30.12.1941

Читаючи дописи з України наша увага спрямовується головно на ті місця, де пишеться про людей. Безумовно, нас цікавить усе — вигляд сіл, міст, культурні памятки, розріст промисловости, а проте перше місце займає таки людина. І не диво, це-ж і є той живий орґанізм, що без нього Україна не була б Україною. Та цікавість наша стає куди більша, коли ми помічаємо, що за останні 23 роки створився новий тип українця.
Двадцять три роки недовгий час, зокрема в житті народу, але розмірно цей час може стати довгий, якщо він багатий на події, переміни, переживання. Для нас 23 роки большевицької влади — це окрема епоха, а хто пережив її, тому й світ видається інакший.
Безумовно нова людина, яку зустрічаємо тепер в Україні, це в меншій чи більшій мірі продукт большевицького режиму, а проте ця людина далеко не цей безобразний "совітській громадянин", якого большевики намагалися виховати. Просто не дописала матеріялістична метода трактування людини, як глини, з якої можна виліпити якунебудь карикатуру "по пляну" тієї чи іншої "пятілєтки". Склалось так, як скластись мусіло: духовість совітського громадянина формувалася згідно з природними законами з різних елементів совітської дійсности. Ми назвали б таких головних елементів чотири, а саме: терор, пропаганда, виховання й наука.
Перший з них, терор — це найосоружніша, але й найдоцільніша зброя, щоби зломити людину. Не кожному було дано пройти живим крізь пекло червоного теpopy. Мільйони закатованих і заморених голодом позначили цей недовгий, а такий жахливий шлях нашої історії. Хто вийшов ціло з нього, той виніс витиснуте в душі пятно, якого вже ніщо не зітре, не загоїть.
Річ певна, не всі реаґують однаково, а й знущання може кожний видержати тільки до деяких меж, але саме тому, що терор був спрямований проти самого існування українського народу, він мусів шляхом природної реакції викликати пробудження чи радше поглиблення національної свідомости. Такий саме процес представлений як не можна краще в оповіданні колишнього кандидата в компартію і совітського старшини. Знову-ж інший старшина, що був припадково свідком убивства наших селян в Галичині пише: "...Моя душа чула цю кров. Вона ніби будиться і твердішає. В думках росло й назрівало переконання: Україна моя батьківщина!... Це стріляли у неї". Заблукана духовість людини враз віднаходила своє властиве місце і ставала виразна, окреслена.
Безумовно, живучи під обухом терору, людина вчилася й замкнутости і недовірливости, та разом із тим вчилася вона твердости, самопанування й дисципліни, а мабуть ніхто не перечитиме, що саме тих прикмет нам дуже бракувало. У "Вражіннях з табору полонених" читаємо: "...Комyністичний режим навчив їх всіх слухати і прищіпив їм почуття дисципліни. Тому нема серед них анархії та отаманії."
Щодо пропаганди, то вона по суті була також одним із засобів терору. Йшло про те, щоби громадянин був як найбільше заглушений та затуманений. На послугах пропаганди були майже всі прояви культурного життя. Та кого могла захопити галаслива забріханість, що незугарно старалася маскувати дійсність? Мабуть ніхто не став звеличником большевизму тільки тому, що його намагалися до цього привести преса, радіо, політрук і... мистецтво.
Про большевицьке виховання годі говорити як про виховання, бо це була саме його недостача. Молодь училася в школі розбещености. Вправді офіційно обовязувала т. зв. соціялістична мораль, але границя часто затиралася й молода людина не могла розібрати, де кінчиться соціялістична мораль, а де починається хуліганство. Молодь вчилася здебільша на живих прикладах. Нам ясно, що такий стан спричинило головно — розбиття родини й підрив авторитету батьків. Вже в останніх часах це мабуть стало ясне і провідній большевицькій верхівці й вона намагалася повернути курс на 180 ступнів. В осені 1940 р. почала писати московська преса, що батьки в рівній мірі відповідають за виховання дітей як і вчителі, що внаслідок каригідного занедбання батьками цього обовязку — поведінка дітей груба, некультурна ітд. Але для того, щоб повернути назад і направити те, що напсовано, треба булоб знову яких 20 літ, а цих доля відмовила.
Тепер, коли доводиться направити шкоди заподіяні большевицьким вихованням, завдання це буде настільки легке, наскільки ми зуміємо дати молоді добрий приклад. Бо відомо, що найкращі засади нічого не варті, коли вони не находять свого потвердження у дійсності.
А тепер щодо совітської науки: Ясно, що там, де ця наука була вільна від теоретично-ідеологічного хламу, учні мали з неї користь. Це відноситеся в першу чергу до природничих і технічних наук, які були поставлені доволі поважно. Для нас подекуди несподіванкою є розмірно велике число добрих фахових сил в Україні, яких так недостає прим. в Галичині. Що всі ці фахівці не ждуть якогось наказу чи принуки, а самі спонтанно стають кожний на свому місці і відбудовують знищене чи завмерле життя — це вже доказ їх зрілости.
Так нам з радістю приходиться ствердити, що молодий і здоровий організм українського народу видержав і цю останню, найважчу досі пробу — а може й вийшов з неї сильніший. Новий тип українця, якого зустрічаєш тепер на наших східних землях, назверх може й не дуже-то подібний до того, що жив ще в нашій уяві. Та своїх основних національних прикмет він не втратив. Ми сказали б тільки, що прикмети ці з позверхніх стали глибші, інтенсивніші.
"Коли дивлюся на них, на їх цікаву психіку: комбінацію американського технізму з українським консервативно-родинним спокоєм, то здається мені, що я в Володимирових часах..." — пише Ф. С. Єфременко у свому репортажі "На Схід".
Такий приблизно образ тієї нової людини. Людини твердої, розважної, далекої від анархічної похопности — людини, що вміє просто й холодно дивитися на дійсність, не надіваючи раз рожевих, то знову чорних окулярів, і гадаємо, що ця людина не тратить своєї вартости навіть, коли вона буває іноді недовірлива чи скрита.
І. А. В.

1938 дописи