Святвечір у совєтській тюрмі
Саме сьогодні закінчили великий транспорт в'язнів; на Сибір, у Казахстан і, напевно, ще туди, куди ворон кости не заносить... Деякі клітки в Бригідках визбулися зовсім свого звіра... Нас на камері теж заледви всіх дев'ять: сімдесятлітній "куркуль" Буць із Нагір'ян, інж. Поколодний з Харкова, артист-маляр Чорпіта зі Львова, я і — п'ятка львівських злодіїв...
— Гарна компанія під Святвечір, що? — прошипів злісно старий Буць, який, як це личить расовому українському ґазді, стихійно, нічим вода вогонь, не терпів злодіїв. — Ото раз будуть свята! Хе-хе-хе... Зі злодіями разом... Як злочинці, як душегуби які! — шипів наче гусак під весну своїм беззубим ротом, а червоні від постійної втоми і каправі від бруду, його старі очі набреніли слізми.
— Нічого, батьку. І з цим теж треба погодитись — кажу йому.
— Та як погодитись?! Цілий мій вік — це одна безпередишна праця, важка, безпросвітна гарівка, я ж нічиєї стебелини не порушив, а на старість... Гей, Боже, чи Ти спиш, чи...
— Чого Ви розкрякались, як стара ворона? Ну, чого? — напів сердито вспокоюю старого.
Він затих, але по хвилині, не стримуючи вже сліз, таки не втерпів:
— Скажіть так самі: чи місце нам обом отут? Я старий, сліпий, ви хворий, каліка, сил нема — блощиці заїли...
— Перестаньте, батьку, пхинькати! Як вас напало, то закуріть собі. Ось уже вечоріє і треба нам збиратися на — "сабаш"... Дивіть, яку гарну вишиванку надів уже пан Чорпіта! Виглядає — нічим жених із Нагір'ян...
Старий гірко всміхнувсь, обтер кулаком очі, а по хвилині сидів уже голяком на долівці.
— Ось скоро вже й зоря зійде. Надівайте "нову" сорочку — раз-два!
— Ба, коби була... Вкрали! — зідхнув Буць, кинувши недвозначний погляд у сторону злодіїв, що куняли під вікном.
— То беріть мою — тільки скоро!
Чорпіта підійшов до вікна.
— Є! Вже є! — скрикнув радісно.
— Хто є? Що є? — заметушились злодії.
— Святвечірня зірка — сказав зворушено маляр. — Глядіть, яка чудова, яка ясна, усміхнена! Така як воля, а небо синє, безмежне, таке як наша туга за волею...
— "Поета, копненти в розум"!... — передразнювали маляря злодії, але вкінці таки разом із нами, мовчки і довго, так як би вперше оглядали зірку, та й зідхали разом із нами, коли надплила хмарка, а зірка сховалася, зникла за нею...
Як весільний боярин ходив Чорпіта з рушником, на якому лежало дев'ять кусків чорного хліба та стільки ж кісток цукру, обділяв кожного цими скромними дарунками і складав зворушливі побажання. Не диво, що вкінці всі, без розбору, щиро розціловувались...
Як міг старий Буць цілуватись зі злодіями, звідки набрав він сили на те — я й сьогодні не збагну! Він, мабуть, і сам не знав, звідки взялася в нього така "охота"...
Годі. Наш розум каже, що в життю він є самовистарчальний. Та це тільки так здається. До росту і розцвіту розумові потрібні всі наші сили, всі почування і пристрасті, ціла сфера невідомого, все те, що стоїть до його боці, як і те, що звичайно виступає проти нього. Коли доброта наповнить нашу душу, то навіть у тюрмі робиться нам легко, ясно, крізь незримі вентилі лине тоді до нас привітне повітр'я, а серед суматохи людей й їх слів у прірві каторги бачимо, здасться нам, янголів... І забуваються тоді кривди, німіє ненависть і злоба, завмірає жага помсти і навіть найбільше ворожі душі падуть собі тоді в обійми, а коли це діється під Святвечір, тоді в ці душі знизісходить — Бог предвічний...
Ми довго розтр’ясали цю тему, а злодії віддавши нишком Буцеві зграбовану сорочку, слухали дискусію зі запертим віддихом.
— "Мурови балак"! "Кляво сі зівра"! — давали вияв свому задоволенню.
Опісля пошептали собі, а далі почали общупувати свої торбинки. На рушнику ненадійно появились такі речі, що й на волі ними б не погордив! Від ковбаси — до цукорків... Всі оті ласощі злодії заграбили оноді в свіжо-арештованих "фраєрів" і ділились тепер з нами, теж "фраєрами", але такими, що на цю їх ласку, мовляв, уповні собі заслугують... Почалась справжня, святочна спільна трапеза "фраєрів з кіндерами" серед піднесеного настрою, веселих розмов і сентіментальних споминів про Святвечір з давно і раз назавжди прогомонілих літ...
— А мені, братця, таки ані на хвильку не тікає зпід носа запах голубців, куті, борщу... — облизувався Поколодний.
— Ба-ба! — розвів весело свої хащеваті брови Буць.
— А ти от, інженер, заторкав більше ідеали, поезію — покрікнув Чорпіта Поколодного.
— Маестро! За одну чарку горілки в цій хвилині я віддам тобі всю поезію та сантіменти — відповів Поколодний, хвилинами дививсь розгублено, а далі густим, печерним басом загримів
"Бог предвічний на-ародився-а-а"...
Підхопив його своїм тенором Чорпіта, задрижав цимбалами старечий голос Буця, піддержав то цього, то того й я, вмішались і злодії, що виявилися навіть дуже добрими співаками. І поплила безсмертна своїм змістом і красою мелодії рідна, зворушлива коляда, наповнила камеру, а далі крізь крати летіла на волю, на простір і линула під рідні стріхи до рідних, щоб наші терпіння злити з їхніми в одно, щоб і їм і нам додати сил — видержати.
Та знечев’я пісня, як струна в інструменті зойкнула й увірвалась. На порозі відчиненої камери стояв — дижурний. Хвилину гляділи ми тривожно і винувато на нього, але з його лиця читалося все інше, тільки не злобу.
— Пойте, пойте далі, да толькі не громко — заохочував нас до дальшого співу, а як замикав двері, зідхнув:
— Да-да! Бог — предвічний...
— Бог — предвічний! Да-а...
[Львівські вісті]
18.01.1942