Свят-Вечір у тюрмі НКВД

Як щодня, втискався через замерзлі шиби і поржавілі грати вечірній сумерк. Такий подібний своєю послідовністю, своїм виглядом, а рівночасно такий інший. Маєстатичний, сумний, що в серці вигребував найдавніші, ще дитинні спомини. Веселі, безжурні спомини, в сумному безвихідному положенні в'язнів НКВД.

 

В камері нас трьох українців витало його, а п'ятьох поляків обоятно гляділи на нас, радіючи в душі, що в них уже по святах, що бодай частинно позбулись святочних споминів.

 

Осип Б'єга сидів у кутку затуливши лице руками й щось важко думав. Мабуть ввижались йому хвора жінка, як голодна з діточками сідає до вечері, чи може... може воля, про яку все мріяв. А може в святочному надхненні ввижались майбутні катування?...

 

Мар'ян Кучерявий — Кучма разом зо мною міряв кроками, тисячі разів зміряну вже нами підлогу, і зблідлими губами шептав молитви. Коли лише глянув на мене, спускав почервонілі, вогкі очі. Цілий день бідняга шептав мені про свою Настку, синка, якому вже чотири рочки минули.

 

— Друже Стасюк, якби ви знали який мудрий, а який гарний хлопчина. О, ви колись мусите його побачити! Зрештою, ви хочби не хотіли приїхати до Суходолу, то я приїду з жінкою до вас.

 

Я потакую головою, впевняю, що приїду, не забуду. Кучерявий недовірчиво хитає головою. Здається самий не вірить у те, щоб ми могли ще бути на світі, ходити, їздити, щоб він міг побачити свою Настку й синка, а я... Кучерявий за мене боїться. Він знає мою справу і знає, що мене жде. На мене часом дивляться як на небіжчика.

 

Змучений ходженням сідає. Я користаю з цього, даю більший крок. Мої думки також далеко, а очі пронизливо ламають грати і продирають далечінь. Мов мати дитину, ведуть з собою думки між рідних, щоб погостювати в них, побути з ними бодай на святах, бодай на вечері.

 

Я станув. Крізь горішню грату я побачив маленьку бліду зірку. У моїй душі щось виразно защеміло. Який гострий біль прониз десь коло серця. Очі звогчіли й я ще виразніше пригадав собі, як я ще малим шукав за цею святочною зіркою, що перша подає відомість про Різдво Христове. І дідух, і кутя і солодкомлісне враження Свят. Я вп'ялив очі в зірку й нікому показати її не хочу. Мені робиться жаль цих моїх товаришів нещастя, бо знаю, яке вражіння викличе вона в них. Я бажав би як найдалі відсунути ці Свята, та вони влізливо, непрошені йдуть до час.

 

Встав Кучерявий. Його очі тільки більше почервоніли, а зблідлі губи дрижали. Не говорив до мене нічого. В кутку тихо сидів Б'єга і вдивлявся в свої черевики, немов на них бачив своє дитинство. Поляки, щоб нам не перешкоджати, сиділи і щось шептали. Корбут, Гурський і Хоіна політикували, а Рудзевич, Місьор і Свьонтковський обговорювали останні переслухання.

 

Заскреготав ключ.

 

— Давай, вечеря.

 

Ми взяли наші глиняні миски, щоб дістати півлітри теплої води, в якій де-не-де плавала крупинка не змеленого вівса і клапті гнилої, смердячої риби, що разом гордо звалось "суд". Кожний брав за порядком і підносив мищину до носа, хіба на те, щоб потім дорешти стратити смак до неї. Тріснули двері, заскреготав пронизливим голосом ключ і ми стали віч-на-віч з дійсністю. Святвечір у Чортківській тюрмі НКВД ч. 2. Кожний замовк. Всі поставили миски під стіну й чогось ждали, немов чогось сподівалися, якби не довіряли, що оце без дідуха і без куті будемо вечеряти.

 

Б'єго плакав.

 

— Хлопці, ми староукраїнським звичаєм помолімся перед свят-вечерою. Хоч ми не серед рідних, але може Господь дозволить нам ще вернутися між них, — звернувся я до хлопців.

 

Всі, якби лише цього чекали. Послушно позгинали коліна й гарячі, облиті сльозами й кров'ю слова тихої та щирої, може найщирішої в цілому житті, молитви плили до новонародженого Дитятка Божого, щоб привітати його, щоб просити в Нього волі для України і для себе та долі для своїх найближчих. Б'єга застиг в кличучій позі. Кучерявий не мав сил клячіти й лежав хрестом на підлозі, а я купав свої слова молитви в каплистих сльозах. Здавалось, що я між рідними й разом з ними вітатиму Різдво. Тільки сльози, тільки плач, тільки стогін.. Хрещуся, встаю.

 

— Хлопці, пора вечеряти.

 

Моїх слів не слухає ні Б'єга, ні Кучерявий. Серце сильно б'ється, мало грудей не розсадить. Воно пригортає моїх Рідних, воно пестить спомини, блудить по рідних сторонах, цілує рідні місця. Воно розбиває мури камер, стрічається із знакомими, здоровить їх, потішає, йде назустріч волі моєї Батьківщини. Воно минуле з майбутнім лучить, воно в гарті тюрми терпкі сльози ще в горлі осушує, в болю і тривозі змальовує епопею майбутніх днів. Воно всміхається скреготливим, як скрегіт ключа від камери ч. 52, сміхом. Знад двору долітає вереск пісні: ..."Ми до бою все готові за трудящийся народ".

 

(Далі буде).

 

[Львівські вісті, 14.01.1941]

 

(Докінчення)

 

Це п'яні салдати співають на подвір'ю казарми, що якраз під вікнами нашої тюрми. Беру коц, складаю, стелю на середині підлоги. Б'єга стоїть і німим зором водить за моїми рухами. Хоіна щось говорить до нього й дивується, що такий говірливий усе Б'єга, не хоче відізватися.

 

— Хлопці, — повторяю щераз — пора вечеряти.

 

Мовчки сідаємо довкола коца. Смердяча рибяча юшка перестала вже парувати. Раптом гасне світло, нам дають свічку. Це вже нагадує ще більше рідну хату.

 

— Друзі! Здалося б вам побажати. Хай нам здається, що ми дома між рідними. Заступімо собі найближчих, а оця юшка, хай нам солодку кутю заступить.

 

В горлі біль сльози сушить. Перед очима все рідна хата. Найближчі, яких чомусь ніхто не може заступити. Врешті сльози перемагають ту руку, що за горло тисне, й умивають лице. Хочу опануватися, хочу цим, що зі мною, додати бадьорості й сам ломлюся. Але мені чомусь не стидно сліз. Може менше там дома проллється.

 

Я беру свою миску, щоб почастувати кутею гостей.

 

— Пане Б'єга, дай Боже, щоб ви вже на другий рік їли з жінкою з діточками, з Степанком... Щоб ви... Не кінчу, бо Б'єга, взявши до уст "куті" зачинає плакати, його слова мішаються з риданням.

 

— Дякую, дякую... Дай вам Боже, щоб і ви були з батьками, ріднею, нареченою... Вибачте...

 

Я його розумію й не маю що вибачати. Бідний Б'єга. Підходжу до Кучерявого. Бачу, що він силою волі опановується, щоб здержати сльози. — Пане Кучерявий, вам бажаю, щоб ви якнайскорше були зі своєю Насткою й синком і щоб я на волі міг до вас приїхати.

 

Кучерявий сміється, а в очах блестять сльози. Щось крізь сльози гумотить. Більше відчуваю, як розумію слова подяки. Ділюся з поляками. Бажаю їм, щоб вернулися додому. В мою сторону йде Б'єга. Його очі світяться, бачу, що має для мене якусь несподіванку.

 

— Пане Станок, я щось маю для вас. Для вас і для себе. Я колись молотив і то впало в кишеню — і він виймає два зеренця пшениці, та набожно одно дає мені.

 

— Бачите, — звертається до мене — правдива кутя. Дай Боже, щоб другу кутю ви їли дома серед рідних, а ваш наречена, щоб дружиною вже вашою була.

 

Стискаю йому руку, дякую, цілую поморщене вже від горювання лице. Дехто старається потішити. Хоіна каже, що вже час колядувати. Тихенько, щоб за двері не було чути, продирається купана в сльозах і обвіяна найкращими споминами коляда. На коридорі чути різкий жіночий крик і плач. Догадуємось, що це певно за коляду, якусь босу тільки в сорочці жінку, до "карцеру" повели. Її супроводжає наше щораз сильніше:

 

"Бог предвічний народився,

Прийшов днесь із небес

Аби взрів люд свій весь,

І утішився"...

 

Голос повільно посилюється і зливається зі звуками наших Рідних, що десь далеко также у сльозах зустрічають піснею Різдво Христове. Ми співаємо, а думками і серцем на волі... Я бачу мовчазного батька, матір, бабку, братів, сестричку, наречену. Разом з ними я з серця кличу:

 

"Глянь оком щирим, о Божий Сину,

На нашу землю на Україну,

Зішли їй з неба дар превеликий"...

 

Ми не вспіли докінчити. Заскреготав ключ у дверях.

 

— На букву Р.?

 

— Рудзевич Йосиф...

 

— Давай со мной!

 

Цей пішов на стацію на слідство.

 

Зачалась гутірка. Дехто всміхався. Казали, що винесли сльози сушити. Деякі тихенько колядували, згадували, укладали плани на майбутнє. Нараз знову.

 

— На букву С.?

 

— Стасюк Степан Андрійович...

 

— Давай со мной!

 

Я вдяг куртку і пішов стрічати Різдво Христове в канцелярії НКВД на допитах. А рано, коли по церквах лунало дзвінке радісне "Христос Родився", мене вели з допитів назад до тюрми. Посиніле від катування тіло гнулось додолу, а зуби видзвонювали якийсь дикий такт. Знесилений вдихав я повними грудьми свіже повітря. Я не міг зібрати думок, але в мене тоді зродилось сильне бажання жити. Часом здавалось, що зараз тільки скручу наліво й опинюся між рідними, щоб разом з ними, як колись, заколядувати величне "Бог предвічний".

 

З церкви чути було дзвони, що дзвонили на прихід Божому Дитятку... Я входив у тюрму, щоб внести моїм нещасним товаришам подиху волі і в дверях ще сказати: "Христос Раждається".

 

[Львівські вісті, 16.01.1941]

16.01.1942