Іван Крипякевич

На повоєнні теми.

 

Війна принесла незвичайне оживленє книгарського руху. Хто близше приглядав ся нашим книгарням (маємо їх у Львові вже дві) і видавничим товариствам, мусїв замітити незвичайний попит за книжкою; таких великих і численних замовлень, як тепер, не було у нас нїколи. Толкувати се треба не лише тим, що богато одиниць підчас війни стоїть лїпше як перед війною (війскові, частина селянства) і що для неодного книжка є тепер одинокою розрадою, але й сим, що війна розбудила інтерес до читаня, піднесла бодай в дечім духові потреби. На жаль через видавничі трудности (недостачу лїтературних робітників, доріжню паперу, цензурні обставини) не появляють ся нові видавництва на місце вичерпаних і богато домагань нема чим заспокоїти. По війнї, здаєть ся, полишить ся прихильність для книжки серед читачів, може навіть і збільшить ся, бо по примусових воєнних феріях неодин охотно вернеть ся до культурних iнтeрecїв. Видавничий рух також оживить ся, бо наново вернуть ся до працї лїтературні сили, заняті тепер де инде, і знайдуть ся тут і там фонди на видавництва. Вже тепер не з одної сторони чути проєкти ріжних видань, до яких треба приступити по війнї, вже зголошують ся більші і менші меценати, що годять ся вложити свої фонди у видавництва.

 

Се явища симпатичні, бо хоч є і инші важні цїли, на які не менше корисно можна би ужити зайвий гріш, то й дорогою лїтератури можна поважно співдїлати у відбудові й перебудові нашого житя. Річ тільки в тім, щоби і лїтературних сил і фонів не змарнувати на річи другорядні й непотрібні, але зужити їх доцїльно й економічно, з якоюсь проґрамою. Що найбільше корисне й бажане для нас, про се очевидно можна спорити; з гори знаємо також що не у всїм можливе перевести орґанїзацію. Тут хочемо спинити ся тільки на тих областях письменства, де можлива є проґрамова і зорґанїзована робота, — на лїтературі, що є призначена для т. зв. широкого загалу і є щоденною стравою для богатьох.

 

Зачнемо традиційно від поезії. Убрати Пеґаза в шори ще нїкому не вдало ся, а ще у нас на Українї, — тому ориґінальної поезії не торкаємо ся. Але видавцї, що смакують в поезії, могли би зорґанїзувати видавництво перекладів, яких так дуже нам недостає; се мало б подвійну користь, бо при вмілім виборі приспорило би нам справді вартісні річи і може дало б молодшим поетам ширший світогляд, якого вони у самостійних творах показують так мало.

 

В области повісти є можлива акція коло популярні повісти, сеї повісти, що не тільки має перед собою естетичні цїли, але також вчить і виховує; оповіданя з житя інтелїґенції, що освічують буденні радости й болї мають незвичайний попит між широкою публикою і через се нпр. Андрій Чайківський має великий і вдячний круг читачів. Історична повість має у нас вже початки, але вона поставлена трохи вузко, бо займаєть ся тільки побутом давних часів, а не стараєть ся відтворити полїтичних і національних змагань; будить привязанє до минувшини, але не дає імпульсів для теперішности. Голод за історичною повістю все відчуваєть ся, є також письменники, що вступили би на сю дорогу, а ідейний видавець міг би зробити дуже богато.

 

Про недостачі в области драми найлїпше каже репертуар наших театрів; тут також можна-б зарадити перекладами першорядних чужих творів, але все під призмою популярности і реальних потреб нашого житя.

 

Наукові видавництва, призначені для загалу, нераз вже були дискутовані і починала ся орґанїзована праця, але вислїди не відповідають ще потребам. Здаєть ся, за богато енерґії вкладало ся у нас в найнизший степень популярної лїтератури, а за мало уваги присвячувано популярним видавництвам для старшої і молодшої інтелїґенції. Не маємо дотепер підручників до науки чужих мов (навіть француської і російської), нїякої історії европейських лїтератур, історії штуки, музики, всесвітної історії, нїчого з загальної ґеоґрафії, фізики, хемії, технїчних наук, дуже невистарчаючі річи з суспільних наук, мало з природних наук, розмірно дуже небогато з тем практичного господарства, — і так дальше, в безконечність...

 

Періодичні видавництва по війнї певно оживлять ся; зачувати вже тепер (і то з ріжних кругів) про пляни нових орґанів, то присвячених питанєм суспільного житя, то штуцї і лїтературі. Але поза тим не тратить на актуальности несправедливо висміяні видавництва "для родин", за якими все тужить широкий загал, — і може будуть щасливійші від давних. Молодїж знов приняла би з радістю журнал, присвячений питаням самоосвіти, — давний проєкт, що дотепер не мав щастя здїйснити ся.

 

Дїточі видавництва мимо щирих зусиль деяких одиниць дотепер не стали на ширинї наших потреб. Є може дещо для найменшої дїтвори, але для того віку, коли дуже рветь ся до книжки, коли подобаєть ся Робінзон і оповіданя Верна, — маємо до крайности мало і молодїж мусить читати чужі книжки.

 

Виказ наших недостач в ріжних областях можна би продовжати все дальше і дальше. І разом в тим росте гірке почуванє, який невисокий уровень нашої лїтературної продукції, — сором і жах обгортає, як подумати про се, на яких основах ми стоїмо... Видавцї, що по війнї задумують підняти ріжні видавництва, й автори, що беруть ся писати, повинні здати собі справу, яку одвічальність беруть на себе перед будучністю нашої культури. Примусовий відпочинок лїтературних робітників дає досить часу на роздумуванє, в якім напрямі маємо повести будучу працю, щоби вирівнати давні занедбаня і піднести ся висше.

 

[Дїло]

06.01.1917