Василь Сімович

Львів, 6 січня.

 

Кажуть — "Інтер арма сілєнт музе". Але ж бо муз було дев'ять і не знати, котра з них повинна мовчати у воєнних часах. Бо ось до поезії цей старий Ціцероновий вислів не дуже підходить. Навпаки, чудові Піндарські ліричні вірші зродила саме війна, впливові почувань війна не заваджає. Так само невеличкі нариси, а то й новелі можуть зроджувати воєнні події. Вже воно важче розгорнутися в час війни романові. Важче, бо ж епіка вимагає великого зосередження, вимагає спокою. Роман може повстати на тлі війни, але в повоєнних часах, як на це вказує буйний розвій повісти в европейському письменстві після першої світової війни. Тимто для цього роду красного письменства латинська приповідка, що її перебрав цілий культурний світ — підходить. Ще більше те крилате речення виправдовує наука. Бо ж наука вимагає теж спокою, вимагає теж зосередження, розваги, а воєнні часи підстав для цього всього не дають.

 

Все це треба мати на увазі, щоб зрозуміти труднощі, серед яких доводиться тепер працювати науковим робітникам, зокрема — українським. А проте, хоч систематично наукову працю провадити важко, то про можливості її, серед теперішніх обставин, говорити можна. Можна, бо такі можливості є.

 

Згори треба зазначити, що саму наукову працю, працю кабінетну треба відділити від наукових публікацій. З публікаціями справа складна. У воєнних часах друкарська машина мусить задовольнити потреби дня, наукові публікації відходять на другий план. А проте й тут можливості не виключені. Хоч ці можливості куди менші, ніж для самої праці.

 

А сама праця тісно зв'язана з людьми, що її ведуть. Коли є люди, то можливості більші. Коли їх немає, то і про можливості нічого й говорити.

 

Як же воно мається справа з людьми науки в нас, на українському грунті?

 

В наддніпрянських містах людей науки залишилося небагато. В Києві українська наука пішла — на вигнання. Київські науковці, разом із Академією Наук, із високим шкільництвом, опинилися в Уфі, а то може ще й далі на схід від Уфи. На всякий спосіб, вістки, які до нас доходять ізнад Дніпра, однозгідно стверджують, що ряди українських учених дуже й дуже прорідли, що на місцях залишилися люди припадкові. Організація науки розхитана. Ті з академіків та з української професури, що не покинули варстатів своєї роботи, силкуються направити наукові апарати. Але ж бо їх так мало, що направа йде дуже й дуже поволі. Про планову роботу говорити важко. Бодай під теперішній час. Кажуть, що зі Сходу поволі напливають до Києва люди, що число їх зростає. Але ж бо теперішні важкі життєві умови в українській столиці небагато в цій справі обіцяють.

 

Залишається Львів. Тут умови куди кращі. Війна не встигла зруйнувати організації науки. Правда, науковці не мають змоги займатися виключно науковими справами. Працюють там, де цього вимагають умови, де цього домагаються потреби часу. Але ж бо так було й за польських часів. Не було серед тодішніх обставин людей, що мали б щастя працювати виключно для науки. Для науки залишався тільки час після праці, яку науковці виконували для хліба. А проте вона, ця наукова праця, йшла. Правда, у вузьких рямках, але йшла. Подібно воно справа мається й тепер. Наші науковці, зайняті кожний роботою для хліба, наукової праці не кидають. Треба тільки цю працю зорганізувати, наладити науковий апарат — оформити організацію праці і систематична праця піде. В тому напрямі пророблено вже деяку підготовну роботу. Можна мати надію, що оформлення такої систематичної праці таки буде.

 

Питання, які займають під теперішній час наших науковців, можна зібрати в кількох точках. Дещо тут буде нове, дещо продовженням давнішої праці. Ось хочби основне вивчення Галичини з усіх боків: з передісторичного, історичного, мовного, господарського, санітарного, статистичного, технічного і т. д. Історична секція Наукового Т-ва ім. Шевченка перед 1939 р. виробила докладний план для освітлення передісторичної й історичної доби нашої країни; деякі праці вже готові. Тепер є змога ті роботи продовжувати, і наші історики вже розділили ту працю поміж собою. Те саме торкається лікарів-науковців, природознавців, економістів, статистиків і інших фахівців.

 

Друга справа, це — студіювання українсько-німецьких відносин у минулому й тепер. Це дуже важливе питання треба освітлювати з різних поглядів: з історичного, мовознавчого, економічного, культурного і т. д., при чому є всякі можливості використати для української науки всі культурні, господарські, технічні й інші сучасні здобутки німецького народу. І ця справа наших науковців дуже цікавить. Тут теж уже дещо пророблено.

 

А третя справа — вивчення життя всього українського народу взагалі, пізнання всього того, що гальмувало й гальмує його всебічний розвиток, щоб усі ці гальми в майбутньому усунути і шляхи розвитку всіх духових сил народу зробити нормальними.

 

Щодо самої реорганізації нової роботи, то норми тієї праці можна й треба змінити — на користь самої праці. Місце несистематичних наукових засідань може зайняти систематична праця по наукових кабінетах під оком окремого фахівця. При такій організації праці можуть багато скористати молодші наукові сили, і головно — молодь, що шукає ще шляхів, якими наукова робота йде...

 

Крім цього, виринає ще багацько справ чисто практичних. Ось українські мовознавці мають змогу сказати своє авторитетне слово щодо українського правопису. Власне, ця справа так якби вже й вирішена. Львівські українські лінгвісти висловилися за заведення для теперішнього переходового часу академічного правопису з 1929 р. — треба тільки, щоб українські школи, українська газета, установи пішли за їх голосом. Цікаве, що таку саму постанову, незалежно від львов'ян прийняли кияни — це доказ, що позиція львівських мовознавців правдива. У великій пригоді став би тут правописний словник, зладжений за системою академічного правопису, і видання такого словника цілком можливе, коли мати на увазі, що ми незабаром матимемо своє власне видавництво.

 

Таксамо в межах можливими є деякі устаткування наукової термінології і при тій роботі можуть допомогти українські мовознавці своїми порадами та досвідом.

 

Третя важна практична справа для українських науковців і випробуваних уже шкільних діячів, людей теж із науковими інтересами це — шкільні підручники. Тут важна річ не тільки, щоб підручник із методичного боку відповідав педагогічним вимогам, але ще більше — щоб він із наукового погляду був бездоганний, щоб усі найновіші погляди найшли в ньому свій вислів. Шукати фахівців, що зайнялися б укладанням високоякісних підручників у нас — не треба. Наші науковці, університетські професори, професори інших високих шкіл, і т. д. можуть їх виготовити. Вже тепер дехто над ними працює, дещо вже в декого готове. Тут і математика, фізика, і природознавство і хемія, і граматика і т. д. А обслужити треба нам не тільки середні школи, але передусім фахове шкільництво, яке в нас щойно тепер зародилось. Від того, які будуть у нас підручники залежатиме, які вийдуть із фахових шкіл наші нові фахівці: хеміки, землеміри, купці, музики і т. д. І тут знову у великій пригоді стане поширене на Львів українське видавництво, що вже в Кракові видало багато книжок для шкільної молоді.

 

Отже бачимо, що для науковців відкриваються великі можливості. Треба тільки їх використати.

 

[Львівські вісті]

06.01.1942