С. Каpoлин

Малий фейлетон

 

Гей... гей... Як це було давно — минулими роками... На місяць перед святами відбувалося генеральне прання, після чого слідувало... генеральне спрятування хатніх порохів, павутиння, миття шиб і тим подібна генеральна біганина по всіх закутинах, в якій звичайно брала участь вся сім’я, від матері почавши, а на нас — дітях скінчивши... На який тиждень перед самими святами починалося генеральне печення... колачів, маківників, тортів, тісточок та кінчилося варенням кільканадцятькілевої шинки, триметрової ковбаси і вкінці... підготовкою дванадцяти святвечірніх страв, які мали з'явитися на святочному столі при сяйві першої зірки.

 

Коли я вже "вийшов у люди" та став головою дому, в якому царювала дружина і двоє дітей — доводилось гірко переживати таку передсвяточну генеральну гарячку, яка іноді вибухала жарким полум’ям, так, що тоді я мусів утікати з хати, глядячи тимчасового пристановища в якомусь "Де ля Пе"... Вправді після такого генерального спрятування та миття я ще довго після свят не міг віднайти потрібної книжки, чи полишеної на бюрку важної записки! Все ж таки я дуже люблю передсвяточний рух, який у нас зберігся, як нерозлучна частина Різдвяних традицій...

 

Аж щось попсувалося...

 

— Що ж? Ти мабуть забула, що свята вже за плечима? — спитав я іноді дружини, не могучи ніяк погодитися з передсвяточною тишею, що всевладно зацарювала напередодні цьогорічних Різдвяних Свят.

 

— Ех, дай мені спокій! Ще тобі сняться якісь свята, — моркнула під носом дружина..

 

— Все ж таки, бач, свята... Тамтого року ми сподівалися і надіялися на цей рік, а тепер ти якось так байдуже...

 

— Чого причепився ти до мене? — починає злоститись дружина... — З чого я буду робити свята? Ще й може схочеш когось із знайомих у гостину просити?

 

— Та здалось би, — докидаю я слово по слові.

 

— Який ти мудрий, — лунають щораз гостріше слова, — а чи ти подумав, звідкіля я візьму муки, масла, яєць, цукру, маку, куті, шинки, ковбаси...

 

— Перестань уже!... — кричу, зовсім спантеличений довгою тирадою присмак, про які вже давно забув...

 

— Що найбільше, зварю на Святий Вечір борщу на оливі, голубців з просяною кашою, ну й два-три пироги з картоплею. Про якусь булку, колач чи торт — забудь, мій милий!

 

— Може б так де на село піти, там заміняв би, — пробую ще переконувати...

 

— За що? За що? — вибухає міна за міною, — за ту пачку махорки, яку сxовала я для тебе, коли схочеш закурити, чи за ту пів літри сивухи, якої чейже схочеш у свята напитися...

 

— Все ж таки... діти... Їм треба б справити якусь приємність... Різдво тільки раз у рік! — не уступаю із зайнятих позицій.

 

— Як хочеш... бери наплечник! махай! Принесеш що — спечу, зварю... Про мене! — відповідає дружина голосом генерального директора.

 

В ту ж хвилину поглянув я у вікно... А там... Заметіль, що не суди, Боже... Геть, десь відлетіла у мене вся охота й на колачі, тіста, торти...

 

— Та ж добре знаєш, що не маю часу... Тепер у нас багато праці, — пробую перекинути на кого іншого приємність виїзду в село... — А до того така погода! — додаю вже тихцем.

 

— Ну, то нема про що говорити... Я ж сама не піду. Вислати кого іншого не можемо. Зрештою, знаєш... воєнний час — мусимо обмежитися до того, що можемо і що маємо... — скінчила розмову дружина.

 

— Нехай воно і так! — признав я їй правду. — Обмежуємося, але зате большевики вже прогнані з нашої землі! Добре, що герої — борці на фронті все мають!

 

Ми зрозуміли справу. Замість генеральної біганини у нас зацарювала передсвяточна тиша. Але ця тиша для мене зовсім приємна, святочна.

 

[Львівські вісті]

03.01.1942