***

Лєґенда.

 

 

День уже кінчив ся, але люди в селї були далї лихі. Далї сварили ся, обмовляли, кляли, ошукували, кривдили. Неначе б день не мав нїколи скінчити ся. А тимчасом приближало ся вже панованє ночи.

 

Посеред села, перед громадською канцелярією, була велика площа. Кругом неї стояло дванайцять хрестів, кождий з Ісусом Христом. Всї хрести були однакові і однакові були також дванайцять Ісусів, кождий сумний і простий. Колись поставив їх тут один побожний богач і так вони собі стояли. Бодай війт міг сказати, бючи ся в груди: "Менї не прикажеть навіть дванайцять Ісусїв!" Поміж хрестами росли пільні цвіти, трава і ріжне хабузє. Сюди ходили кури і пасли ся поросята.

 

Сонце вже заходило, потопаючи в мори колося. Люди й худоба вертали з поля. Люди понурі, невдоволені, злі на працю, на землю, на себе. Худоба покірна, похилена.

 

Від кладовища надїйшов у село якийсь чоловік. Був високий, але похилений, мав лице лагідне, але сумне, тільки очи усміхали ся. Maв довге волосє і буйну ясну бороду. На похилених плечах мав порожну торбу.

 

Вступив до сільского склепу і сказав: "Слава Ісусу Христу! Дай Боже добрий вечір!" Сказав так, як говорили всї. А одначе його слова якось глибше порушили склепаря як звичайно.

 

Склепар важив власне одній бідній жінцї муку. На одній важцї, там, де кладеть ся товари, був схований кусник зелїза, щоб менше муки більше важило. Ошукуючи так, склепар відповів: "На віки слава! Дай Боже й вам! Сїдайте собі в нас!"

 

Чоловік сїв на міх і дивив ся на склепаря. Дивив ся на нього дуже, дуже добрими, ясними очима і сказав: "Ви є добрий чоловік, пане склепярю, що даєте сїй бідній жінцї таку добру вагу". Купець здрігнув ся перед голосом і очима чоловіка й подумав собі: "Ох, який я чорний в серединї!" І крадькома взяв з важки кусник зелїза і наважив жінцї муки значно понад міру. Жінка пішла, а за нею встав і вийшов також чоловік, сказавши на прощанє: "Бувайте здорові!"

 

А купець став собі в дверях склепу й подумав: "Який гарний, тихий вечір!" Перед тим нїколи не прийшло се йому на думку, хоч пережив уже тисячі таких вечерів. А потім подумав: "Де я бачив те лице, де я його бачив?"

 

Від сусїда долїтав крик і плач. Се мачиха била пасербицю. Мачиха була ще молода і сама стріляла очима за парубками, які залицяли ся до пасербицї. Тепер била її, приговорюючи: "Маєш парубків, ти білолица, маєш парубків, ти синьоока, маєш парубків, ти безстиднице з голосним сміхом!"

 

Чоловік вступив на подвірє, простягнув руки над дївчиною і нахилив ся лагідно до жінки: "Бийте мене, добра жінко, добре бийте, доки на менї не зженете всю свою злість! Мене так болить, що ви злостите cя!"

 

Жінка поглянула на похиленого чоловіка, на великий сум і доброту на його лици, на його лагідність, — і розплакала ся. "То з мене негідниця!" — говорила, хлипаючи.

 

А чоловік взяв дївчину за руку, поклав її в руку жінки і сказав: "Поцїлуй свою добру маму, дитино!" Тай пішов.

 

А жінка обняла дївчину, поцїлувала її в лице і сказала: "Та коли його любиш, то нехай присилає сватів! Будьте собі щасливі!" І її серце защеміло лагідним болем, неначе від вдоволена. Вона запитала дївчини: "Де я бачила того чоловіка?"

 

Дївчина відповіла: "Може десь в містї, може десь в книжцї на образку, я також якби його вже десь бачила!"

 

Найбільший багач у селї сидїв у хатї при вечери. Їли пироги з самого сира, помащені солониною, а на припічку чекали своєї черги печені кури. А перед хатою під вікном сидїла на ослонї челядь і їла з одної миски, що стояла на стільци, голий борщ з чорним хлїбом.

 

"Слава Ісусу Христу! Дай Боже добрий вечір!" сказав чоловік, входячи до хати.

 

"На віки Богу! Він може дати все, що захоче!" відповів від стола богач.

 

Чоловік подивив ся, як богач з родиною смачно заїдає і як його челядь сербає голий борщ і закусує чорним хлїбом, зняв з плечий торбу, почав у нїй шукати і зітхнув: "Ой, порожна моя торба!"

 

Потім сказав до богача: "Що дали би ви менї за моє довге волосє?"

 

"Кусень солонини!" — засміяв ся богач.

 

"То відстрижіть собі моє волосє і дайте менї кусень солонини, нехай дам челяди, що сербає голий борщ і закусує чорним хлїбом".

 

"Принеси но, жінко, ножицї!" — сказав богач.

 

Жінка принесла ножицї. Богач ухoпив рукою великий жмут волося й хотїв відстригти. Та в сїй самій хвилї жінка крикнула: "Дай спокій, чоловіче, ти як би менї серце краяв! Ще нинї чує має серце якесь лихо!"

 

Богач витріщив на жінку очи і знов приложив ножицї дo волося. Тепер крикнула йoгo доросла дочка: "Дайте спокій, тату, ви якби менї серце краяли! Чує моє серце, завтра буде якесь лихо!"

 

Коли богач в трете приложив ножицї до волося, закричав його малий хлопець: "Тату, любий тату, ви як би менї серце краяли! Чує моє серце, після завтра буде якесь лихо!"

 

Тепер богач нагло зрозумів, що він тільки збирає богатство, а на серце, на душу своїх рідних не звертає уваги. І зрозумів, що "нинї" вже не його, а "завтра" і "після завтра" може принести горе. І сказав до жінки:

 

"Винеси челяди пирогів і печену курку".

 

Чоловік пішов собі, а богач сказав до жінки: "Диви ся, яка наша челядь чемна. А онтой пастушок, який подібний до нашого малого!" І говорив далї: "Де ми вже бачили того чоловіка? Даю голову, що я його вже десь бачив!"

 

"Може, як ми були в містї в лїкаря!" — сказала дочка.

 

Також до війта повернув чоловік. Війт власне розсуджував справу двох сусїдів. Один говорив: "Moє поле аж по яблінку!" Другий перечив: "Нї, твоє тільки по грушку!" Так вони посварили ся і прийшли до війта, щоби їx розсудив. Один з них був зять війта, другий — ворог війта.

 

"Ти не маєш рації!" — кричав війт до свого ворога. — "Той кусень поля належить до нього!" I показав на свого зятя.

 

"Ой, горе, ой горе!" почав голосити чоловік.

 

"А вам що стало ся?" — запитали рівночасно війт і оба сусїди.

 

"Гей, добрі люди, подаруйте менї сяжень землї. Чую, що зараз умру а не хотів би я лежати в чужій земли. Я колись був богатий, мав жінку й дїти, та богатство розібрали злі люди, а жінку й дїти взяв Господь Бог. Дайте менї тільки сяжень землї, де мене можна би поховати."

 

Зать війта побачив перед своїми очима смерть, справедливість і суд і сказав: "Нехай вам дасть сусїд, бо то йoгo кусень!" І показав на ворога війта.

 

А той сказав: "Дарую вам від щирої душі, бідний чоловіче!"

 

Також війт пригадав собі, що колись отворить ся перед ним земля і він мусїти-ме здати рахунок, і сказав до свого ворога: "Даруй менї, брате, я був несправедливий судія".

 

Чоловік пішов далї. А війт обняв обох сусїдів: "Ходїть до мене вечеряти!" Потім запитав: "Де я його бачив?" Може у війску" — сказав один. — "А може десь на весїлю" — завважив другий.

 

Так повертав чоловік до кождої хати. А коли вже пішов собі геть з села, всї люди, чоловіки, жінки й дїти, зійшли ся на площу перед громадською канцелярією. "Добре буде, як всї побачимо ся" — думав собі кожний ідучи.

 

Коли площа заповнила ся народом, виступив війт і почав говорити: "Слухайте, люди добрі, хто менї скаже, що то був за чоловік, той цїлий рік не буде робити шарварку анї варти, бо я того чоловіка звідкись знаю".

 

За ним відізвав ся склепар: "Люди добрі, хто менї скаже, хто був той добрий чоловік, тому буде цїлий тиждень давати зі склепу все, чого потребує, бо я того чоловіка десь бачив".

 

Тепер обізвав ся богач: "Кума, сусїди тай усї добрі люди, хто менї скаже, хто був той святий, добрий чоловік, тому дам десять мiхiв пшеницї і одно порося, бо я й моя родина дуже добре пригадуємо собі його лице".

 

Коли так вони промовляли до людий, маленький Петрусь бідної вдови Василихи потягнув за хвіст порося, яке плело ся коло хрестів за плечима війта. Порося закричало.

 

"Ти шибенику, а тобі всиплю!" — крикнув війт, обернувши ся, й пустив ся за хлопцем.

 

Хлопець почав тїкати і вдарив ся чолом до одного з хрестів. Підняв голову, щоб бачити, на кого мав сердити ся. І нагло закликав: "Мамо, мамо, дивіть ся, сей чоловік помагав вам нинї нести міх!"

 

Всї люди звернули туди очи. З дванайцяти хрестів дивив ся на них чоловік, що був нинї в них, — однаково лагідний і добрий.

 

Тепер почав голосно дзвонити дзвін, затоплений в глибинї людських сердець цїлого села. І цїле село почало плакати, плакати...

 

[Дїло]

06.01.1917