Редакція нашої часописи звернула ся до цїлого ряду українських полїтиків з Галичини й Буковини з прошеннєм дати до різдвяного числа часописи статї на тему про сучасне положеннє української справи й вигляди на будуче. Надіслані у відповідь на наше прошеннє статї містимо в сїм і найблизшім числї:

 

Граф Чернїн — граф Клям-Мартінїц.

 

Коли вже припорученнє панови Шпіцмілєрови утворити новий кабінет по усуненню президента мінїстрів Кербера було для нас, Українцїв, щасливим зворотом, то заступленнє мінїстра заграничних справ барона Буріяна давнїйшим букарештенським послом графом Чернїном і дефінїтивне утвореннє кабінету з графом Клям-Мартінїцом на чолї мусить задоволити нас і збуджує в нас великі надїї.

 

Барон Буріян був учеником дипльоматії гр. Голуховского, граф Чернїн був мужем довіря нашого незабутнього престолонаслїдника Франції Фердинанда.

 

В сїм короткім протиставленню лежить також уже умотивуваннє, чому мусимо назвати усуненнє Буріяна з нашого боку щастєм, а іменуваннє графа Чернїна може вливати в нас надїю.

 

Граф Клям-Мартінїц прожив майже цїлий час війни в полї і то на фронтї серед борцїв, також особисто яко герой; зараз на початку війни боров ся поруч нашого українського лєґіону та свою думку про сей лєґіон висловив передо мною; перед ворогом переконав ся він серед граду куль про те, як по геройськи вміють наші Українцї боронити цїсаря і вітчину. — З того певно не витягне граф Клям-Мартінїц консеквенції, що Австрія може виключити український народ з австрійської спілки народів.

 

Зрештою новий президент мінїстрів прийняв у себе вже президію Української Парляментарної Репрезентації з Галичини й вона могла додумати ся з його слів, що він не гадає правити без, тим більше против Українцїв.

 

Миколай Василько.

 

До сих уваг вп. пана посла М. Василька про вигляди для української справи незайвим буде навести ухвалу Союза українських парляментарних і соймових послів з Буковини, головою якого є п. посол Василько, прийняту на засїданню з днів 3—5 грудня 1016 р., в звязку з подїями з дня 5 падолиста 1916 ("Буковина, ч. 6 і 7).

 

"...Як довго міродатні чинники, з впливом і силою яких треба рахувати ся, рівно як при публїкаціях, не бажають співдїлання української нації у викликанім тими публїкаціями перетворенню відносин на сходї монархії, так довго "Загальна Українська Рада" в сїм напрямі не потребує нїчого дїлати"...

 

Сучасне положеннє української справи.

 

Третій рік світової війни приносить сам собою важку полїтичну думку про кінець і вислїд війни та нашу українську справу. Третій рік війни перечеркнув не одну людську рахубу, змітаючи на бік цїлі державні орґанїзми, а не доконав зміни у витичних лїнїях української справи.

 

Визволеннє поневолених народів! Визволеннє українських областей від чужого верховодства та сотвореннє державно-правних орґанїзмів зі самоуправою українського народу! Отсе головне домаганнє української полїтики, підношене від часу вибуху війни, що мало завжди характер чистий, а не двозначний супротив австрійської монархії...

 

Висвободженнє поневолених народів! Отсе девіза культури й поступу, за котрою звертаєть ся наш український народ: чи здїйснить ся отсе визвольне слово у приміненню до найтяжше поневоленого українського народу?

 

Польська справа має порішити ся підготовленою формацією державного орґанїзму з етноґрафічних польських територій, добутих осереднїми державами від Росії. Так розуміємо державний акт обох цїсарів з 4 падолиста 1916 р. Російські держанні мужі трактують Поляків сполукою етноґрафічних територій всїх трьох заборів. У всякім разї польська рація стану може найти своє розвязаннє тільки на етноґрафічних польських територіях та сим дїлом доконаєть ся освободженнє польського народу...

 

А тепер приходить черга на нас! В чиїх руках находить ся тепер українська справа та будуча судьба українського народу: Австрії чи Нїмеччини? Безперечно, — передовсїм в порозумінню обох осереднїх держав. Польська формація наступила за їх порозуміннєм, але інтереси нїмецької держави вибили ся там на перше місце. Натомісць в українській справі виступає державний інтерес австрійської монархії на перше місце яко забороло антиросійського фронту супротив аспірацій російського імперіялїзму. Тут стає у своїм реальнім видї та на своїм етноґрафічнім ґрунтї українська рація стану.

 

Тому жадання українських полїтиків в австрійській монархії, без огляду на партійні приналежности, від часу вибуху війни стільки разів утверджувані, безоглядно й непохитно сходили ся в домаганню, що з української східної Галичини в сполуцї з австрійською монархією буде сотворена окрема провінція, як також, що окуповані українські території Росії, до котрих вже Холмщина належить, одержуть окремішню державно-правну орґанїзацію при осереднїх державах, несполучені в нїякій формі з польськими областями. Так завжди розуміли українські полїтики й тепер представляють собі освободженнє українського народу.

 

Та нинї, коли світова війна наближаєть ся до кінця, оконечні бої саме стрічають українські области: Галичини й Володимирії! Вони були від початку війни й тепер є головною точкою світового бою на сходї, від котрої залежить безпечність, розвиток і сила австрійської монархії — в будучности. Отсе вказує на велике значіннє українських територій для осереднїх держав, зосібна для монархії Габсбурґів і тому лиш короткозорі полїтики можуть мріти про легкодушне трактуваннє сих територій. Противно! тяжко збережені й добуті та одвітно перестроєні державно-правним ладом будуть вони творити охоронний державний вал перед російським сусїдом та стануть першим етапом освободження українського народу.

 

Наше льояльне почуваннє династичне, злучене з особою нового монарха, наказує нам покладати надїю на Австрію з її історичною місією для добра всїх своїх народів...

 

Коли-ж грядучий рік 1917 стрічають усї народи держави яко бажаний рік мира, то мусимо вірити, що принесені нами винні й неповинні жертви не пропадуть без слїду, а принесуть і нам мир, побідний для ідеї визволення українського народу.

 

Відень, 31. XII. 1916.

 

Др. Кость Левицький.

 

Наше нинї й завтра.

 

Не підлягає найменшому сумнївови, що саме український народ потерпів у теперішній війнї найбільші шкоди, матеріяльні й моральні. Є землї, через які перелетїла війна, як хуртовина. Збурила, знищила, повивертала до гори корінем і перейшла, полишаючи за собою перериту землю, румовище й попіл. Але перейшла! З румовища й попелу відроджуєть ся нове життє.

 

Найбільше говорить ся про Бельґію й Польщу. Обидві країни давно перестали бути театром війни. Оскільки в часї тривання війни відродженнє можливе, вони відроджують ся.

 

Не так наша українська земля! Від початку війни дотепер шалїє на нїй воєнна заверюха. Східна Галичина й Буковина виглядають, як той тік, на якім молотять збіже, — перемішана, стоптана, затовчена.

 

Куди татарва перейшла, — трава не поросте, каже історична пословиця, — де вже третій рік лютує війна, не камінь на каміни, але грудочка землї на грудцї не остоїть ся!

 

Де сріблило ся жито, де золотом блищала пшениця, де шуміла діброва, де колисали ся верби, — нинї біжать рови й підземні проходи, чорнїють ями від ґранатів, де зеленїли шовкові трави, нинї сїріє яловий пісок, де були села, — нинї купи сміття, де жили люде, — крячуть ворони!

 

Се наше нинї під матеріяльним оглядом.

 

А під моральним?

 

Вже перша мобілїзаційна трубка стрясла нашою орґанїзаційною будівлею, — як колись від голосу сурм захолїтали ся мури Єрихону...

 

Ми молодий народ і на молодих одиницях почиває те, що труд нашого національного життя построїв. Молоді люде пішли під кріс і в нашій національній будівлї зївають дїри.

 

Румовище, руїни, — а понад ними крякають ворони...

 

Ми були, як молодий лїс без столїтнїх дубів і без соснини, що до хмар сягає. Воєнна буря вирвала з рідної землї все, що виростало хочби трохи понад молодий загайник. Одних кинула на захід еміґраційна хвиля, инших пірвав з собою на схід уступаючий московський залив.

 

Пірвані московським заливом, мусїли замовкнути й затихнути замкнені до тюрем або запроторені на Сибір, розбиті й розсїяні по ріжних місцях.

 

Воєнна еміґрація на захід ішла, правда, більшими громадами й осїдала на чужій землї гуртами, але була, як пересаджена деревина, що не може пустити коріння, врости в свій ґрунт і з нього брати силу, — мусїла шукати підпори в постороннїх силах.

 

Полїтичний провід народу опинив ся далеко від своєї суспільности, пірвали ся нитки, що вязали провідників з масами, завмерли нерви, по яких думка пробігає з національного мозку в національний орґанїзм, звапнїли артерії, по яких животворна кров допливає з національного орґанїзму в національний мозок.

 

І перед війною ми були слабкою суспільністю, дряхло зорґанїзованою, мало сконсолїдованою, без правдиво громадянського життя. Війна вбила й ті первісні завязки та розпорошила нас у відокремлені одиницї.

 

Під нинїшню пору ми не суспільність, а купа одиниць без солїдарности, без карности, без громадянського інстинкту, — предмет експериментів для своїх і чужих полїтичних грачів.

 

І розпаношила ся на нашім національнім орґанїзмі полїтична гра. Пірвала греблї громадянської моралї, сотворила гидкий круговорот "тайних довірочних засобів", викривила поняття гідного й негідного, відкритого й підступного, чесного й підлого! Зникла з поверхнї публичної дїяльности громадянська відповідальність, її місце зайняла особиста відповідальність з дуже широкими та гнучкими границями.

 

Виринає щораз більше одиниць, які не шукають орґанїзації, не в суспільних звязках бачуть поле для громадської дїяльности, а почуваючи в собі хоробливо собі присвоєне післанництво, розвивають "особисту дїяльність".

 

В туманї безосновного оптимізму щодо своєї талановитости, непомильности й покликання, не признаючи границь, які кождій одиницї зачеркує орґанїзаційна дисциплїна, зважують ся з лехким серцем на поступки та вчинки, що мусять жахом і відразою наповняти кождого, хто признає громадянську полїтичну мораль!

 

Се одна фатальна проява нинїшнього нашого публичного життя.

 

Друга — се розпаношеннє полїтики котерій, змаганнє до всякого роду узурпацій, замилуваннє до палатних революцій, боротьба гуртків поміж собою за власть і впливи, туга до диктатури гуртка над цїлою суспільністю разом з страхом перед суспільністю й виразною нехіттю вивести важні громадські справи перед широке громадське форум.

 

Хвалимо ся нашою демократичністю, а втїкаємо щораз дальше від народнїх мас. Ми дійшли до того, що заступники народу лякають ся голосу народу й ховають ся за свої мандати, як жовнїри за стрілецькі окопи!

 

Відчужені від ґрунту й основи, розбиті на гуртки, бавимо ся в дипльоматію, хоч так недавно болюче переконали ся, які овочі дає ся потайна дипльоматія і як рахують ся з нами, коли не бачуть за нами мілїонової громади, коли не чують безпосереднього голосу тих мілїонів.

 

А ми дали тим мілїонам замовкнути й нема поважних зусиль добути з них голос, виявити світови їх волю.

 

І так ми повисли в повітрі, не чуємо під ногами твердого ґрунту, який дає демократична масова полїтика, дуримо себе самих — чужих обдурити не лехко!

 

А чейже ми повинні знати, що одинока наша сила, опора й козир — се маси, — ми-ж молодий лїс без столїтнїх дубів і без соснини, що до хмар сягає. Инші народи, що мають ті столїтнї дуби, ведуть боротьбу саме проти них, бо-ж вони притїнюють молодник і спинюють його ріст. Ми-ж не вміємо використати того щастя, що нема в нас дубів, які прислонювали-б ріст молодняка. Зате кожда наша митка готова робити з себе столїтнього дуба.

 

Всупереч всїм новітнім теоріям і сучасній практицї ми все плачемо, що в нас нема аристократії, й на сю недостачу звалюємо всї наші неповодження, всї наші невдачі. — Але-ж пса цїлком деинде закопано! В нас нема правдивої демократії і в тім цїле лихо, корінь зла!

 

Отже... будьмо відважні й скажімо се, що бачимо, — в нас нема таких чинників, які особистим значіннєм і історичною чи маєтковою повагою могли би грати ролю, — одним словом нема того, що зовемо аристократією, але в нас нема й того, що зовемо демократією. Ми смішні! бо маємо претенсії, але неспроможні поперти їх нїякою реальною сплою.

 

Се наше нинї!

 

А наше завтра?

 

Тут треба розріжнити дві сторони: Те, що в серединї нас і з нас самих, від того, що поза нами й не від нас. Нашу будуччину не з нас самих і не від нас ми звязали з двома передпосилками. Перше з розгромом і розпадом Росії — тюрми народів. Та чи можна сказати, що вона розпадеть ся, що її розгромлять? Воєнні подїї вказують на те, що буде розгромлена, але розгром на воєннім полї — ще не розгром при мирових переговорах. Воєнна окупація деяких ворожих областей — ще не анексія, анї не відірваннє. Мирова умова може звернути все, що забрав меч. Полїтично лишить ся те саме, тільки знищене, зруйноване...

 

Друга передпосилка — се державна ідея Австро-Угорщини. З розростом, з зміцненням і з додатними змаганнями сеї держави — ми звязали нашу будуччину. Противно, як Поляки. Вони будують на розпадї й занепадї австрійської державної ідеї. Та чи можна нинї сказати, хто будує свою будуччину на сильнїйших і тривкійших основах?

 

Не привязуймо ваги до гарних слів, а дивім ся, що несе дїйсність!

 

Почвірне порозуміннє проголошує висвободженнє малих націй, а рівночасно страшним способом насилує Грецію, — союз осереднїх держав освободжує Польщу, але чи маємо хоч одно виразне якесь слово про будуччину України? Помішаємо навіть се, що від слів до дїла ще так дуже далеко!

 

Отже наше завтра?

 

Тільки в нас самих!

 

Зійдїм з верхів у долину. Се багато здоровійше. На верхах багатьом людям крутить ся голова.

 

Ми дали полки наших жовнїрів, що в лїтї 1914 р. витали й прощали себе: до побачення в Київі!

 

Ми дали лєґіон Українських Сїчових Стрільцїв!

 

Ми дали ті сїрі маси жовнїрства, що в часї російської окупації розкуплювали всї українські книжки у Львові, Чернівцях і по всїх провінціяльних городах.

 

Ми дали тих полонених у мундурах російських салдатів, що нинї домагають ся сотворення українського війська, яке висвободжувало-б Україну з московських кайдан.

 

Ми дали тих нещасних евакуованих по баракових таборах, що собі відривають від уст, аби дати лепту на загальну цїль.

 

Одним словом — ми дали гарні, здорові й ідейні маси.

 

Як животворний майовий дощ на плодючу землю, паде посїв національної свідомости в душі мас і приносить стократні плоди.

 

Тільки з того плоду український народ буде здоровий і сильний! Сильний сам собою і сам в собі.

 

Все инше переминає. Нинїшня наша орієнтація не пересуджує завтрішньої, та вічно тривалим нашим правилом мусить бути добро мас, в добрі мас містить ся добро України.

 

Горі імієм серця! І йдім туди, куди нас кличуть інтереси широких мас, і тільки на масах будуймо свою будуччину!

 

Володимир Темницький.

 

(Решта голосів буде в найблизшім числї).

 

[Вістник Союза визволення України, 07.01.1917]

 

А хто чує, най працює, рук не покладавши,

Бо що нинї занедбаєм, пропало на завше!

І. Франко.

 

Нїколи мабуть не мали ті слова Франка такої ваги, як саме в пору, яку тепер переживаємо!

 

Що ся пора важна для одиниць, але й преважна для цїлого нашого народу, се відчувають мабуть всї інтелїґентні Українцї і всї свідомі селяне-патріоти. Та, не зважаючи на сю свідомість, не видко в захованню нашої суспільности, щоб вона відповідно на се реаґувала, щоб напружила всї свої сили в цїли відвернення грозячої небезпеки.

 

Правда, все молодше та здатне до зброї стоїть у полї, а признають навіть чужі, що тамки свої обовязки сповняють наші земляки знаменито. Та й се правда, що, поминувши вже жіноцтво, тисячі наших свідомих Українцїв живуть в краю, зайнятім ворогами, але все-таки значна їх часть пробуває в західних австрійських провінціях і не всї вони так прибиті журою о насущний хлїб, що не стало-б у них вже змоги подбати також і про справи публичної природи.

 

Та останнє, те зданнє на божу (й осереднїх держав) ласку з занедбаннєм всякого почину, оскільки не йде про яку місцеву філянтропійну дїяльність, се щось просто застрашаюче, ошоломляюче!

 

Були-ж чейже в останнїх двох десятилїттях хвилї, коли цїла галицько-українська суспільність з подиву достойною енерґією брала ся до громадянської роботи, коли протягом кількох місяцїв сотки тисяч корон складала на народнім жертівнику, а рівночасно пускала в рух акцію, що стояла рівнож сотки тисяч коштів або й мілїони.

 

Нагадаймо часи сецесії (зрештою, як говорить дехто, акції більше неґативного нїж позитивного характеру), часи аґітації за реформою виборчою й перших загальних виборів!

 

Правда, були се часи й великого значіння для нашого національного розвитку, але-ж чи можуть вони рівняти ся з вагою тих часів, які переживаємо тепер?

 

З болем серця, хоч несміло, приходжу до переконання, що властиво нема в нашого інтелїґентного загалу справдїшнього зрозуміння хвилї, вагу якої зрештою інстиктовно відчуваєть ся, що історичні подїї, в круговорот яких пірвана наша країна, просто заґіґантні, завеличнї своїм розміром і вагою, щоб наша суспільність змогла їх достаточно оцїнити й аби вона й зі свого боку як реndant змогла видвигнути відповідну суму акції й енерґії!

 

Ми, правда, биті в дрібничковім полїтикуванню, але слабші у веденню полїтики ширшої, з розлогим овидом і з розмахом, який відповідав би хоч в части історичним подїям, які перевалюють ся через нас і наш край!

 

Дрібничкове полїтиканство переміняєть ся в теперішню хвилю що найбільше в неменше дрібничкове інтриґуваннє; симпатії й антипатії до осіб, переносять ся майже несвідомо на напрями, які ті особи репрезентують, і нема зрозуміння тої банальної правди, що поодинокі особи мусять же мати якісь хиби, що нема святих, що отже треба оцїнювати кожду одиницю після суми працї, яку вона поклала для загального добра!

 

Надто нїколи не була такою грізною для національної справи та засаднича проява рутенства інстиктовна, могутня, елєментарна ненависть до почину й акції! Томи про се можна б писати, як найосновнїйші, в довгих студіях обдумані пляни перевалював потім на "засїданню" перший лїпший обскурант, який одначе мав — може через право одїдичування з поколїння на поколїннє — вироблений один визначний хист знаходити прямо ґенїяльні арґументи, щоб не допустити до якої небудь акції, за всяку цїну повалити!

 

А "учасникам засїдання" такі арґументи зараз незвичайно припадають до душі, особливо коли вони підмащені кількома хлополапськими "віцами", добрими для переконування напр. звичайних колтунів, що засїдають нераз на лавах присяглих.

 

На такий "віц" ловлять ся одначе на диво не лиш пересїчні колтуни, але і т. зв. "інтелїґенти". І нераз, аж вже по "вердиктї" наступає опамятаннє; та вже запізно! Справа вже перевалена, а рутенець тріюмфує!

 

Одна з найбільших полїтичних голов 18 столїття, Нїмка Катерина ІІ, казала: "Веsser еіnе schlесhtе Роlіtik, аls gаr kеіnе (краще вести лиху полїтику нїж не вести жадної)!" Се може на перший погляд видасть ся парадоксальним, одначе сей вислїв констатує лише прямо засаду, що рух, життє, акція є чимсь здоровійшим нїж застій, який в публичнім життю мусить викликати забагненнє, усуненнє в тїнь і прямо переоченнє через всїх і вся!

 

Незавидна, проклята доля того народу, в якого в переломові часи стоять на чолї квієтисти, приклонники нероблення, вижидання, відсування, недопускання акції инших, в яких особиста антипатія до особи успособляє згори неприхильно до кождого її почину.

 

А зважмо, що в котрий бік ми й не звернули ся-б, бачимо ворожі чи менше ворожі нам нації, провідники яких мають величезну полїтичну рутину, а до того, що неменше важне, велику полїтичну традицію! Там не потребують щойно робити вівісекції на власнім народї, не потребують платити "лєрґельду", бо майже всї комбінації в них передбачені, все обчислене й приготовлене, а грубі фонди та зорґанїзований пресовий апарат в краю і за границею узброюють їх на кождий несподїваний атак, на кожду некористну полїтичну конюктуру!

 

Але ми люде з "українським гумором"*) і в кождій сумній ситуації найдем для себе дешеву потїху! Но, і вже тепер ми собі її винайшли та кріпимо нею себе при кождім снїданечку чи при "пулї". Вона звучить: "народ не пропаде"!

 

Так, очевидно! Потїшаймо ся тим, що не пропадем нїколи ми, яких назвав Франко "запрягом у поїздах бистроїздних" наших ворогів. Так! Ми не пропадем, як не пропадуть напевно й инші потягові звірята, справдїшнї конї, воли і т. д., бо вже самі їх пани подбають за розмноженнє й удержаннє при відповідній фізичній силї, потрібній до тягнення їх поїздів.

 

Справдї дешева й сумна потїха, одначе саме добра для народу, інтелїґенція якого не вміє пошанувати нї його минувшини нї теперішности!

 

Ось і словом і друком і ілюстраціями висміваєть ся в нас національні інституції лише тому, що вони безсильні й без еґзекутиви (що не диво з причини недостачі власної державности), ось дехто упираєть ся з запалом, достойним лїпшої справи, щоб ми за наш герб приймили давній герб "wоjewodztwa kіjowskiegо"! Ой! хочемо та все наново хочемо тягнути ворожі поїзди бистроїздні й жадна сила нї льоґіки нї гіркого досвіду не годна з нас вибити любови до ворожої шлиї!

 

Та лишім на боці сї гіркі рефлєксії, на описаннє яких треба-б багато місця.

 

Покличмо ся хиба ще раз на Франкові слова, наведені на вступі сеї статейки, що нинї занедбаєм, пропало на завше!

 

Памятай, українська громадо, слова свого найбільшого по Тарасї пророка! Не попадай в апатію, не потїшай ся викрутом, що "народ не пропаде"! Хай кождий шукає дїла для себе, а певно його знайде. Хай підбадьорує малодушних (от хочби сих, що дають собі в шпиталях над головами писати "Роlаk"), хай збирає матеріяли, хай ширить українські видавництва, хай учить анальфабетів, нехай збирає на фонд "Народньої Оборони". Правда, й сей почин пробував уже дехто висміяти, але дарма, сього так скоро не викорінимо й з сим треба рахувати ся, як з чимось, що є! Зваж, громадо, що ми навіть "українського кореспонденційного бюра" досї не маємо, що ворожі сили видимо й невидимо працюють проти нас без перестанку. Дай, громадо, й моральну підмогу сим своїм людям, що, йдучи за покликом Франка, не хотять покладати рук в тяжку для народу годину й по своїй спромозї раді бороти ся з ворожою перевагою та з нашою таки питомою... некультурністю!

 

*) Дивно лише, що вже може від 10 лїт не маємо гумористичної газети.

 

Др. Кирило Трильовський.

 

Проблєма нашої будуччини.

 

Славна Редакціє!

 

Ви звернули ся до мене з запитом, як я собі уявляю дальший розвиток української справи, які вигляди для неї бачу та якими дорогами вона на мою думку повинна піти — тема, на яку слїд би написати чималу полїтичну брошуру. Та попробую відповісти на сей запит кількома реченнями.

 

Було-б на мою думку не до річи розписувати ся на сїм місцї про все, "чого нам треба, а що нам помогти може", та правити нашій громаді, чи її провідникам, моральні проповіди на тему їх недостач, помилок і т. п. Слаба сторона таких загальних проповідей ся, що вони справляють на неозначену адресу прикмети менших чи більших гуртів нашої суспільности, а через те замісць прояснювати тільки затемнюють справу та зводять ся на звучну й пусту фразу і позерство.

 

Не думаю також давати оцїнки хвилевої "ситуації", ще й до того може з нашого, тїсно-галицького, чи пак австрійсько-українського становища. Гадаю, що се дуже й дуже мало може заважити на долї України, що там каже сей чи той мінїстер про вилученнє чи подїл Галичини. Що більше, будуччина України певно залежить не від того, чи Макензен піде на Одесу й дальше, чи нї. Нїмецькі-ж війська стоять в Пинську, австро-угорські стояли в Луцьку, а Українї з того справдї мало було слїду. Загалом є на мою думку, національною помилкою думати, що хтось-там має прийти та нас визволити, дати нам медівника в формі "самостійної України". Було-б полїтичною наївністю імпутувати таку думку сїй чи тій державі, які про те й думають, якби то з Росією зробити злагоду, а то й тривкий мир на будуччину, якої не можна доглянути. Тому нї трохи не подїляю сеї схеми, яка реr fаs еt nеfаs ідентифікує в цїлости інтерес України з інтересом сеї чи тої воюючої сторони й відповідно до сього велить нам оцїнювати всю нашу полїтику, її доцїльність чи невідповідність, вдачі чи невдачі, добрі чи менше добрі вигляди і т. д. Смертельним гріхом такої схеми є те, що вона всяка инша, а тільки не конче ще українська.

 

Є два основні й себе взаїмно виключаючі способи розуміння розвязки національної проблєми в нації, що в такім положенню й такій стадії розвитку, як Українцї. Перший бачить сили, що мають спричинити сю розвязку саме поза нацією, другий лише в нації. Основою першого невіра в животні сили народу, малодушність, невіра в демос; другого — віра в націю яко живий орґанїзм, що має свої обєктивні права розвитку, довірє до демократії. Прикмета першого — надїя на поміч знадвору, а полїтична метода — запобіганнє ласки чужих; прикмета другого — рахуваннє лише на власні сили, а полїтична метода — будуваннє лише на власнім громадянстві. Я признаю тривку полїтичну вартість лише сьому другому способови, уважаючи перший просто убійчим для нації, яка відроджуєть ся. Всякий "союз" такої молодої й незміцнілої суспільности, як українська, з якою небудь посторонньою силою грозить легко виродити ся у вислугуваннє чужій ідеї і чужим інтересам. Історія України знає-ж доволї Киселїв і Барабашів, Пушкарів і Брюховецьких, а то й Савів Чалих і Головатих.

 

Спасеннє України може вийти лише від неї самої. Тільки тодї, як Українцї зуміють виявити доволї сили, єдности й суцїльности, можуть вони вірити в своє визволеннє. Се, й тільки се, є запорукою нашої будуччини. Задатки, й то гарні та многонадїйні задатки сеї будуччини, наш народ має. І то як задатки річеві — пребагату землю, здорову й інтелїґентну породу населення, сильну розвиткову тенденцію східної Европи в напрямі демократії й еманципації одиниць, станів і народів, — так і субєктивні: національну свідомість, що прокинула ся та зростає, активність нації, що розбуджуєть ся, її поступаючу скорим темпом консолїдацію. Коли Україна має яку користь з війни, то саме на сїм останнім полї є вона певно. Ідея України поширила ся та поглибила ся від лїта 1914 р. по сьогодня більше нїж за увесь минулий вік українського відродження.

 

Проблєма нашої будуччини лежатиме в тім, щоб Українцї не змарнували сих пребагатих задатків, але визискали їх як основу своєї працї над визволеннєм. Отсе я уважаю найважнїйшим питаннєм нашого національного життя — проблємою нашої будуччини. Нема надїї, щоб війна принесла нам щось справдї нове. Пора нам глянути поза її кінець, хоч і не уважаю його таким дуже близьким. Сьогодня вже думаймо, що нам починати по війнї. Сьогодня вже готуймо сили, начеркуймо пляни та проєкти, виготовляймо програми, приготовляймо наше громадянство на невсипущу працю, невгаваючу боротьбу. Приготовляймо його на те, щоб — куди-б нї пішла будуча межа на нашій землї і яка-б нї судила ся доля поодиноким областям України, — українське громадянство не падало духом, не опускало рук, не звішувало до долу голов.

 

А в тім саме дїлї могутньою підоймою буде віра в себе самих, віра в народ, довірє тільки до власних сил. Хто вірить твердо у свій народ і його животну силу, сей не попаде в апатію від того, що надїя на сього чи того чужого "опікуна" чи "приятеля" розвіяла ся намарне, — сей не опустить рук, але піде своїм власним шляхом добувати скарби народньої сили з таємних, могутніх, плодючих і вічно живих глибин народу.

 

Отсе ідейний стяг, довкола якого я бажаю Українї бачити згуртованими всїх її свідомих синів. Будьмо перш усього цїлими, повними Українцями й саме Українцями, в кождій мислї, слові і дїлї, все та всюди, а решта вже "приложить ся нам". Отсеї, української рації не вільно нам забувати нї на один момент супроти чужих, хто-б се нї був, бо навіть найбільш нам партійно чи яктам противний Українець все-таки Українець і близший нам нїж чужий, хочби й "приятель" чи пак аматор на нашу шкіру. Подруге-ж будьмо справдї українськими народовцями, що власними руками народу, а не чужою ласкою кують його будуччину. Коли ми будемо узброєні сим ідеольоґічним оружєм, так не страшна нам буде нїяка ситуація і нїякий вислїд війни. В кождім положенню найдемо тодї певний шлях до вольної України.

 

Др. Льонґін Цегельський

 

(Решта голосів у найблизшім числї).

 

[Вістник Союза визволення України, 14.01.1917]

 

Українська суспільність вступає в поріг Нового Року в иншім настрою, як в попереднїх роках. Воєнна ситуація й остаюче з нею в звязи теперішнє положеннє нашого народу, зокрема в Галичинї, — небагато змінило ся. І нинї на нашій землї ллєть ся кров, і нинї вкрита вона руїнами й пожарищами, а 23 повітів східної Галичини знаходяться в руках ворога. Під сим оглядом не змінило ся багато, та змінив ся душевний настрій суспільности. Серед крівавих боїв, серед тяжких страт світила їй перше надїя на кращу будуччину, нинї правно-державні акти, проголошені 5 падолиста 1916, були неначе тяжким ударом обуха в голову. Скрізь гіркий завід, понура безнадїйність і апатія. Мої виборцї, селяне з Стрийщини, яка по геройськи перебула тяжкі бої на своїй території й гіркий час московської інвазії та й досї ще вкрита руїнами й попелищем, — пишуть менї короткими словами: "За все те, що ми дали й перенесли, маємо іти під Польщу!" Не треба й казати, який настрій викликувати мусить такий гороскоп серед нашого народу. Відновленню Польського Королївства в етноґрафічних границях польської нації нїхто з нас не противний. Полякам не завидуємо ми їх державности, та коли рівночасно посягають вони по наші землї та готовлять ся, говорячи словами Студницкого, "strawić", себто проковтнути мілїони нашого народу, то в грудях сього народу мусить підіймати ся рішучий голосний протест, якого придавити не зможе нїяка сила. Не чужого ми бажаємо, а свого хочемо права! Се була все наша девіза, та сьому праву грозить велика небезпека й то саме у хвилї, коли народ заплатив за нього так багато.

 

Не звісно ще, як подумане є відокремленнє Галичини від Австрії й як буде воно переведене, — які задумує ґарантії дати правительство розвитку народів (а не лиш одного народу) в новій правно-державній формації та як виглядати буде ся формація. Та народ інстинктовно прочуває щось недобре; він чує Польщу й се проймає його жахом, будить зневіру й апатію. В його уяві відживають давнї панщизняні часи з усїма їх траґічними епізодами, переказані предками живучим поколїнням, а в памяти живучих поколїнь пригадуєть ся цїла історія польського панування під Австрією вже за часів конституції, яку народ обіцяв собі пережити так, як пережив панщину. Всї виборчі насильства, секатури за уживаннє рідної мови, — кривди та здирства, безуспішні боротьби за перворядні горожанські права, за школи, за унїверситет і в мирних часах упавші трупи, — все те відживає в памяти народу й він мусить тепер повторяти слова Шевченка:

 

— За що скородили списами московські ребра,

Засївали та рудою поливали?

Що на ниві уродило?

Уродила рута, рута,

Волї нашої отрута...

 

Та, правда, вона ще не вродила ся, одначе се не зменшує побоювань, не усуває безнадїйности. В текстї актів з 4 падолиста 1916 р. не подибуємо нї слова про український народ, про його права та їх забезпеченнє і ся обставина особливо характеристична та спосібна зродити занепокоєннє. Наша суспільність привикла до свого, що її в важних моментах звичайно забувають, бачить отже й тут продовженнє сеї системи.

 

Будучність війни непевна, тож і нинї не можемо ще виректи ся надїї на визволеннє стогнучої під московським обухом надднїпрянської України й утвореннє з неї самостійного державного орґанїзму. Та незалежно від сього мусимо ми стояти при тім і наставати на се, щоб наше положеннє в австрійській Українї, що перед війною уважала ся українським Пємонтом, — по війнї стало кращим, нїж було передтим, а нїяким способом не погіршило ся. Погіршеннєм таким — і то незвичайним — було-б відокремленнє Галичини яко одноцїлої провінції, здїйсненнє польської резолюції з р. 1868 і санкціонуваннє, автономії краю з усїма її консеквенціями. Се був би удар, якого не знїс би свідомий нинї й у всїх своїх верствах полїтично зрілий народ, се була би страшна відплата за його традиційну вірність монархії, за посвяту без застереження, за безмежні жертви в часї війни.

 

Ми чуємо від трьох лїт з уст керманичів монархії приречення і запевнення, що — як буде, так буде, — а доля Українцїв під Австрією стане на кождий спосіб по війнї кращою, нїж була передтим. Ми одержали многоктратні запевнення щодо будучої формації нашої національної области й то зовсїм конкретно означеної, а відповідаючої довголїтнїм бажанням нашого народу, — ми чули їх з уст осіб дуже високих з покликаннєм на найвище місце. Ми можемо навести цїлу лїтопись дотичних заяв і деклярацій, які мусїли будити надїї, що одушевляли наш народ і велїли йому віддавати кров і життє за монархію, а нинї всї ті надїї мали-б бути заведені, а наш народ відорваний від сеї монархії, відопхнений нею і кинений на поталу тим, що хотїли-б зробити його погноєм своєї культури, розсїсти ся та напувати на його багатих землях.

 

Ми стоїмо перед розвязкою, в цїлій світовій війнї для нас найважнїйшою, питання, що станеть ся з нами. Се питаннє є близшим або дальшим розвязки, але вкінцї тепер остаточно розвязане бути мусить. Дуже можливе, що розвязка та випаде для нас зовсїм инакше, як ми сього надїяли ся, та наш народ мусить бути й на се приготований. Нїякий, найгірший навіть вислїд не може стерти нас з землї, він може лише спинити, припізнити осягненнє нашого ідеалу державної самостійности України. Завелика ми нація, забагато в нас задатків старої культури та випробованої віками животности, щоб і такі удари могли нас знищити. Проби дальшого насильства над нами з одного, чи другого боку, мусїли-б остаточно скінчити ся великими катастрофами для самих насильників, як сього вчить приклад історії давньої Польщі. Великі жертви сучасного поколїння мусять вінчати ся вислїдом кращої долї для грядучих поколїнь. Можливе, що тепер ще не прийшов час на нас, але він мусить прийти. Можливе, що не доживемо сього ми, сучасні, та період життя одного поколїння нїчим є в порівнянню з історичною будучністю народу, а ся будучність, що забезпечує свобідний, незалежний розвиток нації, прийти мусить, коли нація в найтяжших хвилях зуміє зберегти рівновагу духа та сконцентрувати всї сили. Се на нашу долю, оскільки вона залежна від стратеґічних вислїдів, може не вплинути, та при рішенню сеї долї внутрішньо-державними актами багато залежати буде від того, якими ми покажемо ся, з ким будуть мати дїло рішаючі сили, яку вартість будемо ми представляти, а з другого боку — видаєть ся дуже імовірним, що боротьба о наше істнуваннє не скінчить ся з кінцем війни — тож підготовленнє і концентрація наших сил вже нинї повинна й сю дальшу будучність брати в рахубу.

 

Історична наша минувшина вчить нас, що головною причиною наших нещасть та нашого занепаду були наші внутрішні усобицї, роздори між нашими князями та гетьманами, взаїмне накликуваннє на себе ворогів та всякого роду брюховеччини. Ми любимо часто иншим дорікати, що вони з історії нїчого не навчили ся, тож слїд нам тепер тямити, щоб сього докору не можна було тепер супроти нас звернути. Нїколи ще не була в нас так конечна карність і єдність, як нинї. В тій рішаючій хвилї мусимо стати передусїм сильні єдністю, бо иншої сили годї нам нинї поставити. Єдність і праця, велика праця кождого на кождім становищі, а передусїм тих, що стоять на чолї народу, се мусить бути поклик нинїшньої хвилї. Всяке розбиваннє наших сил, відпиханнє охочих і спосібних до працї рук, було-б нинї тяжким непростимим злочином, за який жде одвічальність перед народом і перед історією. Нинї не час у нас на нову брюховеччину, бо инакше впаде на нас оправданий докір, що ми з нашої історії нїчого не навчили ся, і сповнять ся на нас слова Шілєра:

 

Eine grosse Epoche hat das Jahrhundert geboren,

Aber der grosse Moment findet ein kleines Geschlecht.

(Велику епоху зродило столїттє, але велика хвиля застала мале поколїннє).

 

Др. Евген Олесницький.

 

[Вістник Союза визволення України, 21.01.1917]

21.01.1917