І.
Був пишний майскій вечір. Сонце заходило за сизу, легеньку хмарку і обвело єї кругом золотим, лиснячим обручиком. Синє небо було прозоре та глубоке, як вода з берега в мори. На небі подекуди плавали білі хмарки, як білі лебедї, і неначе пестились в темному повітрі. Небо на заходї неначе сміялось, помальоване делікатними, веселими фарбами. Покроплена майским дощиком земля нїби дихала пахощами весняних майских ввіток. Якась делікатна, нїби дївоча, краса була розлита в тих пишних та делікатних, білих, опальових, синих та рожевих фарбах та сутїнках неба.
Зірниця зійшла на небо і гуляла по poжевих хмарах. Тихій рожевий світ обливав би чудове матово біле лице та руки, одслонені до плечей, неначе виточені з слонової кости. Великі, чорні очи блищали як зорі. Чорні, густі коси вили ся локонами по білих плечах. На голові в неї блищала ґірлянда з рожі. Ясно-зелена сукна спускала ся на хмари і була вся повита пишними ґірляндами та букетами з рож та нарцизів. Зірниця тихо ступала по хмарках білими ніжками і за слїдом єї ніг хмари вкривались неначе рожами та білими леліями.
В той час з полудня небо почорнїло, неначе з неба до самої землї впала завіса з темно-сизого сукна. Над тиєю темною завісою несподївано, неначе від чарів, висунув ся на небо довгій, біло-сизий гребінь хмар, нїби верхи високих гір несподївано виросли з землї і гордо піднялись в ясне небо. Сонце кинуло замараючі проміня. Довгій гребінь зачервонїв, як червона мідь, подекуди облита кровью. Верхи хмар запалали пекельним цвітом. Над хмарами спахнула веселка і увігналась в середину неба острим кінцем. На чорному фонї неба заблищали стрілами блискавки; загуркотїв в хмарах грім. На хмарах зявив ся чорний, баскій кінь з огневими очима. На конї сидїв Иван Громовик в червоному одязї, в огняній шапцї. Єго гарне, але грізне, смугляве лице світилось червонястим одлиском. Великі блискучі очи сипали неначе искрами. Иван Громовик вглядїв Зірницю і спинив коня на самому високому вершечку хмари. Він подивив ся на дивну красу Зірницї і пустив поводи свого коня. Кінь заграв під ним, полетїв з одної хмари на другу, як орел, вдарив золотими подковами об хмари а викресав блискавку. Блискавка бризнула з хмар снопами на чорне небо, посипалась на землю. Загремів страшний грім. Голосна луна пішла по хмарах. Кроваві хмари заворушились, як живі. Блискавка посипалась огневими стрілами на землю, на лїси, на села, на городи. Столїтні дуби розсипались в лїсах трісками. Скелї розпадались. Хати запалали. Огневі стріли посипались на людей. Люде падали мертві. На земли підняв ся плач, полились сльози. А кінь басував, лїтав орлом з хмари на хмару. Иван Громовик чванив ся своєю сміливостью та силою перед чудовою Зірницею.
Зірниця дивилась на Громовика і милувалась єго хистким станом, огнистими очима, та чорними вусами. Вона кинула очима на землю, вглядїла пожежу та людску смерть, — єї серце облилось жалем. Махнула вона рожевою хусточкою на Громовика. Громовик придержав за поводи свого коня. Зірниця махнула хусточкою в друге, — довгій гребінь кровавих хмар посунув ся кінцем до самих єї ніг. На ньому щезла фарба крови та червоної міди. Громовик свочив з коня і пустив єго на волю. Кінь, як птиця, пірнув в чорні хмари. Иван Громовик наблизив ся до Зірницї.
— Скажи менї, ти шкідлива сило натури, на що ти чиниш людям таке лихо? — спитала Зірниця у Громовика.
— Я і в думцї не маю чинити людям лихо! Я посилаю им добро на землю. Дивись, як зеленїють ниви, зеленїють луги, цвитуть сади: то все моє дїло! — сказав Громовик.
— А придивись лишень лучше до тиєї бідної землї! Чи ти не бачиш, як через твої играшки ондечки горять лїси, горять хати, падають мертвими люде, розвалюють ся доми та башти? Чи вже-ж ти того не примічаєш? — спитала Зірниця.
Иван Громовик спустив очи в низ і примітив пожежу та смерть. Він задумав ся.
— Я не доглядїв ся, що я наробив шкоди людям. Але, бач, менї молодому так хотїлось нагулятись по небі, в хмарах, побасувати на мойому дивному кони та ще й перед такими пишними очима, як твої... Як углянув я тебе всю в рожах та леліях, як углядїв твої чорні очи, я не вдержав свого коня, пустив по воли... — сказав Громовик.
— А я люблю людей. Я кроплю их сади та лїси росою, поливаю попалені сонцем поля, наливаю соком их овочі, кроплю виноград росою. Роби й ти людям добре! На що ти робиш им шкоду?
— Я готовий хоч і зараз полюбити тих людей, коли ти за их оступаєш ся, бо я тебе полюбив, як тільки вглядїв твої дивні очи. Полюби мене, і я полюблю людей, полюблю землю, і готовий розлитись по світї искрами, влитись в житє людей; я готовий жити з ними, надарувати их щастям... коли ти того схочеш, навіть помирати з ними, — сказав Громовик.
— Ми не вмремо, бо ми безсмертні і вічні — сказала Зірниця. — Чи про те й забув ся?
— Я тепер про все забув ся... Подивись на мене ласкаво твоїми чорними очима, і я зараз впаду на землю і надарую людей щастям. А як мене не полюбиш, то я з горя розіллю ся, розсиплю ся в натурі і згину на віки... В мене огонь в серци, полумя в душі. Я наробив лиха людям, але я увесь добро, як і ти вся добро й коханє й щастє!
Громовик ухопив своєю горячою, як огонь, рукою білу руку Зірницї і поцїлував горячими устами. В синьому небі блиснули срібні блискавки й погасли. Грім загремів з-тиха, неначе радістний сміх розлїг ся в хмарах. Зірниця глянула на чорні Громовикові кучері, на блискучі очі, з котрих був готовий посипатись огонь, і сказала:
— Я тебе люблю, але жаль менї землї, моїх бідних людей!
— Я розіллю ся, розсиплю ся і впаду на землю для людского щастя, для добра, тільки поцїлуй мене хоч один раз! — сказав Громовик.
— Як ти впадеш на землю, то й я впаду в слїд за тобою: без тебе менї небо вже не буде небом, — сказала Зірниця і єї щоки сполохнули румянцем. Вона положила свої холодні марморяні руки на єго гарні плечі. Громовик обняв Зірницю своїми горячими руками і поцїлував. І на земли в той дивний майскій вечір розцвили ся міліони рож, лелій та нарцизів. Запали квітки і розлили свої солодкі пахощі на всї сади; запахли зїлєм та квітками лїси та гаї. Земля закурила нїби миррою. Заспівали усї соловейки в садах. Заспівали дївчата на улицях. Очи дївочі розлили чари на молодих хлопцїв. Земля й небо налили ся радостью, щастєм та коханєм. Затріпав ся жизньовий пульс натури і все, що було на земли живе та ще й молоде, почуло в собі одгук того живучого пульса.
Небо темнїло. Земля тонула в сизій прозорій имглї. Пишна вечірня зірка засяла на голові в Зірницї між пахучими рожами єї вінка, як блискучій бриліянт. Білий світ від зорі впав на марморяне чоло Зірницї, на єї щоки. Вона дрожала і вся світилась тихим світом в горячих огнястих руках Громовика.
— Я буду тебе любити до віку, доки стояти-ме земля і світити-ме сонце. Ти будеш на віки моєю! — сказав Громовик, притуливши свою щоку з палким огнистим темним румянцем до румяного личка Зірницї.
— Тодї я буду на віки твоя, як ти надаруєш людей щастям і не будеш им шкодити своїм легким серцем та вередливою волею. Он глянь на ту землю, що закутуєть ся в темряву! Скільки слїз на тій земли! Я менче вилила роси на землю, нїж люде вилили слїз. Иди між люде, направ их на добро, і я твоя на віки! Та я отсе вийшла гуляти, своєї матери сонця не питавши... Я крадькома від неї отсе стою з тобою. Коли-б часом батько не вглядїв та не сказав матери. Моя мати любить мене, але вміє і гнїватись...
Тимчасом з-за лїса сходив старий батько Зірницї — Місяць. З-за лїса виглянула єго крута лиса голова, здорова та блискуча, потім висунулись запалі очи, неначе темні плями, a далї викотилось усе лице червоне та широке. Збираючись на роботу на всю ніч, місяць лигнув добру кварту горівки, і єго вид та кирпатий ніс почервонїв. За лицем висунулась з-за лїса місяцева сива та довга борода, як полотнище білого легкого туману, а потім потягла ся по сизому, фіолетовому небі єго широка та довга одежа і вкрила прозорим туманом лїси та сади. Місяць окинув очима землю та небо, вглядїв дочку в обіймах Громовика і голосно кашлянув. Зірниця оглянулась, відскочила від Громовика і сховалась за хмару. Громовик перекинув ся блискавкою і пірнув в густу, як дим, хмару.
— Прощай, моя зоре! Швидко я неприкаяний впаду на землю, вволю твою волю, а з землї верну ся до тебе на небо вже инчим! — крикнув Громовик, потопаючи в хмарах.
Місяць посварив ся пальцем на Зірницю. Зірниця засоромилась, почервонїла і зайшла за гори на відпочинок.
— Потривай же, дочко! скажу я матери! Дасть вона тобі доброї прочуханки, щоб ти не цїлувала ся з хлопцями, — сказав Місяць і пішов у гору на небо. За ним повила ся по земли і в небі довга, наче виткана з туману, одежа.
— Ой коли б же не забутись до ранку та сказати жінцї про дочку; може трохи прислужу ся жінцї, щоб не так лаялась. Ой, мабуть забудусь! Чогось на старість в мене голова стала дїрава. Що впаде в голову, то й випаде, як з решета висїєть cя. Oй, забуду! — мимрив собі під ніс Місяць, обсипаючи землю блїдим, зеленуватим світом.
На небі набігли дрібні хмарки і закрили Місяцеве лице.
— Отже забуду! ой, забуду — бубонїв Місяць, проганяючи рукавом хмарки.
Хмарки одсунулись на бік. Місяць знов пригадав:
— Буду думати до самого світа, то може й не забуду — думав та все піднимав ся в гору та в гору.
На земли, в садах та гаях, голосно співали соловейки та дївчата. Их піснї долїтали до Місяця. Місяць заткнув вуха пальцями.
— Надав же дїдько отим дївкам верещати так, що аж на небі чути! Отже забуду! ой лишечко, забуду!...
Замовкли на земли дївчата. На темно-синьому небі заворушились Русалки, неначе білі хмарки. Світ Місяця облив их білі лиця, сині очи та русі, довгі коси, пронизав на-скрізь тонку прозору білу одежу. Русалки, як хмари, заворушились кругом місяця, жартували з старим дїдом, крутились кругом нього, як стадо лебедїв. Одна смілива Русалка пурхнула проз саме місяцеве лице і зачепила єго одежею по носї. Другі сїдали на єго широку одежу. Одна смикнула єго за бороду, a найпроворнїйша вилетїла єму на голову та й сїла на лисинї.
— Цур вам, пек вам! Чого ви чепляєтесь до старого! Ой забуду!... Ей, одчепіть ся, бо котру впіймаю, то поцїлую! — гомонїв Місяць, спихаючи з голови Русалку. — Шкода, що я вже старий, а я б вам дав знати себе!...
Русалки реготались, крутились кругом Місяца, виставляючи перед ним свої білі, як снїг, плечі та щоки. Их сині очи світили ся чарами при світлї Місяця, a білі повні щоки та круглі плечі аж дрожали.
— Отже введуть в гріх мене старого! Та позакривайте хоч плечі туманом, капосні дївчата! Через ваші сині очи та білі щоки втрачу памороки! — гомонїв Місяць.
Русалки побрались за руки, хмарами полетїли по синьому небі, потім стали в танець, побравшись за руки і заспівали тиху-тиху пісню про коханє. Их пісня злила ся з Місячним промінєм, долетїла до землї і навела дивні, чарівні сни на молоді душі.
— Ой, як я втомив ся, идучи все в гору та в гору! Коли-б уже швидче йти з гори! — сказав Місяць.
Холод пройняв єго на скрізь. Сон налагав на очи. Зорі почали гаснути на небі. Від утоми Місяцеве лице зблїдло. Він позїхнув на все небо.
— Та й довга-ж ся ніч! Цур їй! Не капосна-ж тобі жінка! На дорогу теплої одежі не дала, так і випхнула в одній сорочцї, а тепер хапай дріжаки, як циган у шатрі... Коли-б уже жінка швидче виходила на зміну! Ой, спати хочу!
Місяць зблїд, почав дрімати і позїхнув з усїєї сили. Товсті єго брови просто від носа полїзли в гору по лобі, неначе дерлись на горище по стїнї. Край неба на сходї почав яснїти.
— Ой, я щось забув! Їй Богу, забув! Оттуди к нечастій матери! позїхнув та й забув! і що-ж отсе я був наважив ся не забувати! і надав же біс роззявити рота та позїхнути! Овва! та й довго-ж моя жінка збираєть ся... От уже надав дїдько взяти молоду жінку та ще й гарну! як почне прибиратись, то аж чудно стає...
Тимчасом край неба зачервонїв. З-за лїса на небо вийшла Зірниця, а на голові в неї горіла рання зоря.
— Ага! От що я забув! Добре, що ти, дочко, рано встала та вийшла гуляти. Коли-б же жінка швиче виходила! Але-ж вона ще цїлу годину буде чепляти намисто на шию, а другу годину буде панчохи та черевики надївати... Ой, сон налягає!
Місяць не видержав. Проз нього плила здорова, як перина, хмара. Місяць вхопив єї, лїг, вивернувсь та й заснув.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 19.01.1892]
(Дальше.)
За Днїпром, за густим, темним лїсом заблищало небо тихим світом; на небі зявилась пишна палата матери Зірницї — Сонця. Сонце прокинулось. Зірниця побігла в палату, щоб помогти матери роси вмиватись. Як тільки сонце прокинулось, палата засвітилась в небі, велика та висока з золотою покрівлею, з високими стовпами та високими баштами. Золоті стїни засьяли. Кришталеві стовпи та башти розливали кругом білий, срібний світ. Золота покрівля лиснїла на синьо-жовтому небі. Вода в Днїпрі засьяла од берега до берега, неначе в ньому лило ся розтоплене золото. Сонце сидїло коло здорового на всю стїну дзеркала. Дванацять прислужниць в срібній одежи вбирали Сонце. Вони завили їй кучері і присипали их золотим пилом, надїли на голову вінок з червоних рож, пришпилили єго золотими шпильками, а з-верху поклали другій вінець з дорогого каміня. Срібну сукню вони підперезали золотим довгим поясом, а на плечі накинули золоту, широку одежу. На краях тієї одежі пришпилили кругом рожі, перемішані з дорогами камінцями. Сонце вбулось в червоні черевички з золотими закаблучками, глянуло на себе в дзеркало. Прислужницї одчинили високі двері з дорогого кришталю. Цариця неба вийшла з палати і засїяла на все небо, на землю, на море, на ріки. Палата щезла в тому полумьї проміня, неначе потонула в світї. Прислужницї заспівали. Заспівали соловейки в садах, защебетали всї пташки в гаях. Все прокинулось на світї. Прокинув ся й Місяць, лежачи на хмарах. Світ Сонця вдарив єму в очи. Він чхнув, витріщив очи на жінку та й згадав свою думу.
— Жінко, чи ти знаєш, що наша донька вчора в вечері цїлувала ся з тим шибеником Громовиком серед неба, перед небом та усією землею?
Сказав він се та й пірнув з периною за гори.
Розсердилась цариця неба й землї і впустила довгій поділ широкої золотої одежі, котрий вона держала в руцї. Золотий поділ розпустив ся промінями над борами. Горяче проміня впало огнем на лїси. Лїси зайнялись і запалали. Ишла цариця над Полїсєм, — болота й мочари висихали; йшла вона по-над степами, — горіла трава в степах. Пшеницї та жита вяли й жовкли. Квітки розцвитались у-ранцї, а в опівднї засихали. Закурила земля димом та парою. Висихали ріки та ставки. Товар ховав ся в лїси та очерети, звір утїкав у нори. То був страшний день спеки. Аж у вечері цариця вхопила в руку довгу одежу і спека спала.
Зоря знов вийшла на небо на прогулянє. Мати вглядїла єї, йдучи до дому в свою золоту палату, і глянула на неї блискучими сердитими очима.
— Знаю, знаю! все знаю! Менї батько сказав. Не сором тобі цїлувати ся з парубками перед усїм небом та усією землею? Потривай же, прийдеш ти до дому!
Зоря злякалась і випустила з рук роскішний пучок з рож та лелій. Вона глянула на схід сонця, де було Громовикове царство, і ждала від нього поради й оборони. Там уже стояла темна ніч. В темному небі сьяли зорі.
Громовик сидїв в свойому червоному заметї. Високі гори Гімалая виганялись за хмари і були вкриті снїгом. На самій високій горі стояв ясно-червоний намет і світив ся наскрізь. З верху на наметї сидїв орел в золотому терновому гнїздї і махав крилами. За кождим махом з єго крил бризкали пучками блискавки, сипались по наметї, падали на гори, розсипались в чорному небі. Кругом гори стояли неповорушно хмари, неначе захололи хвилї моря, а за ними кругом піднимались хмари, як високі гребінї гір, то шпичастих, то круглих; подекуди стояли вони, нїби високі скелї, стїни та башти; декотрі понависали з верху, понахилялись на-бік, неначе якісь мури, що були готові впасти. Від орлиних крил лив ся світ то білий, як світ сонця, і всї хмари білїли, нїби в день, — то знов лив ся світ синюватий, і хмара, як гори, вкриті снїгом, синїли цвітом вранїшнього неба. Лив ся світ червоний, і всї хмари ставали червоні, нїби облиті кровью. А з верху чорнїло небо, неначе запнуте чорним сукном, і на ньому горіли ясні здорові зорі.
Громовик сидїв у наметї на золотому стільци. На пишному високому чолї лежала дума. Та важна дума похилила єго голову. Він спер ся на золоту ручку стільця і підпер голову долонею. Світ лив ся на нього хвилями через червоне полотнище намета. За наметом стояло на поготові все єго війско, всї вітри. По один бік стояли холодні вітри з довгими бородами та вусами, в білій як снїг одежи, з білими корогвами в руках. Сизій иней стлав ся по их одежи, по вусах, по бородах, висїв на густих бровах та віях. З их одежи та з волося сипав ся снїг. По другій бік намета стояли горячі вітри з смуглявими лицями, з червоними щоками та з палкими, здоровими, чорними очима. На них була червона, як жар, одежа. Вони держали в руках червоні корогви; од корогов палало полумям. З их очей, з лиця лив ся огонь. Перед наметом стояли теплі вітри з білим лицем, з рожевими щоками, з роскішними русими кучерями та синими очима. На них була зелена одежа, а в руках вони держали зелені корогви, обвиті рожами та чорнобрівцями.
Громовик встав з стільця і вийшов з намета. Він махнув рукою на право й на лїво і сказав:
— Починайте гратись! Пограю і я на свойому кони, бо може на довгій час перестану грати!
Холодні і горячі вітри крикнули. Гора задріжала. Хмари, що стояли горами та муром, тихо загойдались.
— Починайте на страшну бурю! — сказав Громовик. — Маю вас покинути на яку хвилину і впаду на землю та піду між люде!
Вітри холодні полетїли низом, вітри гарячі полетїли горою. Хмара захитались, загойдались, нїби страшні снїгові гори рушили з місця: одні посунулись, другі впали. Здавалось, нїби скелї падали, башти нахилялись, розвалювались. Вітри гули, свистїли, ревіли, як навіжені, то падали в море, сторч перекидались, валялись на скелї. А орел сипав блискавкою і обливав неначе кровью те пекло.
Громовик свиснув. Перед ним став чорний кінь з золотими підковами. З очей та вух сипались искри. Громовик скочив на коня і пірнув з ним у хмари. З єго рук посипались страшні блискавки. Загуркотїв страшний грім. Огневі полоси пронизували гори та мури на-скрізь, грім гремів, бив у скелї; блискавки бігали по чорному небі, як змиї, падали в хмари, сипались на землю та на море. Здавалось, нїби настав кінець світа. А верх Гімалая стояв один неповорушно з червоним наметом з верху, а кругом нього стояли гарні, як весна, тихі, теплі вітри і дивились на ті страшні руїни в небі та на землї.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 20.01.1892]
(Дальше.)
II.
Дворець султана Ахмата, гарний, як цяцька, стояв на горі на березї південного синього моря. Високі башти дворця сяли золотом; білі марморіяні стїни лиснїли, як срібло. Вікна були обкладені квітчастою мозаїкою. Кругом сади, як зелене море! Дворець стояв над заливом. По обидва боки залива вганялись в море скелї, а на скелях стреміли дві високі зубчасті башти.
Була глупа ніч. Буря лютувала на мори. Страшні хвилї кидали в гору кораблї, як тріска. Блискавка бігала на небі. Грім гремів без перестану. Ахмат сидїв коло одчиненого вікна, дивив ся на величню картину і задумав ся. В дворци єго жінка Фатьма мучилась од родива.
Вдарив страшний грім над самим дворцем. Блискавка змиєю впала в одчинене вікно. Ахмат впав мертвий... В той час султанка породила сина. Син був неживий. Золота блискавка впала на дитину, дитина ожила й заплакала. То Громовик упав блискавкою, дав жити синови і, перелетом, жартуючи, вбив батька. Мати дала синови йменя Омар.
Почав Омар підростати. Султанка приставила до нього Гаруна-пашу, щоб він доглядав сина і виглядїв, виховав єго на султана. Гарун-паша приставив до Омара вчителїв. Маленькій Омар був дуже розумний хлопець і вчив ся так добре, що швидко став трохи не розумнїйшим за Гаруна-пашу.
— О, погано! — подумав Гарун-паша. — З Омара вийде дуже розумний султан, а се для мене і для всїх пашів не на руку.
Ото він наговорив Фатьмі, що вчителї вже дуже мордують царевича наукою.
— Борони Боже, ще дитина заслабне та й умре! — говорив він до султанки. Султанка пойняла віри і попрогонила вчителїв, а книжки позамикала в скриню. Гарун-паша звелїв учити Омара муштрам.
— Тобі, царевичу, треба вчити ся воюватись. Меч тобі в руки, а не книжка! — говорив Гарун-паша до Омара. — Ти будеш славним султаном. Тобі треба буде воювати, землї забирати, царства руйнувати та слави добувати.
Омарови дуже хотїлось книжки читати, одначе він мусїв що дня муштруватись.
Ото підріс вже Омар. Раз питає він у матери:
— Хто то, мамо, живе за стїнами нашого дворца?
А вона каже:
— Городяне та селяне.
— A поїдьмо, мамо, та подивімось на тих городян та селян! — каже Омар.
А мати каже:
— Тобі, сину, не годить ся їздити нїкуди, хиба до мечета, бо ти будеш султаном.
— A менї, Господи, як хочеть ся поїхати по нашому царству та подивитись на людей! — каже раз Омар до Гаруна паші, — хочеть ся менї подивитись, хто там живе в тих селах? які там люде? що вони роблять?
А Гарун-паша каже:
— Не можна, царевичу, щоб мужики бачили твої ясні очи, бо як вони побачать тебе, то зараз помруть.
— А як же вони живуть? чи так, як і я, як ти? — питає царевич.
— Трохи так, а трохи не так, бо, звісно, вони мужики. Ми їмо з золотих тарілок, а вони з срібних, або фарфорових; ми їмо гусятину та курятину, а вони баранину; у нас гроші золоті, а в них срібні, — каже Гарун-паша.
— Ого! то й им не погано жити на світї, — сказав Омар, — а все таки менї хотїлось би подивитись, як люде живуть в моєму царстві.
— Не можна, не можна тобі їздити по селах, як простому чоловікови. Тебе Бог посадив на царство й панство і заборонив тобі бачитись з якимись там нїкчемними створінями. Один Бог на небі, а ти бог на земли, — навчав Омара Гарун-паша.
Омар пойняв віри, але все таки єму дуже хотїлось побачити світ та людей. Мати й Гарун-паша не пускали єго за стїни дворца, котрими був обмуровавий пишний сад на кілька верстов по-над берегом моря.
В той час, як Громовик упав з неба блискавкою на дворець султана Ахмата, Зірниця гуляла на небі і бачила, як Громовик перекинув ся блискавкою і впав на землю. Єї взяв жаль і вона з горя слїдком за ним упала на землю зіркою по другій бік моря і розсипалась золотими искрами над хатою вбогого селянина Чонгара. В ту ніч Чонгарова жінка Зинаїда породила дочку.
Maленька дитина, розплющивши оченята, не заплакала, a засміялась. Од того осміху розлив ся світ по хатї, неначе од ясної зорі. Батько злякав ся, мати здивувалась, а баба-повитуха промовила: — З сієї дитини вийде щось дивне; се мабуть само небо послало вам на втїху та на радість не дитину, a вечірню зорю.
Дївчину назвали Амброзиною, а люде прозвали єї Зірницею.
Ото росте Амброзина, розумна, гарна та пишна, як у саду вишня. Очи карі, великі та ясні, як зорі, брови чорні, тонкі, чоло біле, вид веселий, губи як рожі, коса до пояса, стан тонкій та гнучкій. Всї люде задивлялись на неї та говорили, що такої краси нї змалювати, нї в казцї про неї розказати. Весела, як рання зоря, жвава, як морска хвиля, голос тоненькій та голосний. Амброзина вставала рано на зорі, йшла в берег до річки по воду, ставала до схід-сонця і співала-складала такі веселі піснї, що всї люде прокидались од сна; всї пташки в гаях обзивалась до неї. Заходило сонце, Амброзина ставала на скели, над морем, дивилась на глибоке червоне небо на заходї і знов починала складати-співати піснї, вже сумні, жалібні про людске горе. Вона не співала, a нїби тужила. Всї дївчата збиралась кругом неї, слухали пісень, переймали, а потім самі співали их.
— Чи вона царівна, чи королївна? — говорили люде, дивлячись на красу Амброзини та слухаючи єї пісень.
Чонгар та Чонгариха були дуже вбогі люде і жили в низесенькій землянцї, не мали нї худоби, нї грошей. Але з того часу, як почала підростати Амброзина, все им пійшло на руку. Посїє Амброзина своєю рукою город, все сходить та росте, як на дріжджах; посадить вона дерево в саду, дерево приймаєть ся і за лїто вижене наростки висче од хати; покропить бджоли росою, рої йдуть, аж гудуть. Як не було довго дощу, Амброзина до схід-сонця обійде поле, і роса впаде, як густий дощ, і хлїб вродить, як золото. Став Чонгар заможнїйшій, поставив собі в городї невелику хатину, розвів худобу, спроміг ся поставити в садку невеличку пасїку. Але все-таки він зістав ся небагатим чоловіком.
Раз Амброзинї хтось проказав читати по книжцї, і вона від разу вивчилась читати. До неї приходили за порадою навіть старі розумні люде. Амброзина всїм давала пораду, бо любила бідних людей.
Ото вже Амброзина стала на порі. Всї парубки на селї залицялись до неї. Двері від старостів у вечері не зачинялись. Присилали до неї старостів і з сусїдних сїл, навіть міщане та купцї. Амброзина нї за кого не хотїла йти заміж.
— За кого-ж отсе, доню, ми тебе віддамо заміж? — питала часто у неї мати.
— За того, мамо, віддайте мене, кого я полюблю та хто мати-ме силу оступитись за нас простих людей. Я бажаю добра всїм людям, але моє серце лежить до вбогих та нещасних.
— А я, доню, жду для тебе старостів від якогось царевича або княжевича, бо хиба є в світї друга дївчина, краща та добріща від тебе? — говорила мати, заплїтаючи дочцї довгі, чорні коси.
— Я би, мамо, з роду не пішла за княжевича, як би він був гордий та не любив простих людей, — говорила Амброзина, — я б оддала красу свою і своє серце тільки за щастя вбогих людей. Бачте, як нам важко жити на світї, як ми марнїємо, тратимо сили од працї.
— Але де-ж нам, доню, такого жениха взяти? Підеш, серце, за такого сирого мужика, як і твій батько, а ти робуча та вродлива, то може будеш лучче жити, як ми з батьком живемо.
— А я, мамо, все думаю про те, щоб не тілько менї, але і всїм убогим людям добре було жити на світї, — смутним голосом говорила Амброзина, і на єї очах виступили дві сльози, як дві росинки на чорних тернових ягідках.
Одначе час минав. Прийшла пора і для серця молодої дївчини. Вона частїйше виходила в вечері на скелї на березї моря, довше стояла там вечорами, складала смутні піснї про коханя, палке, горяче, як лїтній світ сонця. Вона неначе ждала з моря, когось виглядала, чогось сподївалась...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 21.01.1892]
(Дальше.)
Тимчасом царевич Омар виріс високій та рівний, як явір над водою. Стара мати не могла натїшитись єго чорними очима, смуглявим румяним лицем та чорними кучерями. Сміливий та проворний, він любив лїтати по саду на баскому кони, перескакував через рови, через кущі, через потоки, як блискавка через хмари. Мати почала вговорювати єго, щоб він оженив ся.
— Мамо, як знайду я таку панну, яка менї часто снить ся, то я оженю ся, — сказав він матери. — Менї часто снить ся якась незвичайна дївчина: лице біле, матове, як слонова кість, очи чорні, брови колесом на високому чолї. Снить ся менї часом, що вона ходить в квітнику поверх левкоїв та гіяцинтів і нї одна квітка не вгинаєть ся під єї легенькими ногами; часом снить ся, що вона ходить по хвилях на морі, то нїби пливе на рожевих хмарах на заходї сонця, в дивному зеленому убранї, вся в рожах та леліях, і співає такі дивні піснї, що в мене серце замирає. А в неї на голові вінок з рож, а над чолом сьяє вечірня зірка...
Султанша звелїла всїм пашам привести своїх дочок в сад, щоб Омар подивив ся на них. "Може знайдеть ся така, котра буде схожа на єго мрію", — думала султанша.
Всї дочки пашів повбирались в дорогу одежу, поначіплювали на себе золота та дорогих камінцїв і вийшли в сад, на те місце перед дворцем, де розстелялись нїби дорогі килими, квітники, де вода бризкала з фонтанів.
Омар став кoлo вікна і придивляв ся, чи не впізнає хоч слїду тієї краси, що єму снилась. Гарун-паша тихенько підійшов до нього і сказав єму:
— От придивись лишень, царевичу, до тієї чудової дївчини, що нагнулась зірвати рожу! Певно вона тобі сподобаєть ся, бо красчої од неї і на світї нема.
Царевич подивив ся та й каже:
— Ота висока та суха як драбина, чорна як циганка, з таким носом як у чаплї? Ну, знайшов красуню!
Гарун прикусив язика, бо то була єго дочка. Він хотїв, щоб єго дочка стала султаншою.
— Нї, мамо, не така краса менї снилась, яка в тих поганеньких дочок пашів! Одна губата, друга кирпата, третя чорна, инча кривобока, — сказав Омар.
Тодї мати послала накупити в цїлому царстві найкрасчих невольниць, убрала их в дорогу одежу, поставила их рядом кругом пишної залї і звелїла Омарови впізнавати ту красу, що манила єго в снї чарами. Чудові невольницї сьяли красою, як зорі в вечірному небі, але Омар не знайшов між ними такої, яка світила в єго душі, як вечірня зоря.
От Омар і каже матери:
— Поїду я, мамо, по своєму царстві і по чужих краях: і свій народ побачу, і може де вгляжу таку царівну або князївну, яка менї привиджуєть ся у снї, та й привезу вам невістку.
Мати не пустила сина з дому, не пустили єго й паші. Тодї вінї покликав свого вірного товариша, молодого сина одного пaшi, Мурата, звелїв єму набрати усякої харчі та в ночи приплисти човном до однієї башти в саду. Мурат приплив човном в садок. Омар тихенько вийшов на берег, сїв з Муратом на човен та й поплили вони морем по вільній воли.
Плили вони день, плили другій... та все недалечко од берегів бачили они на березї cелa, але як вони з-роду не бачили сїл, то им здало ся, що то якісь могилки або здорові комашині купи.
Ото на третій день приплили вони до скель, розкиданих коло берега. Сонце вже стояло на заходї. Вода лиснїла проти червоного неба. Тихі хвильки плескали ся, нїби лащились до мокрого каміня.
Чують вони, якійсь дивний дївчачій голос співає піснї. Перша пісня була весела, як сміх. Дрібна луна лила ся між скелями, неначе сипались та дзвенїли перли, падаючи на скло. Им вчувало ся, що голос ллєть ся з води, з хвилї. Вони оглядались кругом і ждали, чи не випливе де з моря русява русалка, що співає та регочеть ся в хвилях. То знов им здавалось, що голос ллєть ся з синього неба. На небі плила, як лебідь, рожева хмарка, і нїби з неї лив ся дивний голос солодкій, як коханя. Коли се розлягла ся пісня поважна та сумна. Омарови та Муратови здалось, що вона ллєть ся з останнього проміня сонця, що розсипалось над морем кругом захода, нїби шпичасте червоно-золоте колесо горіло. Вони повернули човна до берега. Пісня полила ся од скелї, що стояла над берегом. Та жалібна пісня доходила до серця, вимовляла якусь невертайну втрату, якійсь смуток та жаль за втеряним щастям.
— Боже! чує моє серце якесь велике нещастя! — сказав Омар. — Десь я чув сей голос, чув колись... давно, давно, неначе у ві снї!
— Мурат повернув човна до скелї і пристав до берега. Омар скочив з човна і вглядїв на скели Амброзину, облиту вечірним світом. Він прийшов до неї, подививсь її в вічи... Єго душа зразу заграла, серце нїби заспівало. Він впізнав ту дївчину, що єму часто снилась. Єму здалось, що він десь вже бачив ті пишні зоряні очи.
— Чия ти, дївчино? Чи ти князївна, чи царівна? — спитав у неї Омар.
— Нї, я не царівна і не князївна; я Чонгарева дочка, Амброзина. Ось недалечко в садочку й наша хата, — обізвалась Амброзина.
— А чи не можна в вас переночувати? — спитав Омар. — Ми купецкі сини. Їздимо отсе по селах та скуповуємо хлїб.
— Прошу до господи! Я спитаюсь в батька, — сказала дївчина.
Ото пішли вони до Чонгаревої хати. Чонгар та Човгариха саме тодї сїдали за стіл вечеряти. Омар одчинив двері в сїни і стукнув ся лобом об одвірок. Він не звик нахиляти голову в дверях. Увійшов він у низеньку хатину і ледви не достав головою до стелї.
Стара Чонгариха поставила на стіл миску вареної картоплї та поклала чорний хлїб.
Омар поздоровкав ся і кинув очима по хатинї. Єму здалось, що він увійшов у курник, або в хлїв.
— А де-ж ваші світлицї та кімнати? — спитав він у Чонгаря.
— Та тут же наша й світлиця й пекарня, бо другої кімнати в нас нема, — сказав Чонгар. — Просимо вечеряти!
Омар зглянув ся з Муратом. Им обом хотїлось їсти, а своя харч вже вийшла. Омар з Муратом сїли за стіл і поглядали на картоплю в глиняній мисцї. Омар взяв шматок чорного, як земля, хлїба, вкусив, жував, жував, і не міг пpоковтнути, a далї виплював під стіл.
— A менї казали, що ви їсте баранину на срібних полумисках! — промовив Омар до людей.
— То вас, молодих, хтось старий дурив, — сміливо обізвалась Амброзина.
— Ти, дївчино, сказала правду... Чи не можна зварити нам з десяток яєць, та зогріти трохи молока? — сказав Омар.
Стара Чонгариха спустила очи до-долу і промовила:
— Маємо тільки пятеро яєць. Хиба піду та достану на кутку...
Вона обійшла куток і на силу достала десяток яєць. Амброзина затопила в печи й зварила яйця.
— А молока немає в вас? — спитав Мурат.
— У нас на все село дві чи три корови, — сказала Амброзина.
— А які в вас гроші: чи золоті, чи срібні? — спитав Омар. — Менї казали, що в нас гроші золоті, а у вас срібні.
— Се хтось мабуть жартував, — промовила Амброзина. — Ми і мідних грошей маємо ледви на хлїб, а більше того, що нїяких не маємо.
— Мабуть і справдї з нас глузували старі люде, — сказав Омар. — Ти, дївчино, розумна, розумнїйша й красча за дочок пашів!
Амброзина глянула на огнясті Омарові очи і неначе впізнавала Омара після довгої розлуки. Вона зразу єго покохала, бо ще не бачила такого красуня.
— Ти не купець, ти не пан. Ти або княжевич, або царевич, — сказала Амброзина до Омара.
— По чім ти, дївчино, мене впізнала? — спитав Омар.
— По твоїх очах, по твоїх речах — сказала Амброзина. — Я бачила купцїв та панів, але ти не такій. Ти не бачив світа, нї людей, бо виріс в золотих палатах, де мабуть на тебе і вітер не віяв, і сонце не світило.
Омар осміхнув ся і здивував ся, що молода дївчина неначе по книжцї читає єго життя.
— Ти, дївчино, вгадала: я царевич, — промовив Омар і ждав, чи не впадуть мертвими від єго очей сі прості люде. Одначе вони не померли і стояли мовчки. "Вбрехав ся Гарун-паша! Казав: як побачать мене мужуки, то попадають мертвими. А вони стоять живісїнькі!" — подумав Омар.
— Чи ти маєш жениха? — спитав Омар Амброзини.
— Та до моєї Амброзини люде шлють та шлють старостів, так що й двері в нас не зачиняють ся, а вона не хоче та й не хоче йти за-між, — тихо й боязко обізвалась Чонгариха.
— Чом же ти, Амброзино, не йдеш за-між? — спитав Омар.
— Тим, що нїкого ще не любила, а може й тим, що тебе ждала, — сміливо сказала дївчина, осміхаючись.
— Та й гостра-ж ти, дївчино! — oзвав ся Мурат.
— Коли ти правду кажеш, то я возьму тебе за жінку, — сказав Омар. — Будеш зі мною царювати і менї правду казати, бо кругом себе я чую неправду та облесливість. Їдь зо мною, дївчино! Давно вже менї снять ся такі пишні очи, такі чорні брови, як твої. Якась сила призначила тебе для мене, а мене для тебе; а яка сила, де вона з відкіль вона, сього я не можу знати. Без тебе для мене й сонце не світити-ме...
— Коли так, то й поїду з тобою хоч на край світа, — промовила Амброзина, — а як ти береш мене тільки за невільницю, то спасибі тобі за твою ласку, бо я люблю волю більше нїж тебе. Моє серце за вольних, за вбогих та нещасливих.
— Та й моє серце до них, та за них. Ти в сему менї до мисли, а як до мисли, то й до пари, — сказав Омар.
Омар витяг в кишенї капшук червінцїв і поклав на стіл.
— Се вам, старі, на гостинець, та курочка, що несе золоті яєчка. Поставте собі добру хату, купіть воли та корови, — сказав Омар. — Бувайте здорові! Збирай ся, Амброзино, в дорогу!
Амброзина вийняла в скринї одежу, вийняла чарівний вінок в рути, зеленого барвінку та з павиного піря і завинула єго в хусточку. Вона попрощалась з батьком та з матїрью та й сїла на човен з Омаром. Човен поплив і Амброзина заспівала на прощаня з батьком та з матїрью пісню. Голос полїг тугою по над берегами.
(Дальше бyдe.)
[Дѣло, 23.01.1892]
(Дальше.)
Пливуть вони день, пливуть і другій. Третього дня вони доплили до чужого царства, де царював арабскій царь Карапет.
Над морем піднимались високо в небо дикі, стремкі, скелисті гори. Одні гострі верхи скель були червоні, горіли як жар, другі стояли чорні як обгорілі, инчі були фіолетові, а висче од усїх вганялась в небо біла гора, вкрита снїгом. В синьому чистому небі вирізувались верхи скель, нїби намальовані пензлем. А під горами стояв дворець з позолоченими банями. Кругом його зеленїв дивний сад, кругом обсаджений пальмами.
Човен пристав до берега. Омар сказав Амброзинї:
— Постережи-ж ти човна, а ми з Муратом забіжимо в гостї до царя Карапета та подивимось, як проживає мій сусїда. Аже як я отсе піду до нього в дворець, коли в мене нема дорогої одежі?
— Скажи Карапетови, що ти не умисне приїхав до нього, а вступив по дорозї, — сказала Амброзина.
— Правда твоя, дївчино, — сказав Омар.
Омар з товаришом пішов до двірця.
Між двома зубчастими баштами стояла велика брама; коло брами лежали два приковані ланцюгами леви. Омар та Мурат пройшли через браму, перейшли сад і увійшли в дворець. Омар сказав слугам, щоб оповістили Карапета, нїби царевич Омар хоче з ним побачитись. Слуги ввели Омара і Мурата в палату. На золотому тронї сидїв старий царь Карапет з сивою довгою бородою. На ньому блищала вишита золотом одежа, а на голові віяв золотий вінець, обсипаний дорогими камінцями. Омар поклонив ся єму і привитав ся з ним.
Старий Карапет гордо глянув на Омара з свого трона, оглядїв єго просту одежу і не глянув навіть на єго товариша. Він схилив голову і щось думав; потім звелїв невольникам накрити стіл, попросив гостей на обід, сїв і сам поруч з ними, але все насуплював брови і більш мовчав, нїж говорив.
Тимчасом Карапетова дочка Милексита заглядала з своїх покоїв в залю через віконце з кратками, що було прироблене високо в стїнї. Вона була вже не молода, не гарна, дуже чорна, але горда, як і її батько. Вглядївши палкі Омареві очи, румяні щоки та чорні кучері, вона зразу покохала єго так, що трохи не вискочила з своїх покоїв та не побігла до царского стола. Стара нянька на-силу вдержала її за руку.
Пообідавши з Карапетом, Омар сказав:
— Вибачай менї, що я так по простацкий заїхав до тебе, гуляючи по морю, але смію спитати тебе: чого ти такій сумний та неласкавий до свого сусїди? може тебе прогнївив мій батько?
— Бач, Омаре, в мене з твоїми предками давне ворогованє. Двістї лїт минуло, як пра-пра-дїд твого батька воював з моїм пра-пра-пра-прадїдом і одняв од нього один город та двоє сїл, забрав сто волів, двістї овечок, три корови, двох бугаїв та дві поросні свинї. Се записано в наших старих перегаментах і я неначе зумисне вчора прочитав. Се для мого роду велика гана й приниженя. Я не можу бути твоїм щирим приятелем, хоч ти мій сусїда...
Омар прикусив спідню губу, уклонив ся Карапетови і мовчки вийшов з дворця. Милексита нe втерпіла і, закривши лице густим серпанком, вибігла в сад, щоб остaннiй раз глянути на Омара. Вона дивилась на нього з-за кущїв рож, як він ишов квітками, потім вхопилась за серце і впала на траву. Стара нянька на-силу довела її до дворця.
Омар сїв на човен і поплив кругом моря до своєї столицї. Діждавшись ночи, він пристав човном до берега в саду і повів Амброзину до високої башти, що стояла на скели під самісїньким берегом серед високих пальм. Він увів її в маленькі, але гарно й чисто прибрані покої і звелїв її там зостатись. Мурат покликав одну невольницю, Селиму, звелїв її зостатись з Амброзиною в баштї, служити їй і приносити їсти. Омар обіцяв навідуватись до Амброзини, поки він стане султаном, та й оженить ся з нею.
Омар з Муратом тихенько вернувсь в свої покої та й полягали спати. В ранцї в двірци пройшла чутка, що царевич вернув ся. В дворци все підняло ся. Збудили султаншу. Султанша прожогом побігла до сина в кімнату і кинулась обнимати єго та цїлувати. Нацїлувавшись, вона стала сердитись та дорікати синови, що він поїхав в світи, її не спитавшись. Почала вона розпитувати: де він був? що він бачив?... Син розказав все чисто про свої пригоди, тільки нїчого не сказав, що привіз з собою ту красуню, що єму привиджувалась в снї.
— Мамо! набрехали менї паші, що в нашому царстві всїм добре. Я бачив свій народ і менї здалось, що то навіть не люде... а щось тільки схоже на людей. Ой, мамо, мамо! як вони живуть! що вони їдять! як вони працюють! Нїгде правди дїти — погано в нас!
Омар розказав, що заїздив до арабского султана Карапета; розказав, як султан гордо й непривітно обійшов ся з ним. Султанша страшенно обидилась, розсердилась і пішла та й розказала своїм пашам. Пaші розлютувались і обіцяли помститись над Карапетом, як тільки Омар стане султаном.
Минуло кілька днїв. Мати примітила, що її син ходить все смутний, все чогось надумуєть ся та часто кудись утїкає з дворця, неначе десь ховаєть ся.
— Чого ти сину нудиш ся? Може ти надивив ся на всякі дива на світї і тобі в нашому дворци стало невесело? Маєш волю, маєш злото-срібло. Розважай себе усїм, чим тільки твоя душа забажає!
Вона покликала молодих синів пашів і велїла им забавляти сина кіньским скаковищем. На великій вигон виїхали сини пашів на дорогих конях. Вивели й Омарови такого арабского коня, котрому й цїни не можна було скласти. Винесли єму дорогій убір, обсипаний дорогими камінцями. Омар глянув на коня і повеселїйшав. Він не схотїв вбиратись в дорогій убір, надїв червоний простий жупан і скочив на коня. Кінь став на диби і захріп. Cини пашів стали з ним поруч на конях, і всї вони полетїли наввипередки. Омарів кінь розпустив хвоста по вітру, роздув ноздри, насторочив вуха і полетїв, як стріла. Всї зістались позаду. Омар почув в собі живу силу вітру та блискавки, торкнув коня в боки золотими острогами. Кінь летїв, як стріла, не черкаючись копитами об землю. Червоний жупан на Омарови миготїв як блискавка. Омар прилетїв до дворця, кинув поводи, сїв на східцях і знов задумав ся. Вже навіть не дивив ся на игрище.
— Чогось мій син журить ся. Він щось має на серци та не хоче признаватись. Треба єго забавляти, — сказала мати пашам.
Султанша звелїла покликати в дворець всїх пашів з жінками й дочками. Ще й сонце не зайшло, а дворець запалив світлим. Велика заля нїби горіла од світла. Султанша сїла на золотому тронї і посадила поруч з собою сина. Гостї сїли за довгі столи. Чорні невольники та білі гарні невольницї розносили дорогі страви на золотих тарілках та вина в золотих купках. Після обіда розістлали в зали перскі килими. Увійшли невольницї з арфами і заграли чудові піснї до танцїв. Баядерки вибігли з дверей з другох залї, закутані в легкі прозорі индійскі тканки, і почали танець. Омар схилив голову і навіть не дивив ся на той танець.
Після танцїв знов одчинились двері і увійшла найкрасча невольниця. Вона сїла серед залi на срібному стільчику, заграла на арфі і заспівала пісню про коханя.
В той самий час в одчинені вікна в саду полила ся пісня ще красча, ще горячійша. Чудовий голос лив ся, нїби з неба, і заглушив пісню гарної невольницї. Голос лунав по саду. Ровлягли ся по зали трелї, нїби соловіні. Здавалось, защебетала якась невидома пташка.
Омар підвів голову. В єго очах блиснув огонь. Горячій румянець вдарив єму в щоки. Всї в зали схопились з місця. Невольниця замовкла. Омар вибіг з залї на двір у садок. За ним кинулась мати а за нею потягли довгі хвости суконь пашихи та пашівни.
За баштою над садом стояла вечірня зоря, велика та ясна. Світ то червоний, то зеленуватий, миготїв, дрижав, переливав ся. Зоря сьяла, світила на сад, розливала кругом себе далеко світ. І з-відтїля лив ся той дивний голос то тихо-тихо, як шумить струмочок, то голосно то радісно на ввесь сад, як весняна пісня соловейка.
— Се ти, царевичу, привіз из-зa моря якусь райску птицю, та і пустив у садок, — сказав Гарун-паша.
— Я вгадую, яку се пташку привіз ти, сину. Се не зоря, се краса дївоча..
Одна мати вгадала правду. Омар побіг в садок. Він побіг до башти. На скели стояла Амброзина в рутяному вінку і співала пісню до зорі. Вінок тріпотїв без вітру, тріпотїв сам по собі, і з нього лив ся світ на сад, на скелї, на море. Лице в Амброзини світилось такою красою, очи блищали таким блиском, що Омар припав до єї плеча і не мав сили одійти од неї і вернутись до гостей.
— Зоре моя вечірня! Я здаєть ся, любив тебе ще тодї, як і на світ не родив ся. Десь ти з неба впала на землю на моє щастя, — тихо говорив Омар.
— Чи ти знаяш, що та невольниця, котру ти приставив служити менї, водила отсе мене в дворець. Я бачила все. Яка там велика роскіш! Скільки там золота та срібла! Яка дорога одежа на твоїй матери, на жінках та на дочках пашів! На ві що така роскіш, така пишність? Скільки то грошей марнуєть ся на ту роскіш!
— Сю роскіш мати дуже любить. Я буду жити простїйше, як повінчаюсь з тобою, — сказав царевич.
— Вертай cя, царевичу, до гостей! Вертайсь, а то, як вони дізнають ся про мене, то згублять мене з світа.
— Як згублять тебе, то згублять і мене, — сказав Омар і вернув ся до гостей.
Царевич вернув ся в дворець, поскидав з себе дороге убраня, вбрав ся в простеньку одежу і вийшов до гостей. Султанша глянула на нього і почервонїла.
— На що ти, сину, вийшов до гостей в такому простому уборі? — тихо спитала в нього мати.
— На те, що я не люблю роскошувати та марно тратити гроші, — тихенько обізвав ся Омар.
— Я догадуюсь, хто тобі нашептав такі думки, — сказала мати — Може ти скажеш, щоб і я убралась в таке дрантя, в яке отсе ти вбрав ся? Щось єсть! Щось єсть!...
Син сидїв мовчки. Султанша надулась. Гостї почали шепотїти одні другим на вухо, переморгувались. Бесїда скінчилась якось невесело, і гостї розійшлись.
(Дальше бyдe.)
[Дѣло, 25.01.1892]
(Дальше.)
З того часу що вечора і що ранку на горі чути було по саду дивні Амброзини піснї. Вона гуляла по-над морем і співала, себе розважала.
— Сину! Хто то співає в нашому саду таким дивним голосом? Кого ти привіз в наш сад? чи царівну, чи князївну, чи може приманив якусь русалку? — питала султанша в сина.
— Я, мамо, наглядїв в одному селї дочку селянина Чонгаря та й привіз її в човнї. Там, мамо, така красуня, про яку тільки в казках розказують, яка менї часто снилась у снї.
— На що-ж ти її привіз? — питає мати.
— Бо я її полюбив і вона буде моєю жінкою.
— Хто? ота Човгарівна? Нї, сего нїколи не буде! Нехай вона буде твоєю невольницею, а женитись тобі треба з царівною!
Султанша покликала Гаруна-пашу та й каже єму:
— Чи ти знаєш, кого привіз мій син у мій сад? Якусь мужичку Чонгарівну і хоче єї зробити царицею. Ти розумієш, що з того вийде...
— О розумію! В дворци запахне духом Чонгарів і тодї нам приборкають крила. Пхе! я не люблю сього духу! — сказав Гарун-паша.
— Пхе! пхе! — пхикнула й собі султанша і налила в хусточку пахощів та й притулила хусточку до носа.
— Коли б так од того духу можна було тільки оборонитись хусточкою з пахощами... — промовив Гарун-паша, — а то мужва підниме носа, а в наших кишенях буде — свись! От що! Се найстрашнїйша річ!
— Піймаймо ту птаху в саду та й... — промовила султанша і чикнула себе пальцем по шиї.
Стара султанша задумала згубити з світа Амброзину. Одного ранку вона встала дуже рано, ще в досвіта, як син ще спав, звелїла кільком пашам та невольникам йти з нею і впіймати ту дївчину, що співала в саду.
Тільки що блиснула зоря на небі, Амброзина стала на високій скели і залилась піснею.
Султанша потюпала доріжкою до тієї скелї, аж засапалась. За нею бігли паші. От-от уже недалечко була та скеля! Голос лунав близько. Але доріжка добігла до печери в скели. Далї не було навіть стежки. Місце було заросле кущами, високим бадилям та буряном. Султанша ступила ногою на траву і замочила золотий черевик. Вова звелїла невольникам прочистити заступами доріжку. Невольники кинулись стругати дерен. Султанша сїла на каміни і ледви дихала.
— Я її звелю зашити в мішок та кинути в море! — сказала султанша з злістью. — Гаруне, піди та принеси мішка! Ми піймаємо в мішок оту пташку!...
— Ось і мішок і завязка! я взяв з собою, — сказав Гарун-паша, — я знав, чого вам треба...
Він показав прездорового мішка і мотузка.
Невольники простругали доріжку, посипали її піском. Пісок був вохкій; султанша боялась ступати черевиками на вохкій пісок. Поки побігли за сукном, поки розістелили єго по доріжцї, щоби султанша не застудила ніг, Амброзина перейшла на друге місце, в долину, над самий берег моря. Місце було заросле буряном. Султанша кинулась просто по росяній траві, заплуталась в лопусї і задрипалась мало не по пояс. Вона добігла до берега в долину, a дївочій голос почув ся аж на другій скели, а потім полив ся в гущавинї лїса. Султанша та паші бігали, бігали, плутались в високій траві, позадрипувались по самий пояс, і з тим вернулись в дворець. Сонце зійшло. Затихла й пісня дївоча.
Тимчасом Селима, приставлена за прислужницю до Амброзини, з-за кущів бачила, як султанша з пашами шукала Амброзину по саду. Вона зараз побігла і все розказала Амброзинї. Амброзина покинула покої в баштї і перейшла жити в одну печерю в скели серед страшної гущавини. Вони в-двох попереносили в печерю ліжка та стіл, обвішали стїни килимами, застлали землю циновками.
Стара султанша трохи простигла од злости, а потім її взяла страшна цїкавість — побачити ту співучу дївчину, котру привіз Омар. Її все здавалось, що син її дурить; він десь викрав якусь царівну або князївну. Ото вона причепилась до сина:
— Приведи бо та покажи нам те диво, котре ти привіз з за моря!
Пашихи та пашівни так само не знали, що й робити од цїкавости: і їсти перестали, і спати не спали, і не вмивались, і не чепурились, та все просили султаншу, щоб вона вговорила сина привести в дворець те диво дивне, що співає в саду.
Омар довго одмагав ся, a далї згодив ся привести Амброзину одного вечора в дворець.
Султанша оповістила про те всїм пашихам та их дочкам. Всї думали, що царевич приведе в дворець якусь царівну, повбирались в дорогу одежу, поначіплювали на себе золота та дорогих камінцїв і прийшли в вечері в дворець. Султанша й собі вбралась і ждала з гістьми сина та єго судженої красунї. Им усїм здавалось, що Омар викрав якусь заморску царівну.
Ото зібрались вони в великій зали. Невольники поставили столи з винами та з дорогими стравами.
Як тільки смерклось, Омар взяв за руку Амброзину і повів до дворця.
В креслї з слонової кости під червоним балдахином з золотими торочками сидїла султанша. Кругом неї сидїли пашихи та панни. Всї не зводили очей з дверей. Коли се невольники одчинили двері і на поріг ступила Амброзина поруч з Омаром, висока та гарна, з тонким прямим станом. Вона була убрана в білу вишивану сорочку, в червоний корсет, в червоні черевики, а в руцї держала зелений вінок-треміток. Омар привів її до матери. Султанша гордо оглянула Амброзину і здивувалась: вона не бачила ще такої краси. Всї гостї заворушились і зашепотїли:
— Яка краса! які очи! які брови! Краса, як у царівни! Але-ж убір! Якій простий та вбогій! Се мабуть не царівна... се мабуть якась проста селянка.
— Се проста мужичка! — подумав Гарун-паша.
Омар сїв і посадив коло себе Амброзину. Невольники рознесли кубки з дорогим вином.
Гарун-паша взяв золотий кубок і подав на золотій тарілцї Амброзинї. Амброзина промовила:
— У нас простих такій звичай: господар частує гостя і до гостя першій пє. Випий, пашо, до мене, a тодї я випью до тебе!
Гарун зразу зблїд і спустив очи. Він не випив до Амброзини, а мовчки подав кубок чорному невольникови. Невольник не втерпів і, одходячи до дверей, сербнув трошки вина з кубка, і на дверях покотив ся мертвий. Гарун-паша всипав був тихенько в той кубок отрути...
Невольники принесли дорогі страви і поставили на столї перед гістьми. Гарун-паша взяв одну тарілку і поставив перед султаншею, а другу поставив перед Амброзиною. Амброзина промовила:
— Я з простої сїмьї, а в нас простих такій звичай, що всї їдять з однієї миски!
Вона й не доторкнулась до страви.
Султаншу розбирала злість. Вона почала дорікати Амброзинї:
— Мабуть ти дочка якогось великого султана, що така горда та пишна; нїчого не їси, нїчого не пьєш; де ж твої слуги, невольники та невольницї? Певно ти навезла их дуже богато! — промовила султанша.
— Я простого роду, не маю невольників і люблю, щоб і я була і всї кругом мене були вольні, — сміливо сказала Амброзина.
— Які безчесні слова! — зашепотїли тихо паші та пашихи.
— Де-ж твої, царівно, дорогі убори та бриліянти? Чи може ти гордуєш нами, що не вбрала ся до нас в дорожче убраня? — знов ущипнула Амброзину султанша.
— Коли в кого душа вбрана в добро, честь та любов, тому нема на віщо чепляти на себе пів пуда каміня та золота! — сказала Амброзина. — В мене простий убір, та й той я ношу, поки не зносить ся, аби бив чистий. Я не роблю так, як инчі, що раз надїне шовковий убір та й кидає, бо другій раз надївати єго вже не годить ся.
Султанша й пашихи почервонїли і прикусили язики.
— Чи довго ти, царівно, пробувати-меш у нас в гостях? — спитав Гарун-паша.
— Я б рада й сьогодня покинути вас, — сказала Амброзина, — та моє серце мене не пускає. Тільки моє серце — моя неволя, бо пробиркало менї крила, і я невільна летїти, куди схочу.
— Чи вмієш же ти робити яку роботу: золотом шити, шовком ткати, перлами вишивати? — насмішкувато спитала султанша.
— Я люблю працю, — сказала Амброзина, — вмію і на сорочку собі напрясти. Та як би й ваші дворскі дами самі пряли собі на сорочки, самі шили собі одежу, то не впали-б у гріх. Менче мали б часу на усякі збитки. А то вони живуть чужою працею, а самі тільки байдики бють. Ваші паші та пашихи пють людску кров замісць води...
— Яка наглість! які безчесні мисли! — зашепотїли дворскі дами та паші. — Вигадала якусь працю! Що вона плете? Чию кров ми пємо? Зашийте її в мішок та вкиньте в море! В мішок її!
— Чом же ти, Чонгарівно, не надїваєш свого дорогого вінка, та держиш єго в руцї? Мабуть ховаєш на більше свято, — засміялась султанша.
Амброзина встала і надїла на голову вінок з барвінку, рути та павиного піря. Зелене листя, павине піря затріпотїло; з вінка полив ся дивний бриліянтовий світ. Пишна краса Амброзини заблищала, як дорогій алмаз. Чорні, великі очи засвітились розумом; біле чоло з тонкими бровами засяло, як слонова кість. На щоках заграли рожеві румянцї. Уста зацвіли, як рожа. Неначе вітром принесений, впав на єї плечі білий, довгій прозорий серпанок, обсипаний рожами, і оповив її нїби весняними хмарками і постлав ся кругом неї хвилями. Перед ними засяла краса небесна, висока. Здавалось, нїби зорі впали з неба в залю і вплели ся в Амброзинин вінок. Світ од вінка лив ся, дрижав, розійшов ся по всїй зали. Висока стеля наче розтопилась і стала прозора, як легкій туман; через неї заблищали зорі на небі. Духота в зали щезла. Повіяло прохолодою майского ранку. Зверху посипалась дрібна роса, як бисер. Краплї падали на гостей, на столи, і разом з краплями посипались дрібнесенькі рожі та фіялки. Заля сповнилась якимись нетутешними дивними пахощами, од котрих млїла душа а серце наливалось коханям, добром та щастям. Десь високо в небі заспівали жайворонки та соловейки.
Всї гостї схопились з місця і мовчки з дива дивились на Амброзину.
Амброзина заспівала торжественну пісню про волю людску, про кривду та правду на світї, потім простягла руку до Омара, взяла єго за руку і поплїчьз ним вийшла з залї.
Всї остовпіли... Пашихи й пашівни помлїли. Султанша стояла коло трона і тільки дивились переляканими очима в слїд Амброзини. А через відчиняні вікна та двері дзвенїла з саду Амброзинина пісня:
Я всїм людям даю щастя...
Всїм волї бажаю!
(Дальше бyдe.)
[Дѣло, 26.01.1892]
(Дальше.)
Того таки лїта Омар, вже дорослий, став султаном. Султанша та паші почали держати між собою раду.
— А що, мої любі паші! Тепер час нам направити молодого султана на пряму стежку, бо через ту свою селянку він зовсїм збив ся з пантелику, — сказала султанша. — Як ти думаєш, мій любий Гаруне-пашо?
— Правду кажете! Треба роздмухати в нього божу искру, заохотити єго до войни, до слави, до побід, до пишноти та блиску. Задумаймо войну! — Омара скривдив арабскій хан Карапет. От ми й підкрутимо під нього штучку.
— Добре радиш, Гаруне! — сказала султанша і покликала на раду Омара.
Вчені мулли поприносили старі документи. Поред Омаром розгорнули цїлу волячу шкіру, схожу на стару ганчірку, поточену мілью та червяками.
— Дивись, молодий султане, які тут давні наші й твої кривди списані! — сказав Гарун до Омара. — За пятьсот лїт по переду один пра-пра-пра-щур-щур-щур Карапетів напав на наше царство і одвоював од нас оті землї, поля та сїножати, що стелять ся над морем до самісїнького порога єго дворця. То все було колись твоє!
Омар почув кривду в серци і насупив ся. Він згадав, як єго гордо привитав у себе Карапет.
Другій мулла принїс кільки старих баранячих шкір, списаних неправдами предків Карапета. Десь в льохах познаходили здорові камяні плити, де були видовбані долотом слова про давні дїї царства. Десять невольників приперли ті плити в залю і поклали перед Омаром.
— Читай, високій султане, які кривди описані! — сказав Гарун-паша. — За тисячу лїт перед сим один предок Карапетів забрав у нас оті скелї, під котрими стоїть єго дворець, ще й обезчестив наше царство: звелїв дати на подати стільки ослів, скільки у нашому царстві пашів, а в своєму дворци звелїв намалювати себе на тронї, а перед собою на колїнах усїх взятих в полон наших пашів з ослячими та баранячими головами, а твого пра-пра-пра-щур-щур-щура з дурною курачою головою. Оповісти Карапетови війну а помстись!
Омар спахнув, як присок. В єго душі заклекотїла згага пімсти.
— Помщу ся і добуду слави! Моє славне йменя пронесеть ся од краю землї до краю. Моє славне йменя на віки вічні запишуть на волячих шкірах... Але — подумав він — треба попереду спитати Амброзини: що то вона скаже...
Він пішов до Амброзини і розказав їй про свою думку.
— Брязнуть ваші шаблї, поллєть ся людска кров ріками. Загремлять гармати, стогоном застогне земля. Ви зарегочетесь реготом побідним, а ваш регіт виллєть ся людскими сльозами. За вашими слїдами поженеть ся пожежа, голод, та смерть. Доки ви брязчати-мете шаблями? Доки той брязкіт лунати-ме в світї смертью, кровью та сльозами?... Ви вороги людского спокою, щастя, людского розуму! Ви темна шкодлива сила: любите чужу смерть в світї, неначе дороге якесь насїня... Чи завоюєш ти Карапетове царство?... А як не завоюєш?... Як ти загинеш, то й я вмру за тобою!
— Але-ж Карапет мене обидив. Я сього єму не спущу. В моїй душі неначе заграла буря, заблищала блискавка. Хочеть ся таки й погуляти. Раз погуляю, побью ся з ворогами та й закаюсь! — сказав Омар.
— Заржуть твої конї, завиють голодні вовки в лїсї, сподїваючись поживи...
У Амброзини на очах виступили сльози. Вона втерла их вишиваним рукавом.
Загреміли труби, загули бубни: то молодий султан скликав війско і оповістив Карапетови війну. Війско крикнуло, аж в лїсї залящало, аж луна пішла горами. Заревли гармати, земля задвигтїла.
Омар лїтав на арабскому кони поперед війска. На бенкет кровавий він убрав ся, як на велике свято. Сьяло золоте убранє, обсипане брилянтами. На шапцї блищали білі струсеві пера, обсипані росою з алмазів та изомрудів. В Омара дрижала кожна жилка, кров грала в жилах, кипіла неначе в ключі вбивалась. Дика жадоба руйнованя, жадоба слави та богатства, чваньковитість, гордість заклекотїли в єго душі як виняток. Він чув, як кров горіла в єго жилах якимсь незвичайним огнем, як серце лунало блискавкою та громом, од котрого гинуть тисячі душ, ллєть cя річкою людска кров, стогнуть од одчаю тисячі матерей та жінок...
Три тижнї йшло війско через столицю, три місяцї тягли ся карити та вози пашів з усяким добром, з наїдками, з напоями, з дорогими наметами, пуховими бебехами... Паші виїзджали на війну, нїби на веселі влови.
Війско стало на граници Карапетового царства. Омар звелїв поставити свій шовковий червоний намет на пригорку. На наметї поставили срібного орла з золотими крилами. Золоті шнури падали по наметї до самої землї. Червона корогва високо метлялась над орлом. Білі та зелені пашівскі намети, прикрашені золотими шнурами, розвинулись кругом Омарового намета. Зацвіло поле наметами, як луг квітками.
Старий Карапет вивів проти Омара своє міцносиле, хоч невелике війско. Сам Карапет виїхав простенько убраний, в чорній одежи. Війско єго вдарило на Омара.
Повалились люде, як тріски сиплять ся під сокирою дроворуба. Річками потекла кров. Бились вони день, від ранку до самого вечора. На заходї сонця Омарове війско знесилилось, подалось. Карапетове сильнодужне війско обступило намети пашів і намет Омарів... Паші й Омар попали ся в полон...
Сонце зайшло, червоне-червоне, неначе вмочене в кров. Здавалось, нїби люде забризкали своєю кровью єго золотий круг. Впала на землю темна ніч. Ще чорнїйша ніч впала на Омарову душу. Омар сидїв в свому наметї і схилив голову на руки.
— Чи се сон був, чи правда? Неначе у снї майнув сей страшний кровавий день. Де взяла ся та буря, що збурила в менї кров? де взяв ся той огонь, що запалив моє серце жадобою слави, чести, помсти! Схопив ся той огонь в моєму серци, а паші роздмухали єго в полумя... Не пройде моя голосна слава од краю землї до краю; пройде моя недобра слава, зганять моє именя усї люде і малі дїти.. А тепер гордість вгамувалась, серце прохололо, а душа нїби прибита. Я нїби орел приборканий в клїтцї, в неволи... Ох, яка-ж гірка неволя? Чи є що в світї гірше од неволї? Усї скарби з своїх скарбниць оддав би за волю, тільки-б не оддав однієї Амброзини...
Омар вхопив ся обома руками за голову. Голова горіла, неначе розпечена в огни.
Коли се тихенько чиясь маленька смуглява рука одкинула шовкове полотнище в дверях намета. Увійшла висока постать в одежи арабского воїна. Лице було закрите темним, тонким серпанком. Через дві проріхи блищали білки великих очей.
— Добри-вечір тобі Омаре! — зашепотїв тихій голос. Голос був мягкій, дївочій. — Я Милексита, царя Карапета дочка. Не жахай ся! Я вступила до тебе не по своїй воли. Я питалась дозволу в мого батька і прийшла тебе визволити з полону та одхилити од безчестя. Ти вольний! Иди з свого намета і вертай ся до дому. Памятаєш, як ти заїзджав до мого батька? Я бачила тебе в віконце і покохала тебе на віки вічні. Я вмираю за тобрю і вмру, як ти од мене одкоснеш ся...
— Я не піду по добрій воли з полону, — тихо обізвав ся Омар. — Се було-б не по лицарскому.
— Вийди та подивись! Війско стереже тільки намети твоїх пашів. До твого намету нїхто не посміє приступити. Ти вольний! Батько мій не скривдить тебе, не підниме на тебе руки. Прощай, прощай! Тїкай та памятай про мене! Ти будеш моїм, я буду твоєю...
Милексита вийшла. Вона ублагала батька випустити Омара, але за те попросила в батька постановити єму таку умову мира: Карапет мирить ся з Омаром і робить честь єму, велику честь: бере єго собі за зятя і віддає за нього свою дочку. Карапет знав про доччину любов до Омара і пристав на проханє своєї єдиної коханої дочки.
Незабаром Карапет вступив в Омарів намет і оповістив єму свою волю. Омар думав, думав, нїчого не придумав, та й пристав на вмову помиритись з Карапетом. Карапет ласкаво попрощав ся з Омаром і випустив єго на волю. Він обіцяв незабаром прислати до нього свою дочку.
— А Амброзина! Не вже для мене воля й честь красче од коханя? Що я вчинив? Я продав своє серце! продав свою любов! Я впав низько, впав на самісїньке дно якоїсь темної ями... Чи видерусь я з неї на ясний світ? — думав Омар, вертаючись у своє царство без війска, без пашів порадників, продавши своє легке серце.
Не басував кінь під Омаром, неначе чув горе свого пaна, а йшов тихо, спустивши вуха. Море і землю крила вечірня имла. На заходї хмарки горіли на вечірньому небі, горіли і згасли. Зійшла пишна, як любов, вечірня зоря. Омар глянув на зорю. Зоря нїби сказала єму докір...
Усїх пашів Карапет звелїв посадити в залїзні клїтки і з тріюмфом везти через своє царство і через свою столицю. Поперед усїх повезли в клїтцї Гаруна-пашу, як ведмедя. Він сидїв на помостї, підобгавши ноги, і на людей не дивив ся з великого сорому. Після того Карапет повипускав пашів з клїток і звелїв вивести их на базар. З перекупок поздіймали старі патинки, порозтягали пашів серед базара і дали им по сто — патинків. Старі перекупки гнали их кочергами через базар і вигнали за город. Паші мусїли пішки плентатись до границї, заплативши Карапетови великій викуп.
Омар вернув ся в свою столицю з тяжкими думами. Він зараз пішов до печери, де жила Амброзина. Амброзина глянула на єго зблїдле лице і все вгадала. З єї очей закапали сльози.
— Твоє війско побите? — спитала вона в Омара.
— Побите, і я пристав на безчесний мир з Карапетом. Чом я тебе не послухав, тебе, простої, але правдивої? Тільки од тебе, Амброзино, я чув правду. Кругом мене одна неправда та облесливість. Лучче-б я був простим чоловіком і свій вік звікував у сїй печері в саду, тільки в-двох з тобою!...
Омар довго говорив з Амброзиною, але не сказав, що обіцяв Карапетови женитись з єго дочкою.
Тимчасом після війни народ в царстві зубожів: од нього позабирали для войни конї, худобу, хлїб. Пішов по царстві мір. Обідрані, голодні люде гинули од чуми та од голоду. Народ не витерпів, кинув ся в столицю. Великій натовп народа підступив під ворота Омарового дворця. Люде просили хлїба, домагались свого права на рівнї з пашами...
(Конець буде.)
[Дѣло, 27.01.1892]
(Конець.)
Омар та стара султанша зібрали в дворець усїх пашів на раду. Двічи на день збирала ся рада.
В вéчepi Омар потай од пашів та од матери ходив на нараду до Амброзини. Амброзина вговорювала Омара, щоб він послухав ся народа і порозгонив задрістних, здирливих пашів.
Паші кричали, щоб Омар вдарив на народ війском і розігнав єго. Омар не знав, що почати, що дїяти...
Одного дня він вийшов на високу башту і глянув на майдан. Скільки можна було скинути оком, стовпище людей чорнїло, як пооране поле. Було чути гук, крик, плач смерти та одчаю. В Омара прокинулось в грудях серце. Він вернув ся на раду пашів і сказав, що хоче дати право народови, дати хлїб, просвіту...
Паші, нездатливі й зажирливі, зібрані в здорових залях, загомонїли, закричали. Их великі чорні очи грізно заблищали. Стара султанша пристала до них і держала за ними руку. Гарун взяв по під руки Омара і повів єго в султаньскі скарбницї. З ними пійшла й султанша.
Довгі, здорові скарбницї була повні золота, срібла та дорогого каміня. На помостї валялись великі купи срібних грошей, здорові шматки литого срібла та щирого золота. На столах стояли повні мішки червінцїв. В шафах за скляними шибками блищали рядками золоті дорогі корони, обсипані алмазами, рубінами, изумрудами. На полицях сяли ряди золотих тарілок, полумисків, здорових кубків. Шаблї з изумрудними та золотими держалнами висїли на стїнах. Всї скарбницкі залї блищали, лиснїли, світились без сонця, неначе скрізь були розсипані по скарбах проміня сонця.
— Дивись, сину! Се скарби наших дїдів, прадїдів. Як поступиш отому чорному народови, то сі всї скарби розтануть, як снїг на сонцї, а хоч і не розтануть, то більше их ми вже не зберемо!...
— Та й наші скарбики розтануть, — обізвав ся Гарун-паша, — тогдї ми будемо їсти з поливаних полумисків та пити з оловяних кубків, а про золото будемо тільки згадувати, як про дивний сон.
Омара заслїпило золото та алмази. Знов в ньому заграла кров, заграла пиха. Він вернув ся до своїх покоїв в великій тревозї.
— Сине небо з ясними зорами! святе сонце! поможіть менї! Що менї вчинити? — крикнув Омар.
Він почув, що в єго душі змагають ся якісь дві сили і одна другої не переможе. Він знов вийшов на башту і глянув на майдан. Люде приставляли до стїн руштованя, приставляли драбини. Вже й полїзли по драбинах.
Він вернув ся до палати, де все сидїли паші й гомонїли.
— Куди менї пристати? — крикнув Омар, — що маю робити? Душа моя розриваєть ся на двоє! Місяцю ясний! до тебе простягаю руки! Зоре моя! зоре моя! дай менї пораду!
Омар згадав Амброзину і знов вийшов на башту. Вже вечоріло. Глянув він на майдан.
На майданї зявив ся якійсь блискучій поїзд. Йшли рядами верблюди, в блискучій збруї, вкриті червоними покрівцями з золотими торочками. На верблюдах сидїли лицарі, убрані в золоті панцири. За верблюдами заблищала на сонци золота карита. Кариту везли дванадцятеро білих коней в срібній та золотій збруї. За каритою тяг ся довгій поїзд верхами на конях.
Заграли на трубах.
— Одчиняйте ворота! Їде царівна Милексита! — почув ся голос під ворітьми.
Народ задивив ся на той поїзд і вгамував ся. Стара султанша послала пашів стрічати Омарову молоду. В велику залю війшов Омар в дорогій одежи і сїв на троні з щирого золота. Коло нього на тронї з слонової кости сїла султанша. Паші й пашихи обступили залю рядами. Запалало світло. Заля нїби зайняла ся. В одчиняні двері вступили Карапетові паші, смуглі, аж чорні, з чорними довгими бородами. За ними в двері вступила Милексита, висока, рівна, як тополя, але смугла та чорна, як циганка. Heгapні товсті губи були сині; спідня, товста губа аж одвисла; кирпатий ніс був наче притоптаний; на білках здорових очей бігали чорні чоловічки. Вона вся сяла в золотї. Довгій шлейф важкої сукнї несли чорні Арапчики. На голові у неї сяла діядема з усяких брилянтів.
Омар та султанша встали і пішли до неї на зустріч. Омар глянув на єї негарну вроду і трохи не впав на східцях трона.
Тимчасом Селима про все довідалась і розказала Амброзинї. Амброзина вбігла прожогом в залю в рутяному вінку і кинулась до Омара.
— Дай право народови! Стань за народ!
— Не можу! — крикнув Омар, ламаючи руки.
— Ти маєш другу милу! Мене покидаєш! Прощай же на віки! — сказала Амброзина.
Вона заспівала сумну, сумну пісню на прощаня. Стеля в дворци розступилась і нїби розтала, як тонка крижина на сонцї, і Амброзина почала підниматись в небо. Дивний світ од єї вінка лив ся зверху. Вона піднималась в-гору і все співало. Пісня ставала все тихійша, як луна в гаю. Амброзина все йшла на захід сонца і заблищала на небі вечірньою зорею.
— Ти мене покинула і вже нїколи, нїколи не вернеш ся до мене, моя вечірня зоре! — крикнув Омар, вхопив ся рукою за серце і впав мертвим на східцях трона.
Милексита, вражена пишною красою Aмброзини, догадалась, що в єї воли було Омарове серце, що Омарове життя й любов полинули на небо слїдком за Амброзиною.
Тільки що Омар впав мертвим, Милексита заголосила, застогнала, впала до-долу, припала лицем до холодних грудей Омара, і сама вмерла.
В той час в синьому небі десь взяла ся чорна хмара, освічена пекельним мідно-червоним цвітом. Блиснула така страшна блискавка, що всї паші, всї Милекситині поїзджане позаплющували очи. Вдарив страшний грім раз, другій. Широка огняна полоса впала з неба, зверетенилась, як змия, і потрапила просто в велику башту дворця. Вдарив такій грім, що башта розсипалась на шматочки. Дворець зайняв ся разом з усїх кінцїв.
— Народ висадив браму і проломив стїну! — крикнули в дворци.
Паші пороснули, як намисто з порваного разка, розбігли ся з дворця і поховались в садах, в печерях. Полив дощ, як з відра. Підняла ся буря і роздмухала полумя. Дворець запалав і вкрив ся димом. Иван Громовик лїтав по хмарах на міцносилому, баскому, огнистому кони. Кінь вигравав, ставав на диби, а з-під єго копит сипались жмутами страшні блискавки і обсипали і землю, і море, і пустинї. Од того грому прочистилось повітря: зараз перестав мір на людях. Од дощу вродив хлїб, перестав голод. Небо спасло народ: він утихомирив ся.
Паші з переляку порозбігались в камяні гори, в дикі лїси та поховались в скелях, в печерях. В диких горах та скелях не було кому на них робити, а самі вoни були незугарні нї до якої роботи.
Вони мусїли жити вкупі з диким звірем і швидко і самі обросли шерстью як звірі. В Гаруна-паші навіть виріс вовчій хвіст та цапині роги...
III.
Покинувши землю, Зірниця вернулась в свою палату.
Палата з білого та зеленого кришталю стояла високо-високо над горами Альпами. Легкі, білі хмарки двома довгими рядами тягли ся до самої палати, як довга ґалєрія. Там стояли рядами біляві та русяві Русалки хмар. На сходї сонця вже розлив ся рожевий світ. Довгі рядки хмарок стали рожевими. А внизу, неначе отара білих oвeчок, товпились верхи Альпів, вкриті світом. І хмарки, і біли снїгові гори заблищали рожевим світом. Глибокі зелені долини вкрились прозорим туманом. Озера в долинах лиcнїли, як дзеркала, вправляні в зелені рями. І гори і долини, і озера дихали свіжою прохолодою. Синьо-рожеве небо неначе розливало здоровя, дихало щастям на землю, на роскішні долини, на білі гори, поплутані, як фантастичний сон.
Зірниця одпочивала довго і опізнилась світити на небі. Вже сонце зійшло, як вона прокинулась. Русалки заспівали пісень. В небі набігла хмарка і загремів тихій грім: то заїрзав білий кінь, на котрому зявив ся Громовик. Зірниця вийшла з палати, махнула хусточкою і до самих копит Громовикового коня розістлав ся довгій міст з хмарок, застелений та обвішаний рожевими та оранжевими килимами та хустками. Громовик скочив на міст, доскакав до палати, скочив з коня і привитав ся до Зірницї.
Тимчасом мати Зірницї, Сонце, виглядїла Зірницю і махнула до неї золотим промінєм. Зірниця уклонилась Громовикови, зблїдла в проміннї Сонця і побігла до матери. Мати обняла її та й поцїлувала.
— Вибачайте, мамо, що я отсе так довго спала, — сказала Зірниця.
— Еге, дочко, довго! Тебе не було дома вже двадцять лїт та двадцать зим. Я з неба оглядала землю й море, шукала тебе і нїгде не знайшла. На твоє місце я поставила в небі великій изомруд, що світив в-ранцї та в-вечері. Се ти, доню, десь блукала з тим Громовиком? Еге!
— Менї, мамо, снив cя сон, що я була на землї, десь нїби стала дївчиною, довго бідувала; кохала когось, схожого на Громовика. Мамо! я єго і в снї бачила, бо люблю єго і піду за нього за-між!
— Та йди вже, дочко, та в-друге не тїкай з неба! — сказала мати і махнула золотою паличкою до Громовика.
Громовик блиснув блискавкою, тихою, срібною, що ледви була примітна в золотому проміннї сонця. Загремів дрібний грім, веселий, сріблистий неначе регіт молодого хлопця. Громовик став перед царицею неба.
Зірниця подала єму руку. Русалки в хмарах заспівали пісню на заручини. Блискавка блиснула і оповила, неначе золотий перстень, білий палець Зірницї. Птицї в гаях заспівали, квітки та дерева замаяли, зашелестїли листом. Хвилї в морі тихо заграли. Все зрадїло радістю житя, радощами здорового погожого дня. І нїколи сонечко не світило так привітно та радісно, як того дня.
Настав пишний вечір. Зірниця засяла в своїй кришталевій палатї всїма фарбами бриліянтів: вона справила заручини.
Всї зорі тієї ночи стали більші, світили власнїйше, миґали, дрижали світом, нїби горіли. Вони зібрались на заручини кругом палати Зірницї, сплїтались у вінки, в ґірлянди, в букети. Більші зорі були запрохані в дружки та світилки. Небесні Русалки заспівали. Тихі вітри повіяли на срібні кришталеві та брилянтові дзвоники, котрими була обвішана палата. Тихі вітри гойдали дзвоники і вони дзвенїли й розливали в небі райскі мотиви. Небесні Русалки почали танцї. Громовик прилетїв на білому кони. За ним летїли на конях усї вітри в червоному, зеленому та білому убраннї.
Саме тодї несподївано зійшов Місяць і заглянув в палату.
— А батька забули попросити в гостї! Отсе так! коли-б тобі хоч чарку горілки дала батькови! — загомонїв Місяць. — Бач, яка ти, дочко, горда та пишна!
Місяць вхопив здоровий кришталевий кубок і налив собі в-пів кварти. То була роса Зірницї. Старий хильнув і скривив cя.
— Чорти-батька-зна', що пьють оті зоpi! Щось солоденьке та нудненьке... А достань лиш, зятю, доброї горілки, тієї, що заправляна блискавкою! — сказав Місяць.
Громовик налив єму кварту горілки, заправляної перцем. Місяць вихилив усе до чиста, гакнув, цмакнув, і втер губи хмаркою. Горілка вдарила єму в лису голову: він почервонїв, а потім зблїд і потяг ся на небо, але тієї ночи світив дуже погано. Люде говорили: буде дощ, бо місяць світить, ніби крізь сито, неначе пяний чоловік лупає безтямковими дурними очима...
[Дѣло, 28.01.1892]
28.01.1892