«А я всё знаю, мне по телевизору говорят…»
В лютому в український прокат виходить документальний фільм російського режисера Віталія Манського «Рідні» про його родину, члени якої через драматичні події в Україні опинилися по різні боки барикад. Для зйомок стрічки «Рідні» Манський побував у Криму, на Донбасі та у Львові. Фільм було знято на кошти Німеччини, Латвії, Естонії та України. Міністерство культури Росії у фінансуванні відмовило.
Світова прем'єра стрічки відбулась 5 липня 2016 року на Карловарському міжнародному кінофестивалі, а в Україні – 20 липня 2016 року на Одеському міжнародному кінофестивалі.
Прем’єра у Львові – 29 січня о 19:00 в Планеті кіно Форум.
З 2 лютого – прокат в кінотеатрах.
10-12 лютого – ретроспектива фільмів Манського у Львівському кіноцентрі.
Серед усіх кіножанрів документальні стрічки мабуть найближче, майже впритул наближаються до того, чим повинна займатися нині журналістика: скрупульозним дослідженням фактів, об'єктивним їх розглядом та незаангажованою подачею глядачеві. І тільки у тому вищезгаданому «майже» залишається шпаринка для авторської візії, для авторської суб'єктивності та простір для авторської маніпуляції, адже кожен митець a priori є маніпулятором. Бо те, як монтувати матеріал, які розмови включати до кінцевого варіанту стрічки, а які – викреслити, залежить виключно від автора. І правда, до якої в підсумку докопається творець, виглядатиме саме так, як він забажає її показати. Яким би не був об'єктивним режисер, щось блищатиме під софітами, щось залишиться засипане непотрібними декораціями, без шансів потрапити у кадр.
За великим рахунком, звинуватити режисера Віталія Манського у маніпуляціях дуже важко. Хіба що дуже прискіпуватися і спитати, чому у його новому фільмі «Рідні» дуже побіжно згадано про Будинок Профспілок в Одесі та вихід українських військ з Іловайська, і жодного слова немає про Дебальцеве, хоча всі ці події відбувалися якраз в той час, коли автор знімає фільм. Дуже дивно, бо саме ці події стали головною причиною справжнього руйнування стосунків українців та росіян. Говорити про наслідки без дослідження причини – дуже дивний спосіб докопатися до правди. Усе інше – бездоганно. Можливість висловитися надано всім, незалежно від їх віку та політичних уподобань, від місця проживання та планів на майбутнє, від мови спілкування та віросповідання. Географічний ареал проведення дослідження доволі широкий: на рівних зі Львовом та Одесою фігурують анексований Крим та окупована Донеччина. Для балансу та повної рівноваги бракує хіба що Києва, а може навіть і Москви – бо ж відомо, що саме у столицях вирішується доля провінцій. Принаймні, поки що.
У фільмі показані близькі люди Манського, і навіть найближчі – одною з героїнь є мати режисера, Вікторія, котра мешкає у Львові. Вона настільки втомлена подіями останніх місяців (розмова відбувається у травні 2014-го, ще до того, як війна набере обертів), що в якийсь момент говорить синові, аби він «відстав зі своєю політикою і не заважав смажити млинці». Показано рідних в Одесі, котрі займаються бізнесом і переконані, що війна закінчиться за кілька місяців, показано рідних в Криму, які щиро радіють поверненню півострова «в рідний дім», а також дядю Мішу, що живе на окупованих територіях і все знає про те, що відбувається, бо йому це транслюють по телебаченню.
Але це не лише про дядю Мішу. Взагалі, рідні Манського без жодних сумнівів постають людьми своєї епохи, епохи медійного консюмеризму. Їхні життя минають на тлі новинних блоків та телепередач, і це настільки в'їлося у їх свідомість, що ці втомлені життям та війною жінки і чоловіки тільки й можуть, що повторювати почуте по телебаченню, майже не говорячи своєю, живою, людською мовою. І в цей момент замислюєшся над тим, як говориш ти сам, і наскільки залежиш від медіаполя, чи зберіг ти досі здатність чути, розмовляти, розуміти і співчувати, чи все твоє існування звелося врешті до проголошення почутого з телевізору?
Заради справедливості треба зазначити, що родина Манського в міру своїх можливостей намагається вириватися з полону трансльованих телебаченням думок. То сумно заговорюють про те, що життя в окупованому Криму стало все ж гіршим. То прохопиться у Львові героїня, що багато хто не розуміє, навіщо ця війна і за що гинуть чоловіки? То дядя Міша цілком спокійно визнає, що Росія завозить зброю у «гумконвоях», і без цієї зброї ані Донецьк, ані Луганськ би не протрималися. Але у вирішальні моменти – у моменти, коли треба одне одному пояснювати, чому обрали саме цей бік, а не інший, миттєво повертаються до мови телебачення і зникає навіть можливість порозуміння.
Загалом головна метафора – українців та росіян, як великої, але роз'єднаної сім'ї – прочитується у фільмі дуже легко, і ця легкість у контексті останніх років нашої спільної історії виглядає настільки гротескною, що в неї зовсім уже не віриться, зовсім як і у справжньому житті. Ми говоримо один до одного, але за інерцією, підкоряючись правилам гарного тону та повазі до минулого, не плануючи майбутнього, бо боїмося зізнатися собі, що цього майбутнього уже не буде. Ми говоримо один до одного, часом навіть однією мовою, але слова для кожного з нас важать зовсім по-різному, залежно від того, скільки досвіду, болю та гіркоти осідає в них.
Нова картина Манського – це спроба продемонструвати, на що здатна гібридна війна, і з якою легкістю вона здатна розбити на друзки навіть найсвятіше, що має людина – її сім'ю. Більшість українських родин протягом останніх трьох років переживали щось подібне: емоційні розмови всередині країни, градус яких моментально підвищувався, якщо доводилося розмовляти із відгалуженнями сім'ї у Росії чи Білорусі. І у цій стрічці головною мені здається спроба намацати, відчути, що саме розбиває сім'ї, який фактор – вік, етнічна приналежність, оточення?
Бо ж етнічна та вікова приналежність, як зрозуміло із фільму Манського – далеко не головне. У їх родині, що має доволі заплутане походження, український елемент майже непомітний, але багато хто з них, а особливо – молоді люди, вважають своєю вітчизною саме Україну, і якщо треба – вони готові її захищати. Щоправда, іноді не знають точно, як саме, бо до можливості війни українське суспільство зразка весни 2014 року зовсім не було готове.
То що, виходить, оточення? Виходить, в теперішньому світі оточення відіграє куди більші ролі, аніж кровний зв'язок. Таким чином Манський відважує ляпаса одночасно російській пропаганді, котра стверджує, буцімто української нації не існує в принципі, і консервативній частині українського суспільства, котра не хоче визнавати те, що яскраво продемонстрували протести 2013-2014: українці формуються саме як нація політична, а не етнічна.
Ну, і наостанок: хочеться думати, що ця стрічку побачить якомога більше наших східних сусідів. Тих, що зараз мовчать, тих, що виправдовують злочини власної влади, тих, що намагаються робити вигляд, що це не вони зав'язли в кількох війнах, і що не їм потім за це розплачуватися. Хочеться вірити, що цей фільм розіб'є їх скляні замки і змусить зрозуміти, чому з вулиць українських міст уже третій рік не зникають похоронні процесії, і чому їхні українські рідні так вперто відмовляються розмовляти з ними навіть про погоду.
