявним впадало в очі, що одна пані більш запопадливо, як інші, піклується полоненими і більше почувань та серця вкладає у працю для поправи їх незавидної долі. На мій запит, що її спонукує до такої жертвенності, п. Митикова Олена, бо це власне вона була, відповіла:
— Большевики ще в 1940 р. забрали мені сина, і досі його немає та мабуть вже й не буде. Тому я рішила присвятити всі свої сили і ввесь труд допомозі українським полоненим. І я всіх їх приймаю як своїх рідних дітей...
Вертаючись у пізну ніч домів, роздумував я теж над нерозгаданою містерією любови материнського серця української матері-страдниці, що незбагнутим способом материнську любов до втраченого сина переливає на тих українців, які хвилево найбільше тієї любови і допомоги потребують.
Нарід, що має такі матері, не загине.
М. П.
