Ярина ВИННИЦЬКА

 

Свято наближається, а відчуття свята немає…

Десь глибоко у надрах мого тіла зламалася кнопка, що запускає святкове нервове збудження. Тіло стало резистентним до великих доз святкової мішури. Мене більше не беруть новорічні вітрини і різдвяні базари. І «нова радість» чомусь більше не стає. Свято наближається, а відчуття свята немає…

 

Що відрізняє свято від буднів – кількість і якість страв? Ошатніший одяг, напастована підлога, напуцоване столове срібло? Все це бажана, але недостатня умова. Я ж хочу вичислити невідомий Х-фактор, наявність чи відсутність якого здатна перетворити будні на свято, а гарбуз на карету.

Свято, згідно з моїми спостереженнями, має дуже свавільну вдачу – воно приходить і йде коли і де йому заманеться, а не згідно з червоними датами календаря. Часто так і не приходить туди, де його чекають, зате неждано з'являється і заставляє тебе реготати просто посеред буднів десь на вулиці. Підозрюю, що саме у миті спонтанної радості сходить на нас Святий Дух. І сміх, а не тільки голуб, є його ознакою (чому смішне є смішним – для мене така ж теологічна загадка, як і всі євангельські чудеса). Згодом я помітила ще один цікавий феномен – очікування свята приємніше за саме свято. У шкільні роки моїм улюбленим днем тижня була п'ятниця, а неділю я ненавиділа. Виходить, робоча п'ятниця була милішою за вихідну неділю, а очікування вихідних – солодшим за самі вихідні.

 

Якщо вірити твердженню, що “Бога неможливо пізнати, а можна лиш відчути”, то моя нечутливість робить мене цілковитою безбожницею. З роками я втрачаю не тільки колаген і кальцій у кістках, але і чутливість своїх рецепторів щастя. Все більше заточена на результат і все менше присутня в процесі. Маніакально ставлю галочки навпроти чергового пункту у списку завдань, жонґлюю справами, наче булавами, і цих булав стає щораз більше. Суєта суєт, як дешеві колонки комп'ютерного медіа-плеєра, зрізає мої душевні “верхи”. Мені здається, я взагалі втратила здатність насолоджуватись і пропадаю з власного життя, як мобільне покриття у поїздах. А тому постійно знаходжусь “у пошуках втраченого” свята.

 

Свято раптом з'явилось у зоні досяжності, коли відпустило спину. І виявилось, що просто ходити (без наміру кудись дійти) – це справжня насолода. Звичайні життєві процеси (а не результати), які ми здебільшого не помічаємо і які відбуваються без нашої свідомої участі, раптом перетворились на "свято, яке завжди було з тобою". Джерело насолоди, виявляється, у самому вмінні відчувати насолоду – її треба вчитись добувати з надр власного тіла і свідомості. Ми самі для себе – як ще не досліджена ніким нематеріальна спадщина ЮНЕСКО, яку треба пізнавати і охороняти законом.

А ще свято (як і диявол) причаїлось в деталях – у здатності помічати непомітне. Як-от нетипові ознаки Різдва – порожні кухонні шафки, які у будень переповнені баняками, а тепер усі при ділі, бо вміщують у собі 12 страв; м'язевий біль у незвичних місцях (три перші пальці і зап'ясток правої руки) від багатогодинного пуцування столового срібла, бокалів, фужерів і келішків.

 

Свято приходить до мене тоді, коли просто "сипле, сипле, сипле сніг". І я сама сиплюсь і стишуюсь до такої міри, що починаю чути і бачити. Чути, як співає моє місто. Колись різдвяної ночі у хлівах співала худоба, а тепер клаксони і вуличний гамір якоїсь миті гармонійно складаються у нову джазову колядку во славу Рожденному. Три сусіди у кожухах відгортають сніг і якось так радісно кричать мені через всю вулицю “Христос ся Раждає”, що стають схожими на трьох царів, які вістують світові радісну новину. Бармен, схожий на Миколая, пригощає ґлінтвейном за рахунок закладу. Знайомий валютчик стає пророком і точно знає, яким буде курс валют у наступному році. А кольорові ялинки крізь вечірні вікна квартир виглядають як привітальні листівки, розвішані на будинках міста. Відчуття свята є…

 

Зірки ще не видно?.. За вікном такі ж святкові теплі вікна, за якими так само чекають на зірку. Перше Христос ся раждає. Бабця обов'язково розплачеться, не доказавши святочних побажань… Взагалі-то за Святою вечерею не годиться багато говорити… тільки вушкам з грибами на вушко можна тихенько нашептати свої новорічні бажання. Ми так і не зможемо дорахуватися дванадцяти страв. А потім хата наповниться гулом – це коляда проситься у дім, тарабанить у вікна, гупає по даху, дзвенить кришталем у креденсі, деренчить у горлі. Ми купно заколядуємо тут же тут же тут. І не важливо, що у бабці тремтить голос, діти фальшують, а мама співає так, ніби хоче, щоб її почули у Вифлеємі… Буде добре, і як добре, що не треба мити посуд, бо так велить традиція.

 

А зранку буде Різдво і зимна кутя з холодильника на сніданок…

 

 

02.01.2017