Волод. Дорошенко

Статя з кругів С. В. У.

 

Гірко помилили ся ті російські полїтики, які числили, що репресалїями можна загнати українство до гробу. Не задоволяючи ся повною невдачею довголїтних переслїдувань українського руху, котрі в великій мірі злїквідувала революція 1905—6 років, задумало петербурське правительство скористати з війни, щоб одним махом убити українство. Як відомо, з вибухом війни всї українські періодичні видавництва були спинені, інституції здебільшого замкнені й цїлий ряд українських дїячів помандрував на засланє. Попав ся туди згодом також проф. М. Грушевський, котрого зараз по приїздцї зза кордону до Київа схоплено й посаджено у Лукянівську тюрму, звідки по довгім сидженю післано на засланє в північні ґубернїї.

 

Українську лїтературу піддано суворій цензурі. Особливо остро поставило ся до неї київське ґенерал губернаторство, в межах котрого між иншими скорпіонами, виміреними проти українства, заборонено "на час війни" навіть українську правопись і наказано уживати офіціяльної російської правописи.

 

Ту саму полїтику нищеня українства понесла російська "визвольна" армія в окуповану Галичину та Буковину. Давно вже Росіяне мріли "прибрать к рукам" українські землї Австрії, щоб знищити тим "мазепинське гнїздо" й забезпечити ся від української "зарази". Зараз по окупації в занятих землях проголошено смерть українству — заборонено українське слово, закрито українські школи й инші численні національні українські інституції, обявлено греко-католицьку релїґію поза законом. Почали ся ревізії, арешти й зісланя місцевих українських дїячів з митр. Андрієм Шептицьким на чолї.

 

І якийсь короткий, дуже короткий час російські централїсти могли дїйсно тїшити ся й радїти з своєї полїтики, опинивши ся як казковий калїф на годину панами цїлої української території.

 

Пролім під Горлицями відновив українське житє в відбитій частинї Галичинї й дав змогу — на жаль, дуже мінїмальну — проявити ся йому навіть у завойованій частинї Волинї. Не міг він очевидно позістати без впливу й на російській Українї. Побитому правительству годї було держати ся так простолїнїйно нахабно, як у початку, навіть в українській справі. При всїх инших гріхах довело ся ставати перед судом публичної опінїї й за антиукраїнську полїтику в Галичинї й Буковинї й у себе дома.

 

Внутрішні клопоти державні й трудности, які чим раз далї ускладняли ся, також сприяли тому, що українська справа вибивала ся на верх і стaвaлa на чергу дня.

 

Минулий рік принїс нам пару фактів, що дуже виразно свідчили про се, — згадаємо нaпp. заяву мінїстра нар. просвіти ґр. Іґнатєва в справі української ґімназії, а також дозвіл на українські школи в окупованій частинї Галичини. Хоч як і незначні вони, все ж безперечно симптоматичні. І не дивно, що їх так сквапно поспішила відмінити нїмецька преса, в котрій перед тим можна було спостерегти деяке недовірє до сили, а то й до самої навіть можливости українського руху в Росії, спричинене очевидно тим психольоґічним поворотом, який викликала ся довга війна — безнадїйністю що до розгрому Росії, вкупі з другорядними моментами, які заважили при сїм, — і власним слабим знайомством з Україною і українським житєм.

 

Сї факти показали, що українська справа в Росії дїйсно істнує, що українське громадянство не міт і не фантазія "купки еміґрантів-революціонерів" з Росії, як його старали ся представляти, з цїлю обезцїнити живу дїяльність російських Українцїв на европейськім ґрунтї (спеціяльно роботу Союза В. У.), всякі наші вороги, і як дехто з полїтиків і учених в Австро-Угорщинї і Нїмеччинї готов був вірити, збаламучений сими ворожими нам усилями. Вони відмовляли ся бачити на російській Українї живі і творчі національно-українські сили тому тільки, що там нема, мовляв тепер, у воєннім часї, жадного національно-революційного руху. Чому ж нема — запитувано Українцїв — повстаня на Українї? — не турбуючи ся анї тим, що неможливість його саме в часї війни, коли територію України перетягають мілїонові армії і коли всї молоді люди у війску, сама собою очевидна, анї не бентежачи ся відсутністю його в російській Польщі.

 

В своїм часї ми вказували, що українське громадянство живе й проявляє себе, в залежности від стану й віку. Заборони, які впали з вибухом війни, не зломили його. Молодїж увесь час була настроєна досить радикально, що дуже яскраво виявляло ся в видаваню ріжного рода нелєґальних часописий і відозв, у яких протестовано проти насильств російської полїтики в Галичинї й Буковинї, в особливо в відомій відозві київського студентства з нагоди святкованя роковин Шевченка в 1915 роцї.

 

Старше поколїнє зуміло поставити нові українські орґанїзації: ряд українських шпиталїв для жовнїрів — у Київі, Москві і Петербурзї, Товариство несеня помочи воєнним виселенцям і втїкачам та взагалї жертвам війни на Українї, беручи рівночасно живу й дїяльну участь в місцевих віддїлах Союза земств і городів, то що.

 

Мимо всїх заборон дальше істнував український театр, появляли ся час від часу українські книжки й журнали. Цензура на першім або кількох числах спиняла видавництва, але факт лишав ся фактом; українське громадянство домагало ся своєї книжки, своєї часописи. Всї сі форми й факти українського житя були й в минулім роцї. Завдяки певній полекші цензури вдало ся останнїми часами, правда, поза межами України — в Москві поставити видавництво часописи (тижневник "Промінь"), а в рядї виданих в 1916 р. українських книжок можна відмітити кілька високої вартости (напр. другу частину VIII. тому великої Історії України проф. Грушевського і збірник в честь Шевченка, виданий "Українським Науковим Товариством"). Та понад усїм сим іде на Українї живий рух за українською школою. Від кінця 1915 через увесь 1916 р. можна відмітити цїлий ряд ухвал орґанів міської самоуправи (головно земств Полтавщини й Чернигівщини), які домагають ся українїзації шкільництва на Українї.

 

Сї домаганя годї поминути мовчки з огляду на склад, характер і значінє міської і земської самоуправи. Вороги української справи не paз люблять пускати кепські дотепи в тім родї, що українство, мовляв, не опираєть ся на державнім елєментї, що носителї його, се романтики, — революційна молодїж і взагалї "інтелїґенція". Виступи земств завдають сьому неправду. Адже земства зовсїм не радикальні інституції, а навпаки досить умірковані, оперті на цензї, з перевагою дворянства; таким чином їх голос мусить переконати кождого Хому невірного, що українська справа зовсїм не якась лїберальна фантазія "відірваних від реального ґрунту" людий, а таки дїйсно житєва річ. З огляду на теперішний склад земств вони, розумієть ся, не можуть занимати дуже радикальної постави в українській справі, але вже й сей однодушний виступ в шкільній справі богато значить, коли зважимо, яке велике принципіяльне значінє має вона для Українцїв в Росії.

 

Отже мимо всього — "Ukraina fara da se": безсильні були згнобити її брутальні замахи уряду. Національна українська ідея занадто вже глибоко увійшла в тїло й кров цїлого українського громадянства, усїх його станів і верств, щоби бюрократичними указами й приказами можна було спинити її розвій. Перед нею у всякім разї велика будучність. Але цїлком природно вяжеть ся вони лише з поражкою російського абсолютизму.

 

І російські Українцї з цїлого серця зичать собі cеї поражки. В супереч більшости інородцїв у Росії не зсолїдаризували ся вони з урядом у сїй війнї, а навпаки заняли непримириме становище — і в пресї і на полї полїтики, — що недавно з таким жалем ствердив у однім інтервю в Льозанні проф. Мілюков.

 

Cя пoрaзкa мусить нарешті відвалити той камінь, який привалено українство в російській тюрмі народів, і випустити його на вільний і широкий шлях розвитку.

 

[Дїло]

10.01.1917