Малий фейлетон.
— Тату, коли вже раз засяє перша зірка?.. — бігає від вікна до вікна мій син, заглядаючи вгору.
— Спитай мами, коли скінчить варити вечерю, — відсилаю малого до найвищого сімейного авторитету...
— То тоді появиться перша зірка? — цікавиться хлопчина.
— У... гу... — моркаю під носом, розстелюючи на столі горстку запашного сіна...
— Іди до тата, не перешкоджай мені тепер, — чути голос дружини, що враз із свят-вечірніми запахами пробивається крізь напів відхилені двері до кухні.
— Тату, а коли янголи принесуть ялинку? — відзивається з кутка донечка, що досі сиділа мовчки і вилизувала з макітри приладжену вже кутю.
— Саме тоді, коли будемо їсти святу вечеру, — пояснюю.
— Ага, то тому двері від другої кімнати сьогодні від рана зачинені, — втручається в розмову синок.
Святочну розмову перериває дружина, що в цій же хвилині почала розкладати на столі тарілки і тарільчики, підставки і підставочки, вилки й вилочки, ложки й ложочки.
— Сідаймо, — запрошує врочистим тоном, і ми, вчетверо, засідаємо до свят-вечірнього стола.
— О, о! — кричить малий, — перша зірка! — і тицяє пальцем у замерзле вікно, крізь яке нічого не видно.
— А чому це місце вільне? Чому тільки свічечка світиться? — допитує донечка, вказуючи на одно місце на столі, де стояли порожні тарілки...
— Це за тих, що згинули десь... на полі бою, чи в далеких тайгах півночі, або в далеко-азійських степах, — пояснюю.
Думки линуть в цій же хвилині ген... ген... у зоряну даль... і... ввижаються мені маленькі сільські хатинки і міські кам’яниці й домики, в яких засіли міліони українських родин до Свят-Вечері. І немає дому, де б не горіли свічечки, а може й дві... три..., де не стояли б порожні миски... в пам'ять тих, що вивезені жорстокими катами НКВД в непроходимі дебри півночі, або закатовані в підземеллях міських тюрем... Ах, скільки їх...
— Ну, що ж так задумався!? Ділімся проскурою. Ви, діти голодні, весь день не їли — пригадує дружина.
Беру проскуру в руки та складаю побажання: дружині, дітям, вони мені. Та відчуваємо, що вони якісь такі стереотипові, вимушені традицією, якісь такі заглушені стогонами Тих, що в важких муках скроплювали кров'ю шлях до нового Майбутнього.
— Щоб у здорові та радості ви прожили весь цей рік та діждалися ясної долі — шепочуть уста.
— Тату, а коли буде ялинка? — допитується синок, якому вже довжилися урочисті хвилини традиційних побажань.
— От ще з’їмо вечер’ю і зараз поглянемо в другу кімнату — успокоюю малого, що доїдає вже другу тарілку борщу з фасолею та домагається солодкої (на сахарині зробленої) куті, резигнуючи з таких свят-вечірніх присмаків як голубці з пшоняної каші та пирогів з темної разової муки, начинених вже трішки перемерзлою картоплею.
— Мамо, булочки! — домагається донечка, бачучи, що мати щось не дуже сама спішиться краяти святочний колач.
— Що ж так мовчиш? — вдивляється в мене дружина.
— Згадую дитячі роки — відповідаю, всміхаючись.
— Я також — і хилить голову на груди. Тільки діточки — то одно, то друге — підбігають до зачиненої кімнати, щоб переконатися, чи янголи вже принесли ялинку.
Врешті скінчилася Свят-Вечера. Відчиняю кімнату, один рух, і...
— Ах! Яка гарна ялинка — кричать діти і підбігають до неї з усіх сторін.
— Пречудо... — та в цій хвилині заглушують мої слова звуки різдвяної пісні, що несуться з грудей колядників: "Нова радість стала"... Відчиняю двері, і прошу в кімнату.
— Над Верте...е..е-пом — тягне бас. ...Звізда ясна... — вторує тенор.
...Світу засияла... — долучуємось до хору колядників, і задивлені в ясну звізду, що пишається на вершку ялинки, мріємо про наш рідний Вертеп.
С. Каролин.
