Люба-Параскевія СТРИНАДЮК

 

Відбувши ранкову суботню зустріч з учнями та вчителями школи села Миролюбівка, що за двадцять кілометрів від Херсона в Білозерському районі (до 2016 р. це сільце мало назву Радянське), ми справились до автівки, аби повертатись назад до Херсона на Перший південний фестиваль книги та читання “Книжковий Миколай”. Біля авта, трохи змерзлий, на нас чекав якийсь незнайомець, прόстий чоловік: тримав руки в кишенях, тупцював злегка ногами для зігрітку. В шапці, теплій коричневій куртці не до кінця застібнутій, без шалика, так що гола шия аж почервоніла від студені. Одразу привітався з нами. Відрекомендувався.

Ось вже майже цілу годину на нашу літделеґацію з трьох осіб й херсонських журналістів, що приїхали сюди зранку відзняти кілька сюжетів про сільську тутешню школу, чекає сам старійшина турків-месхетинців.

“Не турки. А турки-месхетинці. Це окремий народ. З Месхетії. Є така область у Грузії”.

 

Месхеті на мапі історичних реґіонів Грузії

 

Гості — звична річ для тутешньої громади турків, їх, бува, приймають тут мало не щодня і цілими юрбами:

“Ми — гостинний і  миролюбний народ. Нікого не відпустимо з хати, не нагодувавши й не напоївши теплим чаєм”. Наш дім — ваш дім: заходь, гостем будеш, бавляться в моїй голові тимчасом кавалки фраз голосом вправного й відважного джиґіта, відкликаючись на слова старійшини.

 

Турки-месхетинці переїхали до Херсонщини в 1989 році. Спершу депортовані радянською владою в 1944 році з південних районів Грузії до Центральної Азії, а згодом в 1989 році через загострення міжетнічного конфлікту вони цілими родинами змушені були знову покинути свої домівки й податися світ за очі: “Ми переїжджали цілими сім'ями. Це було вимушене переселення. Хто куди. Ми подалися в Україну. І замешкали тут. Наша громада чимраз більшає. Вже є понад сімдесят сімей”, — спокійним розповідним тоном зазначає найстарший турок-месхетинець.

 

Розмовляють турки-месхетинці між собою одним з діалектів турецької мови. Мають тут свою мечеть у селі, відокремлений цвинтар. Сповідують іслам, читають Коран і вірять у пророчі одкровення пророка Мухаммеда. Діти ходять до школи разом з місцевими школярами. Вивчають у школі українську мову. Спілкуються з односельчанами то російською, то українською.

“Наша Айгуль більше дружить у школі з вашими, ніж з нашими. І любить українську мову. Ми всі розуміємо українську і син наш молодший вільно читає книжки українською”, — вже трохи згодом оповість мені туркеня-месхетинка, дружина старійшини, з якою ми згодя після трапези, всівши в сусідній кімнаті на “закилимованій” підлозі, не про одне побесідуємо.

“Головне — жити дружньо з людьми. Поважати їхні традиції. Звичаї. Порядки. Ми хоч і не святкуємо ваші свята, але стараємось на Різдво не працювати, не сколобити людей. Не псувати їм празника”, — скаже мені перегодя смаглява туркеня, завита по-молодицьки в темно-червону хустку, з добрими карими очима й глибоким поглядом.   

А поки що біля хати нас зустрічають усміхнені чоловіки: сини старійшини. Їх у нього четверо. Просять роззуватися на веранді. Бо такий звичай. Перепрошують, якщо для нас це незвично. Мала дітвора цікаво розглядає нас. Чорні великі очі. Довгі густі вії. Чорне блискуче рунисте волосся. Внуки старійшини.

 

 

Нас одразу запрошують до столу, ледь піднятого над підлогою, без крісел. Ми зручно всідаємось на м'яко вистелену підлогу навколо щедро накритого столу: екмек, плов по-турецьки, бринза, манти, салати, мариновані овочі, борек, пайде. Баклава і фрукти на десерт. Сівши у позі лотоса чи випроставши ноги, ми взялися наминати все, що було на столі. А місця вільного на тім столі не було: “Тільки у нашій родині не п'ють. Так я постановив. Ми алкоголь не вживаємо взагалі. Мусите вибачати. Зате гарячий чай чорний чи зелений на ваш вибір”, — привітним голосом повідає старійшина, сівши у чолі стола, навпроти вікна, звідки виблискує сонце і освітлює нашу трапезу. Вже майже полудень.

 

Турки-месхетинці тут переважно вирощують різноманітні овочі та баштанні культури, мають свої плантації, обробляють їх. Потім продають, здебільшого оптом, великими кількостями: “До нас часто приїжджають звідти, з ваших реґіонів, купують у нас оптом овочі. З Хмельницька. Тернополя. Беруть переважно помідори, пекінку, баклажани, кавуни”.

 

Я зауважую, що за стіл сини не сідають. Допомагають мамі й одній з невісток доносити на стіл гарячі страви: турок-месхетинець з тарілками в руках, вправно передає страви колом по столу. “Будете чай? Зелений, чорний? Налити? Якого?”.

 

“Ми навчили тутешніх людей робити гроші. Чесним шляхом заробляти. Але гроші не головне, на першому місці мають бути людські відносини, повага одні до одних. Треба розмовляти між собою. Знаходити порозуміння. А гроші будуть”.

 

Через якусь хвилю до кімнати заходять молоді дівчата — одна в блакитному хіджабі, голови покриті білими полотняними хустками. Ще школярки. Усміхнені (зауважую мимоволі, що ціла родина турків-месхетинців люблять усміхатися). Вітаються. Стають навпроти столу і починають співати. Українською. Дзвінко, голосно, енергійно. Ми ритмічно погойдуємось під мажорну ритмічну мелодію. Вже би брались підспівувати. Ми мусульмани й пишаємося цим…, і те, що він єдин. В наших серцях і на устах слова. Лей-ле. Аллаа-Аллах. Мухаммм-мммеда. 

 

 

Старійшина задоволений. Радо споглядає, як журналісти знімають на камеру його туркень-месхетинок. Ви щаслива людина? Так, дуже. Я дуже щаслива людина. Маю чотирьох синів. Трьох внуків. З жінкою живу вже ось тридцять сім років. Працюю. Є гроші, скільки треба. Але гроші — це не основне. Впевнено й спокійно відповідає на запитання журналістки старійшина.

 

Ось це — мусульмани. Ось ці діти. А не ті терористи, які прикриваються мусульманством і чинять стільки зла. Те все політика. І бізнес. Як і війна на сході України. Комусь треба продати побільше зброї. Заробити. А тимчасом гинуть невинні люди.

 

Старійшина подумує про переїзд до Туреччини. Останнім часом від турків-побратимів щораз частіше лунають такі запрошення. Подвійне громадянство. Можна жити і тут, і там: родина велика. Але для дітей, внуків перспективніше було б залишитись в Туреччині, до того ж їм там обіцяють дати безплатне житло і працевлаштувати: “Наші турки-месхетинці, що проживали на сході України, вже давно переїхали з окупованих територій. Побратими одразу прилетіли вертольотом і забрали їх в Туреччину”.

 

 

Подякувавши столові, ґазді з ґаздинев за прийманє, за доставлінє, шо ми в них їли, шо ми в них пили, побажавши одні одним шєстя, здоров'я, многаліт, ми рушаємо в дорогу до своїх домочків: тепер уже знаючи, що десь біля нас живуть хоч трохи инші, але також добрі люди, турки-месхетинці.   

 

10.01.2017