Редакція нашої часописи звернула ся до цїлого ряду українських полїтиків з Галичини й Буковини з прошеннєм дати до різдвяного числа часописи статї на тему про сучасне положеннє української справи й вигляди на будуче. Надіслані у відповідь на наше прошеннє статї містимо в сїм і найблизшім числї:

 

Граф Чернїн — граф Клям-Мартінїц.

 

Коли вже припорученнє панови Шпіцмілєрови утворити новий кабінет по усуненню президента мінїстрів Кербера було для нас, Українцїв, щасливим зворотом, то заступленнє мінїстра заграничних справ барона Буріяна давнїйшим букарештенським послом графом Чернїном і дефінїтивне утвореннє кабінету з графом Клям-Мартінїцом на чолї мусить задоволити нас і збуджує в нас великі надїї.

 

Барон Буріян був учеником дипльоматії гр. Голуховского, граф Чернїн був мужем довіря нашого незабутнього престолонаслїдника Франції Фердинанда.

 

В сїм короткім протиставленню лежить також уже умотивуваннє, чому мусимо назвати усуненнє Буріяна з нашого боку щастєм, а іменуваннє графа Чернїна може вливати в нас надїю.

 

Граф Клям-Мартінїц прожив майже цїлий час війни в полї і то на фронтї серед борцїв, також особисто яко герой; зараз на початку війни боров ся поруч нашого українського лєґіону та свою думку про сей лєґіон висловив передо мною; перед ворогом переконав ся він серед граду куль про те, як по геройськи вміють наші Українцї боронити цїсаря і вітчину. — З того певно не витягне граф Клям-Мартінїц консеквенції, що Австрія може виключити український народ з австрійської спілки народів.

 

Зрештою новий президент мінїстрів прийняв у себе вже президію Української Парляментарної Репрезентації з Галичини й вона могла додумати ся з його слів, що він не гадає правити без, тим більше против Українцїв.

 

Миколай Василько.

 

До сих уваг вп. пана посла М. Василька про вигляди для української справи незайвим буде навести ухвалу Союза українських парляментарних і соймових послів з Буковини, головою якого є п. посол Василько, прийняту на засїданню з днів 3—5 грудня 1016 р., в звязку з подїями з дня 5 падолиста 1916 ("Буковина, ч. 6 і 7).

 

"...Як довго міродатні чинники, з впливом і силою яких треба рахувати ся, рівно як при публїкаціях, не бажають співдїлання української нації у викликанім тими публїкаціями перетворенню відносин на сходї монархії, так довго "Загальна Українська Рада" в сїм напрямі не потребує нїчого дїлати"...

 

Сучасне положеннє української справи.

 

Третій рік світової війни приносить сам собою важку полїтичну думку про кінець і вислїд війни та нашу українську справу. Третій рік війни перечеркнув не одну людську рахубу, змітаючи на бік цїлі державні орґанїзми, а не доконав зміни у витичних лїнїях української справи.

 

Визволеннє поневолених народів! Визволеннє українських областей від чужого верховодства та сотвореннє державно-правних орґанїзмів зі самоуправою українського народу! Отсе головне домаганнє української полїтики, підношене від часу вибуху війни, що мало завжди характер чистий, а не двозначний супротив австрійської монархії...

 

Висвободженнє поневолених народів! Отсе девіза культури й поступу, за котрою звертаєть ся наш український народ: чи здїйснить ся отсе визвольне слово у приміненню до найтяжше поневоленого українського народу?

 

Польська справа має порішити ся підготовленою формацією державного орґанїзму з етноґрафічних польських територій, добутих осереднїми державами від Росії. Так розуміємо державний акт обох цїсарів з 4 падолиста 1916 р. Російські держанні мужі трактують Поляків сполукою етноґрафічних територій всїх трьох заборів. У всякім разї польська рація стану може найти своє розвязаннє тільки на етноґрафічних польських територіях та сим дїлом доконаєть ся освободженнє польського народу...

 

А тепер приходить черга на нас! В чиїх руках находить ся тепер українська справа та будуча судьба українського народу: Австрії чи Нїмеччини? Безперечно, — передовсїм в порозумінню обох осереднїх держав. Польська формація наступила за їх порозуміннєм, але інтереси нїмецької держави вибили ся там на перше місце. Натомісць в українській справі виступає державний інтерес австрійської монархії на перше місце яко забороло антиросійського фронту супротив аспірацій російського імперіялїзму. Тут стає у своїм реальнім видї та на своїм етноґрафічнім ґрунтї українська рація стану.

 

Тому жадання українських полїтиків в австрійській монархії, без огляду на партійні приналежности, від часу вибуху війни стільки разів утверджувані, безоглядно й непохитно сходили ся в домаганню, що з української східної Галичини в сполуцї з австрійською монархією буде сотворена окрема провінція, як також, що окуповані українські території Росії, до котрих вже Холмщина належить, одержуть окремішню державно-правну орґанїзацію при осереднїх державах, несполучені в нїякій формі з польськими областями. Так завжди розуміли українські полїтики й тепер представляють собі освободженнє українського народу.

 

Та нинї, коли світова війна наближаєть ся до кінця, оконечні бої саме стрічають українські области: Галичини й Володимирії! Вони були від початку війни й тепер є головною точкою світового бою на сходї, від котрої залежить безпечність, розвиток і сила австрійської монархії — в будучности. Отсе вказує на велике значіннє українських територій для осереднїх держав, зосібна для монархії Габсбурґів і тому лиш короткозорі полїтики можуть мріти про легкодушне трактуваннє сих територій. Противно! тяжко збережені й добуті та одвітно перестроєні державно-правним ладом будуть вони творити охоронний державний вал перед російським сусїдом та стануть першим етапом освободження українського народу.

 

Наше льояльне почуваннє династичне, злучене з особою нового монарха, наказує нам покладати надїю на Австрію з її історичною місією для добра всїх своїх народів...

 

Коли-ж грядучий рік 1917 стрічають усї народи держави яко бажаний рік мира, то мусимо вірити, що принесені нами винні й неповинні жертви не пропадуть без слїду, а принесуть і нам мир, побідний для ідеї визволення українського народу.

 

Відень, 31. XII. 1916.

 

Др. Кость Левицький.

 

Наше нинї й завтра.

 

Не підлягає найменшому сумнївови, що саме український народ потерпів у теперішній війнї найбільші шкоди, матеріяльні й моральні. Є землї, через які перелетїла війна, як хуртовина. Збурила, знищила, повивертала до гори корінем і перейшла, полишаючи за собою перериту землю, румовище й попіл. Але перейшла! З румовища й попелу відроджуєть ся нове життє.

 

Найбільше говорить ся про Бельґію й Польщу. Обидві країни давно перестали бути театром війни. Оскільки в часї тривання війни відродженнє можливе, вони відроджують ся.

 

Не так наша українська земля! Від початку війни дотепер шалїє на нїй воєнна заверюха. Східна Галичина й Буковина виглядають, як той тік, на якім молотять збіже, — перемішана, стоптана, затовчена.

 

Куди татарва перейшла, — трава не поросте, каже історична пословиця, — де вже третій рік лютує війна, не камінь на каміни, але грудочка землї на грудцї не остоїть ся!

 

Де сріблило ся жито, де золотом блищала пшениця, де шуміла діброва, де колисали ся верби, — нинї біжать рови й підземні проходи, чорнїють ями від ґранатів, де зеленїли шовкові трави, нинї сїріє яловий пісок, де були села, — нинї купи сміття, де жили люде, — крячуть ворони!

 

Се наше нинї під матеріяльним оглядом.

 

А під моральним?

 

Вже перша мобілїзаційна трубка стрясла нашою орґанїзаційною будівлею, — як колись від голосу сурм захолїтали ся мури Єрихону...

 

Ми молодий народ і на молодих одиницях почиває те, що труд нашого національного життя построїв. Молоді люде пішли під кріс і в нашій національній будівлї зївають дїри.

 

Румовище, руїни, — а понад ними крякають ворони...

 

Ми були, як молодий лїс без столїтнїх дубів і без соснини, що до хмар сягає. Воєнна буря вирвала з рідної землї все, що виростало хочби трохи понад молодий загайник. Одних кинула на захід еміґраційна хвиля, инших пірвав з собою на схід уступаючий московський залив.

 

Пірвані московським заливом, мусїли замовкнути й затихнути замкнені до тюрем або запроторені на Сибір, розбиті й розсїяні по ріжних місцях.

 

Воєнна еміґрація на захід ішла, правда, більшими громадами й осїдала на чужій землї гуртами, але була, як пересаджена деревина, що не може пустити коріння, врости в свій ґрунт і з нього брати силу, — мусїла шукати підпори в постороннїх силах.

 

Полїтичний провід народу опинив ся далеко від своєї суспільности, пірвали ся нитки, що вязали провідників з масами, завмерли нерви, по яких думка пробігає з національного мозку в національний орґанїзм, звапнїли артерії, по яких животворна кров допливає з національного орґанїзму в національний мозок.

 

І перед війною ми були слабкою суспільністю, дряхло зорґанїзованою, мало сконсолїдованою, без правдиво громадянського життя. Війна вбила й ті первісні завязки та розпорошила нас у відокремлені одиницї.

 

Під нинїшню пору ми не суспільність, а купа одиниць без солїдарности, без карности, без громадянського інстинкту, — предмет експериментів для своїх і чужих полїтичних грачів.

 

І розпаношила ся на нашім національнім орґанїзмі полїтична гра. Пірвала греблї громадянської моралї, сотворила гидкий круговорот "тайних довірочних засобів", викривила поняття гідного й негідного, відкритого й підступного, чесного й підлого! Зникла з поверхнї публичної дїяльности громадянська відповідальність, її місце зайняла особиста відповідальність з дуже широкими та гнучкими границями.

 

Виринає щораз більше одиниць, які не шукають орґанїзації, не в суспільних звязках бачуть поле для громадської дїяльности, а почуваючи в собі хоробливо собі присвоєне післанництво, розвивають "особисту дїяльність".

 

В туманї безосновного оптимізму щодо своєї талановитости, непомильности й покликання, не признаючи границь, які кождій одиницї зачеркує орґанїзаційна дисциплїна, зважують ся з лехким серцем на поступки та вчинки, що мусять жахом і відразою наповняти кождого, хто признає громадянську полїтичну мораль!

 

Се одна фатальна проява нинїшнього нашого публичного життя.

 

Друга — се розпаношеннє полїтики котерій, змаганнє до всякого роду узурпацій, замилуваннє до палатних революцій, боротьба гуртків поміж собою за власть і впливи, туга до диктатури гуртка над цїлою суспільністю разом з страхом перед суспільністю й виразною нехіттю вивести важні громадські справи перед широке громадське форум.

 

Хвалимо ся нашою демократичністю, а втїкаємо щораз дальше від народнїх мас. Ми дійшли до того, що заступники народу лякають ся голосу народу й ховають ся за свої мандати, як жовнїри за стрілецькі окопи!

 

Відчужені від ґрунту й основи, розбиті на гуртки, бавимо ся в дипльоматію, хоч так недавно болюче переконали ся, які овочі дає ся потайна дипльоматія і як рахують ся з нами, коли не бачуть за нами мілїонової громади, коли не чують безпосереднього голосу тих мілїонів.

 

А ми дали тим мілїонам замовкнути й нема поважних зусиль добути з них голос, виявити світови їх волю.

 

І так ми повисли в повітрі, не чуємо під ногами твердого ґрунту, який дає демократична масова полїтика, дуримо себе самих — чужих обдурити не лехко!

 

А чейже ми повинні знати, що одинока наша сила, опора й козир — се маси, — ми-ж молодий лїс без столїтнїх дубів і без соснини, що до хмар сягає. Инші народи, що мають ті столїтнї дуби, ведуть боротьбу саме проти них, бо-ж вони притїнюють молодник і спинюють його ріст. Ми-ж не вміємо використати того щастя, що нема в нас дубів, які прислонювали-б ріст молодняка. Зате кожда наша митка готова робити з себе столїтнього дуба.

 

Всупереч всїм новітнім теоріям і сучасній практицї ми все плачемо, що в нас нема аристократії, й на сю недостачу звалюємо всї наші неповодження, всї наші невдачі. — Але-ж пса цїлком деинде закопано! В нас нема правдивої демократії і в тім цїле лихо, корінь зла!

 

Отже... будьмо відважні й скажімо се, що бачимо, — в нас нема таких чинників, які особистим значіннєм і історичною чи маєтковою повагою могли би грати ролю, — одним словом нема того, що зовемо аристократією, але в нас нема й того, що зовемо демократією. Ми смішні! бо маємо претенсії, але неспроможні поперти їх нїякою реальною сплою.

 

Се наше нинї!

 

А наше завтра?

 

Тут треба розріжнити дві сторони: Те, що в серединї нас і з нас самих, від того, що поза нами й не від нас. Нашу будуччину не з нас самих і не від нас ми звязали з двома передпосилками. Перше з розгромом і розпадом Росії — тюрми народів. Та чи можна сказати, що вона розпадеть ся, що її розгромлять? Воєнні подїї вказують на те, що буде розгромлена, але розгром на воєннім полї — ще не розгром при мирових переговорах. Воєнна окупація деяких ворожих областей — ще не анексія, анї не відірваннє. Мирова умова може звернути все, що забрав меч. Полїтично лишить ся те саме, тільки знищене, зруйноване...

 

Друга передпосилка — се державна ідея Австро-Угорщини. З розростом, з зміцненням і з додатними змаганнями сеї держави — ми звязали нашу будуччину. Противно, як Поляки. Вони будують на розпадї й занепадї австрійської державної ідеї. Та чи можна нинї сказати, хто будує свою будуччину на сильнїйших і тривкійших основах?

 

Не привязуймо ваги до гарних слів, а дивім ся, що несе дїйсність!

 

Почвірне порозуміннє проголошує висвободженнє малих націй, а рівночасно страшним способом насилує Грецію, — союз осереднїх держав освободжує Польщу, але чи маємо хоч одно виразне якесь слово про будуччину України? Помішаємо навіть се, що від слів до дїла ще так дуже далеко!

 

Отже наше завтра?

 

Тільки в нас самих!

 

Зійдїм з верхів у долину. Се багато здоровійше. На верхах багатьом людям крутить ся голова.

 

Ми дали полки наших жовнїрів, що в лїтї 1914 р. витали й прощали себе: до побачення в Київі!

 

Ми дали лєґіон Українських Сїчових Стрільцїв!

 

Ми дали ті сїрі маси жовнїрства, що в часї російської окупації розкуплювали всї українські книжки у Львові, Чернівцях і по всїх провінціяльних городах.

 

Ми дали тих полонених у мундурах російських салдатів, що нинї домагають ся сотворення українського війська, яке висвободжувало-б Україну з московських кайдан.

 

Ми дали тих нещасних евакуованих по баракових таборах, що собі відривають від уст, аби дати лепту на загальну цїль.

 

Одним словом — ми дали гарні, здорові й ідейні маси.

 

Як животворний майовий дощ на плодючу землю, паде посїв національної свідомости в душі мас і приносить стократні плоди.

 

Тільки з того плоду український народ буде здоровий і сильний! Сильний сам собою і сам в собі.

 

Все инше переминає. Нинїшня наша орієнтація не пересуджує завтрішньої, та вічно тривалим нашим правилом мусить бути добро мас, в добрі мас містить ся добро України.

 

Горі імієм серця! І йдім туди, куди нас кличуть інтереси широких мас, і тільки на масах будуймо свою будуччину!

 

Володимир Темницький.

 

(Решта голосів буде в найблизшім числї).

 

[Вістник Союза визволення України, 07.01.1917]

07.01.1917