Записала Галина Сафроньєва

 

2016-ий був дуже плідним для книжкового ринку в Україні. Окрім вже відомих авторів, ми відкрили для себе чимало українських дебютантів, а також змогли познайомитися з перекладами знаних світових бестселерів. І поки критики міркують, чи є в Україні проза після Забужко, а письменники отримують престижні нагороди європейського масштабу, у львівській книгарні «Є» вирішили підсумувати книжковий рік, що минув. Троє літературознавців – Ігор Котик, Анастасія Левкова та Богдан Пастух – давали власні оцінки цьогорічним текстам, які вже встигли наробити галасу, а також пригадували ті, які лишилися поза пильною увагою критиків. «Z» зібрав найцікавіші фрагменти з обговорення.

 

 

Анастасія Левкова: Хочу почати з моїх висновків щодо перекладної літератури. Наші видавці потроху починають йти до правильного розуміння поняття «професійна етика». Наприклад, ті видавництва, які мають не дуже добру репутацію в перекладах, за останні два-три роки піднялися на вищий рівень. Хоча і трапляються деякі проколи, дуже добрим є той факт, що вони визнають свої помилки і намагаються їх виправити.

 

Богдан Пастух: Літературна критика, як і безпосереднє читання, – явище феноменологічне. Тут кожен обирає те, що йому лежить ближче до серця, тому в контексті перекладної літератури для мене є дуже важливим перевидання Германа Мелвілла, якого переклав з англійської Юрій Лісняк. Оскільки Мелвілл – один із тих, хто «зробив» американську літературу, відтворив англосаксонський незагнузданий дух, мені видається, що нам дуже бракує саме такого письма, особливо для підлітків.

 

Також хочу згадати про нещодавно презентований двотомник перського поета Сааді, якого переклали Роман Гамада та Микола Ільницький. Йдеться про поеми «Бустан» та «Ґулістан». Я вважаю, що така література швидко буде інтернована в наше культурне середовище в той чи інший спосіб. Особливо важливою для мене стала книжка поетеси Сони Ван «Лібрето для пустелі», яку переклав з вірменської на українську Анушаван Месропян. Чому вона буде актуалізована в нас, в Україні? Центром для Сони Ван є зміщення проблеми в бік вірменської різні 1915-го року. Саме через культуру пам’яті та рецепції поетеса намагається передати минулий геноцид у наш час. Як на мене, це їй вдається, причому дуже сильно та виразно. Читаючи її поезію, ти не задумуєшся, наскільки вона правдива. Ти приймаєш все як достеменність.

 

Варто ще згадати про книжку «Перетворення націй» Тімоті Снайдера, в якій він розмітає те, що ми називаємо складною імпульсивністю досвідів того часу. Вона є надзвичайно важливим елементом у перекладному середовищі.

 

Анастасія Левкова: Якщо говорити про заповнення ніш, які були ще вільними кілька років тому, то думаю, всі звернули увагу на велику кількість бізнес-літератури, яка з’явилася на полицях книгарень. Ще років 5-8 тому перекладених книг такої тематики, або ж написаних українськими авторами, практично не було. Також побільшало книг із психології, причому не лише від закордонних авторів, а й від українських. Збільшилося число педагогічних книжок, серед яких хотіла би виокремити «Я погана мати і 33 інші запитання, які псують життя батькам» Катерини Кронгауз. Дуже показовими є книга Артема Чапая «Тато в декреті», а також тексти Лариси Шрагіної, яка є кандидаткою психологічних наук (йдеться про книжку «15 табу для мамусь і татусів, або Батьківські помилки з любові до дітей», що вийшла у «Видавництві Старого Лева»).

 

Що стосується підліткової літератури, то якщо раніше ми читали переклади закордонних авторів Крістіне Нестлінґер, Йоанни Ягелло чи Барбари Космовської, що виходили у видавництві «Урбіно», то зараз спостерігаємо, як цю нішу поступово заповнюють українські автори: Оксана Лущевська, Сергій Гридін, Степан Процюк, Ольга Купріян та інші.

 

Цьогоріч для мене знаковою стала книжка Ростислава Семківа «Як писали класики» – про неї треба говорити в контексті Центру літературної освіти, оскільки вона написана на основі лекцій, які читав Ростислав Семків на різних курсах, організованих ЦЛО. Я думаю, вона має всі шанси бути перекладеною, бо теми, про які пише автор, будуть цікаві Західній Європі, а якщо аналогії з українською літературою не зникнуть при перекладі, то закордонні читачі зможуть і з ними ознайомитися.

 

Варто зауважити, що в нас побільшало масової літератури. Показовою є популярність книжки Кері Сміт «Знищ цей щоденник». Можливо, це пов`язано з бажанням читачів самовиразитися, пописати по сторінках, або ж помалювати. Такий формат має право на існування, чому б і ні. Але мусимо визнати: це не література.

 

 

Ігор Котик: Я би хотів поговорити про поезію, яку ми звикли відкладати на кінець. З-поміж тих поетичних новинок, які вийшли цього року, читачі, звісно, зауважили нову збірку Сергія Жадана «Тамплієри», яка упродовж певного часу трималася в топах лідерів продажів. Звісно, Жадан ще не доріс до рівня Ліни Костенко, але в «Тамплієрах» вже є надія на те, що він рухається у правильному напрямку. Частина віршів зроблена тут уже добре, ще частина – просто вода. Ми бачимо в цій збірці більш класичного Жадана, в якого переважна більшість віршів є римованими. У попередній книзі – «Життя Марії» – було більше верлібрів та перекладів.

 

Також хочу звернути увагу на книжку Ірини Цілик «Глибина різкості». Мені видається, що Цілик є найцікавішою там, де присутній сюжет. Спочатку книжка схожа на родинний епос, але потім ця лінія губиться і стає дискретною. Загалом, ця збірка варта того, щоб її прочитати.

 

Дуже мало говорять про Юрка Кучерявого та його «Релігію культури». Ця книжка цікава: автор намагається рухатися в той бік, куди ніхто з українських поетів не прямує. Він не пише про любов чи війну (хоча деякі фрагменти можна знайти), але здебільшого – це філософська поезія, досить складна в плані змісту.

 

Збірка «NeБorock DVA» – книжка, що містить диск, задля якого вона, власне, і була видана. Мало хто знає, що у 90-х роках існував гурт «NeБorock», записи якого видавали ще на касетах. Зараз Віктор Неборак дописав декілька композицій, що увійшли до «NeБorock DVA», а в їхньому записі взяв участь скрипаль Василь Попадюк. Як на мене, зіграв він фантастично, тому книжку варто купити бодай заради диска.

 

Богдан Пастух: Книжка, яка не дуже голосно пройшла повз нас, – «Апокрифи степу» Ростислава Мельниківа. Прекрасність її в тому, що автор намагається показати неокреслений степовий горизонт, який зовсім неспівмірний з уявленнями мешканців Західної України про простір. Саме той момент, коли автор ніби заглядає за небокрай догори, навіває надзвичайно чисті тони.

 

Повертаючись до збірки Ірини Цілик «Глибина різкості», хочу наголосити, що важливим її елементом є емпіричний досвід авторки. Зараз кажуть, що читачам набридло читати вірші про війну; однак, мені здається, що набридає їх читати лише там, де за словами нічого нема. У Цілик є ядро вистражданого, що транслюється через слова. Це і вирізняє її книжку.

 

Також хочу відмітити збірку прози Сергія Осоки «Нічні купання у серпні». Оскільки Осока – поет, він практикує використання метафор та густе, насичене письмо. Тому варто цю книгу долучити до його попередньої поетичної збірки «Небесна падалиця». Фішка Осоки в тому, що він показує: вже минув учнівський період, і зараз ми бачимо перед собою зріле письмо. Не хочу наврочити, але Сергій Осока ще покаже себе як прозаїк.

 

 

Анастасія Левкова: Оскільки ми вже говоримо про прозові дебюти поетів, пропоную згадати і «Баборню» Мирослава Лаюка, яка є його першим романом.

 

Ігор Котик: Оскільки я прочитав цю книгу лише до половини, буде несправедливо багато про неї говорити. Що можу сказати? Мені дуже не подобається стиль Лаюка-прозаїка. Від першого і до останнього речення – це суцільне кривляння. Мене дратують його іронічні моменти на кожному кроці, які заважають сприймати книжку всерйоз. Таке враження, що вона створена, аби помститись комусь. Я люблю таке письмо, в якому автор не вкладає у перше речення свого ставлення до персонажів. Тут же бачимо карикатуру. Якщо порівняти «Баборню» з музичним стилем, то наведу аналогію з нашими зірками, які кривляються і намагаються співати не своїми голосами. Таке письмо не можна сприймати серйозно. Тут доречно згадати про флоберівське письмо, в якому найменше власного «я», але присутня найбільша відстороненність автора. В Лаюка якраз все навпаки.

 

Анастасія Левкова: Мені цей роман загалом подобається – особливо через те, що його написав поет, що помітно з численних метафор. Дуже цікаво, як він описує речі і придумує образи. Лаюк витворює світ для своїх героїв, і коли читаєш книжку, ти можеш жити цим світом. Наприклад, я вірю, що саме так все могло і бути, а дрібниці, які він описує, були саме такими. Для мене іронія у тексті не була негативом, але погоджуюся в тому, що це можна розглядати як зведення рахунків чи якусь підлітковість.

 

Ігор Котик: Також ще хочу згадати книжку, про яку не так багато говорять – роман Олени Захарченко «Вертеп». Тут маємо жіночий погляд на Майдан – без героїзації, упередження, з певною долею ірраціональності в описі подій. Одна з героїнь – дружина «беркутів ця», ще один персонаж працює в структурі, підпорядкованій Адміністрації Президента. Дуже міцно зав’язаний сюжет; всі персонажі на місці, що мене і привабило в цьому романі; також є трохи містики, фентезі, натомість дуже мало документальних фрагментів.

 

Важко оминути «Забуття» Тані Малярчук. Я ніколи не належав до фанатів цієї авторки, але можу сказати, що цей роман значно кращий, аніж попередня книжка «Біографія випадкового чуда». Центральний персонаж – В’ячеслав Липинський, і одразу видно, що Таня спирається на реальні факти з його біографії. Їй вдалося написати гарний текст про не надто цікаву постать, однак мені було менш цікаво читати сюжетну лінію героїні-сучасниці Малярчук. Можливо, тому, що її біографія є дуже блідою на тлі життєпису Липинського.

 

Анастасія Левкова: Коли я читала цей роман, мені була цікава лінія бабці молодої героїні. Оця родинна складова в тексті має дуже конкретний посил – зараз дуже часто говорять, що цвіт нації, її найяскравіших представників розстріляли, а їхні нащадки – це покоління внуків зрадників-конформістів. Але ж саме ці нащадки зрадників зараз відкривають давно призабуті імена, тому Таня – велика молодець, що розвинула таку лінію у романі.

 

Богдан Пастух: Важливим у плані цієї розмови виступає роман Юрія Косача «День гніву». Якщо радянська історіографія втискала в наші голови інформацію про козаків як стабільну силу, що бореться за волю, то Юрій Косач розкриває козаків як індивідуумів, а не масу. Він проливає світло на правду про українсько-єврейські стосунки, зокрема, згадує про те, що насправді таких великих конфліктів між українцями та євреями, на яких акцентує радянська історіографія, не було. Була співпраця між цими національними групами.

 

Анастасія Левкова: Перейдімо до нон-фікшну в українській літературі. Тут варто згадати, що у видавництві «Темпора» виходять художні репортажі як закордонних журналістів, так і українських авторів. Наприклад, цьогоріч з’явився український переклад книжки Вітольда Шабловського «Танечні ведмеді». Автор проводить цікаву аналогію між ведмедями, яких дресирують у Болгарії, і яких потім держава забирає від їх власників, та посткомуністичними країнами. Це гарна метафора на позначення трансформації соціалістичних суспільств. Книга може бути цікавою також і для зоологів, і тих, хто цікавиться захистом прав тварин.

 

В останні роки актуальною стала тема опрацювання історичних травм. У нас багато перекладають таких книг, трохи менше пишуть, але думаю, що ще писатимуть. Нещодавно вийшов переклад книжки «Мовчання говорить» Йоганнеса Швайліни, який є теологом, конфліктологом і бізнес-консультантом. У першій частині він описує мовчання катів і жертв Голокосту, причини цього мовчання, також пише про позицію церкви. У другій частині є фрагменти від інших авторів щодо можливих способів примирення України з Росією, які, на мою думку, видаються не дуже переконливими. Третя частина містить вказівки для дипломатів, як правильно говорити про історичні травми. Думаю, що на цій темі потрібно більше наголошувати, говорити про неї, бо неопрацьоване минуле дається взнаки.

 

Для мене книжкою року є «Людина у пошуках сенсу» Віктора Франкла. Важливість цієї праці в тому, що автор не перестає вірити в людину після всього того, що він пережив у концтаборах. Тут реактуалізується поняття відповідальності, істинної цінності, любові – всього того, що могло піддаватися іронії в останні десятиліття.

 

Ігор Котик: На межі між есеїстикою та художньою прозою перебуває книжка Олександра Бойченка «50 відсотків рації». Збірка колонок минулорічного лауреата премії Юрія Шевельова сприймається як публіцистика, але водночас частина текстів є дуже добрими в художньому плані. Безперечно, Бойченко – сильний стиліст, що і підтверджують «50 відсотків рації».

 

Інша книжка, про яку варто згадати, – «І тим, що в гробах» Андрія Бондаря. Скажу чесно, чекав від неї трохи більшого, і вона не до кінця виправдала моїх сподівань. Упорядниця Ганна Улюра на одній з презентацій сказала, що з тих текстів, які їй дав Бондар, вона зробила три варіанти укладення збірки. І один із них був побудований за принципом форми. Можливо, він був би більш виграшним та цікавим для читача. Натомість той варіант, що ми маємо, фокусується навколо концепту пам’яті.

 

«Чарунки долі» Вахтанга Кебуладзе – книжка, яка цьогоріч отримала премію імені Шевельова. Оскільки Кебуладзе працює на межі між філософією та літературою, він апелює до ширшої аудиторії. Недоліком книги є те, що в ній багато загальних місць, які є і так зрозумілими.

 

Богдан Пастух: Про книгу Кебуладзе я чув багато відгуків від знайомих, яким я довіряю. Чесно кажучи, сподівався побачити в ній щось, що стало би моїм іманентним досвідом. Однак, я не зовсім можу зрозуміти, для якої аудиторії написана ця книга? Людина, яка має бодай середню освіту, навряд чи щось відкриє нове, прочитавши її. Є таке поняття нігілізму, коли людина намагається говорити з ширшою аудиторією, опускаючись до її рівня. Мені здається, що цей процес відбувся з «Чарунками долі».

 

Також хочу згадати про книжку Ольги Пуніної «Самітній геній. Олесь Ульяненко». Його книжки наче і досі видають, але ми не маємо чіткої, увиразненої розмови про нього. Вважаю, що варто піднімати цю тему надалі.

 

Що стосується спогадів, то цього року вийшла книжка Мирослава Мариновича «Всесвіт за колючим дротом». Читаючи її, ти відчуваєш, що напруга з часів молодості автора триває і досі. І проблеми, з якими стикався Мирослав Маринович колись, актуалізовуються знову тепер.

 

 

Фото Галини Сафроньєвої

02.01.2017