(З нагоди вистави Спілки Образотворчих Мистців)
В житті мистців самим святим ділом є праця в майстерні, де втягнувши в себе подих життя, мистець творить образ.
Виставка образів для мистця є засіб вірно оцінити свій мистецький рівень поруч з образами інших майстрів та нав'язати творчий контакт з народом.
Критика є засіб скерування творчости мистців в певному напрямку та намітити творчі шляхи на майбутнє.
Отже длятого, щоб не розкидатись і прийти до якогось висновку, треба самому собі з'ясувати, з яких основ підійти до критики нашої вистави.
Мене цікавить проблема українського повноцінного образу, тому я зупинюсь тільки на тих учасниках вистави, на яких можу опертись, порушуючи зазначену тему.
В ряді чисел "Львівських Вістей" досить просторо і соковито поінформовано львівське громадянство про першу виставу Українських Образотворчих Мистців, де відомий ще за попередніх кільканадцять літ мистецтвознавець і критик п. Микола Голубець може і занадто похвально, приголубив ряд авторів учасників цієї вистави, зазначивши успіх в їхній творчій роботі.
Мені захотілось, тільки згадавши про вражіння з вистави, торкнутись питання, яке, коли не сьогодні, то в недалекому майбутньому мусить зацікавити мистецькі кола, як вже тепер зацікавлене ним громадянство.
Вистава в цілому має приємний і досить естетичний характер та вражає глядача щирим та теплим показом своїх праць артистів малярів, скульпторів та графіків — членів Спілки Українських Образотворчих Мистців. 212 виставлених речей тридцятивосьми авторів, маючи на увазі Львів, говорить про далеко не середню обдарованість українських сил, про їхню творчу потенцію, свідомість і бажання показати свому громадянству те, що за довгі роки, хоч поволі, але все ж певно формувалося творче обличчя мистців. Тут сеніори українського образотворчого мистецтва, тут середні і молодші віком мистці, тут праці зроблені часом за останні 1—2 роки, а часом давніші праці, що вміщені на виставі. Все це говорить про позитивний факт існування сил на сьогодні.
Але час вже подумати про майбутнє, про творчі перспективи, про творчі завдання, ось власне основне про що я і хочу поділитися з шановними читачами моєї статті.
Обставини складались завжди так, що Україна мала дуже багато "приятелів", які "опікувались" Україною взагалі, а мистецтвом її зокрема. Вони намагались стерти характерність нашого народу, обличчя творчости його і історію українського народу так, щоб повернути її на абсолютне знищення всіх досягнень культури українського народу.
Всім нам добре відомо про те, що візантійська культура мала широкий вплив на всі народи, але ця культура народом сприймалась органічно та за недовгій час вона приймала форму і характер кожної країни, перероджуючись в мистецтво майже специфічне народно-національне, так приміром: Візантія в Грузії носить зовсім інший характер, як Візантія України.
Мистецтво українського народу має свої прекрасні сиві традиції. Зразки його можна побачити в безлічі стінних розписів, старих церков, світські портрети можна бачити в безлічі музеїв. Імена майстрів часом не відомі, але образи говорять самі про авторів, а відсіля і про прекрасні традиції нашого мистецтва.
Коли ж взяти початок XX. століття, то Україна мала в особі Юрія Нарбута — художника-графіка, який стояв на рівні графіків всесвітньої мист. культури і не дивно, що широке українське громадянство його творчости майже не знало, бо, бачите, жив він в ті часи і присвячував своє життя справі, яка була чужа інтересам "опікунів", які так "піклувались" справою української культури.
(Дальше буде).
[Львівські вісті, 21.01.1941]
Графік світового значіння Нарбут, створив свій стиль і цей стиль був настільки стилем свого українського народу, що його відокремлювати від своєї української землі і народу неможливо. Нарбут власно зумів скристалізувати в своїй творчости синтезу мислення свого народу, використовуючи все те найліпше, що було в народній творчості. Плоттю і кров'ю він був цілий, серцем і розумом він був єдиний, бо був син своєї землі, свого народу. Через його творчість можна бачити цілу Україну з її широкою винахідливістю в орнаментації, з її великим мистецьким смаком.
Будучи в групі організаторів вистави Українських Образотворчих Мистців, знаючи кожного майстра зокрема і всю виставку в цілому, мені хотілось би запитати у всіх учасників вистави, також і у себе самого: чи по нашій виставі можна відчути те, що ми сповняємо обов'язки українських минстців, те, що ми живемо на українській землі, що ми розвиваємо традиції української образотворчої культури, що зможемо своєю виставою показати іншим народам, що українське мистецтво є специфічне, відрізне від мистецтва інших народів. Думаю, що крім поодиноких праць, поодиноких майстрів можна отверто мужньо сказати що на цій виставі важко відчути свою землю, свій нарід та його характер.
На наших широких полях, при наших бистрих ріках, зарослих широко-грубими дубами і корінястими та стрункими тополями, на нашій вологій, политій соковитим дощем і розігрітій теплим сонцем землі, живе і працює людство, яке ходить в своїх строях, з своїм, належним тільки українському народові, гумором, з своїм питомим, тільки українському народові, характером.
Отже безперечно талановитий, з великими творчими потенціялами, склад Спілки Українських Образотворчих Мистців, на своїх плечах, ще й досі носить формалістичний тягар, який тепер прийняв трохи інший, як приміром чітко виявлене у безпредметовому мистецтві обличчя. Наслідком формалістичних недуг є відхід майстра від життя епохи, від життя країни, від життя і інтересів народу, що породило новий "напрямок", коли його можна так назвати, це: протест проти змістовности і ідейности речі, прикриваючись з часом тим, що мистецька річ може бути повноцінною і в добре зробленім натюрморті. Так начебто добре змістовну річ, яка зацікавила б і розповіла б свойому народові про свою історію, майстер обов'язково мусить робити не по мистецьки. А чи це не нав'язує думки про те, що ми визнаємо себе за безсильних, бо мова йде про повноцільний образ, а не про студію, яка також мусить бути мистецькою.
Звичайно мало визнати себе сильним і спроможним, треба мати на це підстави і додати до них колосальну працю.
Коли поглянути на стару клясичну спадщину і проаналізувати творчий розвиток тих майстрів, то перша річ, яка завжди переконувала кожного глядача, якого він рівня свідомости не був, це досконалість майстерности.
Та і звичайно природне, бо по перше як заслужити хвали від майстра і суспільства, учень 10—12 літ мав студіювати ремесло, починаючи від приготування полотна, розтирання фарб, уміння приготовити пігменти, потім уже студіювати рисунок, спосіб користування фарбою, побудови образу — композиції картини. Все це студіювалось, як необхідне ремесло і серед багатьох учнів не всі вважались в той час артистами, але ж той учень, який зумів розвинути ремесло в артистичність — міг залишити для історії невмірущу пам'ятку.
Артист, в повному розумінні того слова, все своє життя працював не покладаючи рук, студіював до останніх подихів життя знову таки ж своє артистичне ремесло, вивчав нові для того часу науки, як перспектива, анатомія і інше — був в перших колах свого суспільства.
Тому їхні праці, не дивлячись на час, являються для нас недосягненими та невмірущими і працями, які нам докладно характеризують і розкривають епоху, в якій вони жили і творили.
(Дальше буде).
[Львівські вісті, 22.01.1941]
Коли прочитаєш деякі записки майстрів, що поповнили своєю творчістю сторінки історії всесвітньої мистецької культури, і глибоко вникнеш в суть справи, то, на великий жаль, треба сказати, що щодо мистецтва сучасні артисти стоять далеко позаду на кілька сот літ. Майстри жили мистецтвом, яке вони не ділили на дві категорії — мистецтво для себе і мистецтво для продажі. Їхнє мистецтво носило характер, який був роблений для себе, але призначений для продажі, тільки робили вони мистецькі речі, які були потрібні свому народові; тому їх купували, а мистецькими речами були вони тому, що мистець робив їх для себе. Такий підхід до мистецтва і привів до цього, що воно було довголітнім і ніколи невмирущим, бо воно розкривало наступним поколінням історію і життя даного часу. Мистецтво було філософією своєї доби і свого народу.
Завданням мистців було створити образ, для чого вони користались усіма засобами, які на той час були доступні. До образу входили проблеми: рисунку, коліру, простору, композиції, — це формально, — технічні завдання. Поглиблювали ж образ при рішенні теми — історично-етнографічний матеріял, психологічність, типаж і матеріяльність речі. Образ мав в собі: типаж, натюрморт і все це було опрацьовано настільки майстерно і досконало, що в переконанні суті справи зайві були рефератні пояснення про завдання, які перед собою ставив майстер.
Наші сучасні артисти уявляють із себе трохи неорганічну категорію ділянки образотворчої культури; саме чому, треба конче висвітлити.
За винятком небагатьох мистців, які пройшли школу і необхідне для образотворчости ремесло, може і не всі з них зуміли розвинути його артистичність, але виняток, повторюю для декого зробити треба. Багато ж інших, особливо стосується це до нас, більш молодої групи малярів, скульпторів та графіків, які пережили часи незвичайно шкідливі для образотворчої культури — погонею за модерністю пірвали традиції вивчення образотворчого ремесла. Шкільний вік, саме той, в який жадно сприймає і засвоює учень ремеслові процеси, обійшов ремесло, як "непотрібну", "зайву" річ для правдивого мистецького твору і учні малярства погналися за поверховним повторенням оригінальних образів дуже індивідуальних і самобутніх авторів. Погоня за артистичністю без формально-технічних підстав, простіше кажучи, обходячи органічно потрібне образотворче ремесло більшість мистців, протилежно природному, почали артистичність обертати в ремесло. Це привело до накинення нашому громадянству епігонського мистецтва, яке чуже нашій українській образотворчій культурі.
Що ж до зачіпленого мною питання про візантійські впливи на образотворчу ділянку культури, слід застерегти майстрів (тут мова йде не про формально-технічні основи, яких декому і не бракує), але про характер акліматизованого візантійського мистецтва, що обогатили його українські майстри, які зробили його відрізним від Візантії інших країв. Наші сучасні майстри, чи навмисно, чи не навмисно, але факт, що намагаються наче б то не поглиблювати характеру української Візантії, а відмічають ці віками уквітчані елементи; цим змагають до первісного стану конструкції візантійських образів. Це приводить бездушно схематичного і абсолютно чужого нам стилю, що являється теж епігонством, яке ледви чи зможе відіграти позитивну ролю в продовженні славних традицій невпинного прогресу.
Отже, чи не час повернутись нам до мистецтва обличчям, а не спиною, чи не час підкріпити своє знання й уміння професійним ремеслом, щоб на основі нашої свідомости і світосприймання, стоячи на грунті нашої землі, живлячись нашою мистецькою спадщиною і кристалізуючи все найкраще в народній творчости — продовжувати традиції української образотворчої культури?
Ми все живемо тим, що ми ще молоді, що прийде час і воно само визріє в нашому нутрі. Ні! Ми вже не такі молоді, щоб відкладати все важке на завтра. Ми в цьому випадку мусимо учитись у старих майстрів клясичної мистецької культури, "робити сьогодні так, наче б то ти завтра вже не мав бути, а роботу скінчити мусиш"; так говорили старі майстри і не дивно, що народжувались Лєонардо, Мікель Анджельо, Тіціян і Рафаель.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 23.01.1942]
Серед наших художників — прагнень вирішити картину — образ, в повному розумінні цього слова, немає. Коли оглянете виставку, то тільки у трьох-чотирьох авторів є дуже позитивні рішення образу, що при завершенні опрацювання могли б бути повноцінними картинами.
Композицію "Богдан Хмельницький" мистець Іван Іванець трактує цікаво, організуючи кольористичні групи персонажу. Автор побудував центр образу, намітив все те, що потрібне для першої стадії опрацювання змістовного образу. Це намічено дуже талановито. A наступні процедури, які до талану потребуюсь ще пильної студії епохи, типажу, строїв, звичаїв, характеру нації, режисерії i т. д.? Це дуже поважний творчий процес, який тільки i зможе привести до відповідно бажаних наслідків. Є небезпека в тому, що всі ці опрацювання історично-етнографічного матеріялу потребують великих грошевих вкладів i багато часу, що в нинішніх умовах, без певної допомоги мистцю — буде тяжко зреалізувати. Хочу бути приємно розчарованим у тому застереженні, коли побачу, що артист Іванець зуміє пов'язати громадське навантаження з своєю працею в реалізації задуманого образу.
Микола Мухін дав дуже цікаві праці з чорного воску, а саме: "Козак", "Ясир", "Легенда" й ін. В цих образах є те, що матеріял, з якого майстер робить свою річ, перестає бути матеріялом, а починає бути образом в часі, у характері. Його "Козак" переносить нас у далеке минуле, ставить нас перед волелюбною людиною, мужньою, гордовитою, сильною i непохитною. Це образ. Його легенда "Руслан i Людмила" чарує не тільки тим, що почуваємо вітер, який валить коня безстрашного Руслана, що ось-ось зіткнеться в герці з вітрогоном Чорномором (з легенди), але i тою майстерністю, з якою так добре опрацьований матеріял — віск скульптором Мухіном.
Антін Павлось. Особливо хотілось би мені зупинитись на виставлених працях таких, як "Материнство" i "Дівча коло води". Вони, по перше, кожна зокрема рішені так різно, як i вимагає цього різність теми. Вони всі зігріті таким душевним теплом і глибокою цікавістю автора до життя, що там знов таки матеріял перестає бути матеріялом, а починає бути образотворчою мовою. Його "Мати". Скільки материнського тепла містить в своїй постаті, в пoвopoті голови i в погляді цієї молодої мадонни, що дивиться на своє дитя. Як око глядача не нудиться, оглядаючи плавні форми гармонійно побудованої композиційної групи, як мило уложене тіло жінки і дитини, не втрачаючи цілости силюети різьби!
Давніша його праця "Дівча коло води" також приваблює до себе своїм несподіваним вичікуванням дотику ніжкою зимної води, при цьому формально технічні сторони побудовані так, що одне з другим, тобто форма i зміст, органічно єдино пов'язані. Це добрий шлях, по якому нашим образотворчим мистцям (незалежно від напрямків, до яких симпатії приділяли окремі майстри) слід би часом повертатись, а не плестись в хвості, давно зарослих i забутих в часі, доріжок епігонства лівих модерних течій.
Я навмисно намагався дуже стисло говорити про зазначені речі, які доповняють мою тему про повноцінний образ, мовою не занадто професійно надуманою, а мовою, яка була б зрозумілою всім.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 24.01.1942]
(Докінчення).
Критика останніх кількох років намагалась відокремитись від розуміння глядачів. Вживають такі пассуси, як приміром: "пуантелізована безпредметовість", "знадреалізована аероплястика", "зфутуризований орнаменталізм". Чи не ліпше було б сказати якось більш по людському і зрозуміло, що б можна було розуміти це без допомоги професійно-малярсько-модерного словника словоблудія?
Навіщо насторожувати глядача в тому, що мистецтво є щось особливе, щось не до подумання, щоб про нього говорити простими, життєвими термінами? Борони Боже, коли хтось цілком щиро, може і наївно, але влучно скаже свою думку, що йому образ не подобається, бо якось нереально, неприродно намальований: що б глядач завжди чекав відповіди, що він "не дозрів до рівня розуміти мистецтво сучасности". Все це засіб прикривати дійсно бездарне і бездушне, нелюдське творіння, замість того, що б співати чарівні пісні зрозумілими словами про реальний зміст, соковитим голосом, яким обдарований нарід, тільки іншими засобами — тобто малярством, різьбою і графікою.
Не зрозумілий мені виступ в літературному місячнику д-ра Михайла Драгана, який піддав критиці, причім без абсолютного аналізу, загально узагальнюючи 18 праць, виконаних Василем Дядинюком, тоді, як в своїй серії, автор, використовуючи історично-документарний матеріял, прагнув і створив часом більше, а часом менше удалі композиції, в яких почуваєш серіозний підхід в створенні образів — серії портретів знаних — з української історії — осіб, що є проявом патріотичних переконань майстра. В статті занадто скритиковано і рисунок і колір і композицію, а не згадано, що це є малярські ілюстрації історії України: до речі, в композиції ці образи хороші, часом може перегружені, в колірі тільки деякі з них непов'язані, тому, що синій колір трохи за сирий. В рисунку — також багато більше, як "Княгиня Ольга", є добре нарисованих композицій. Неприємно читати про те, що ці образи нагадують — дешеві ігральні карти.
Прагнення майстра використовувати матеріял народного примітиву, чи старих ікон, чи зразків історичного портрету, коли він потрібний для опрацювання історичного портрету — є потрібний. Тим більше, що використовувати спадщину в таких випадках дуже корисно.
Я особисто не маю наміру нав'язувати симпатій до майстерности чи смаку, чи уміння, з яким зроблені праці; це річ особистих вражінь, але скреслити праці і не побачити та не оцінити в них зазначених вище тенденцій до створення свого мистецького обличчя, в кращому випадку не заслужено.
Я спеціяльно прочитав рецензії західно-европейських критиків, як Рондоне, Госсез, професорів літератури, історії і члена Академії Наук в Парижі і інших — які рецензували в свій час виставлені в Парижі та Римі ці образи.
Виступи відомих мистецтвознавців говорять про те, що вони набагато більше від нас шанують наше мистецтво.
Відціля питання, чи наша критика відповідає вимогам сучасности.
Гадаю, що думка буде у всіх нас одна: треба ж поруч із малярством виростати і критиці, яка мусить відіграти будуючу ролю в мистецтві.
Критика мусить допомогти нам об'єднати всі мистецькі сили, допомогти нам зрозуміти, що успіх кожного з нас є добутком спільноти і суспільства, що творчі змагання дають можливість перевірити свої сили, порівнявши їх з образами інших мистців.
Тоді ми не будемо возити до Парижа — виставляти перекручене і в сотки разів гірше зроблене модерне парижське мистецтво, подаючи його за своє, — чим Парижа не здивуєш, і не захопиш, а повеземо показати речі, де будуть оспівані наші теплі степи, наш землелюбний нарід, наші мистецькі речі і по формі і по змісту. І тоді ми українські малярі, скульптори і графіки будемо мати своє справжнє мистецьке обличчя!
[Львівські вісті, 25.01.1942]
25.01.1942