Козацька могила

Там, серед поля, гнеться тополя,

Та й на cтpiлeцькy могилу.

 

Пісня Січових Стрільців.

 

 

Недавно я знову проїжджав берегами Синюхи. Був погожий осінній ранок. На ледь позолотілі трави впала сріблиста замарозь. Coнце випливало з туману, ніби з глибин океану, а ріка блестіла тими невисказаними рожевавими колірами, які тільки й бувають на зорі.

 

Ось і Володимирівка... Я ще здалека пізнав бані церкви. Осяяні ранішнім сонцем, вони урочисто підносилися над убогими хатками. Сам не знаю, чому мені видалася ота урочистість. Стільки разів проїжджав туди і завсіди, коли у мій зір потрапляв цей Храм Божий, — сум огортав мене. За большевицької влади знівечили його, порозтягали огорожу, побили вікна і над чиєюсь забутою могилою похилився хрест. Вечорами тут було таємничо й сумно. Десь під стріхою тріпотіла птиця, задумливо шелестіло листя. Усе тужило й плакало за минулим...

 

Я з хвилюванням розглядав знайомі місця. Війна пройшла залізною ходою і залишила свої свіжі й виразні сліди. То тут, то там, край дороги, лежали пострілені коні з піднятою догори зкамянілою ногою; понівечені авта сторчали на своїх чорних залізних животах, ніби колеса спід них закотилися далі своєю дорогою.

 

Не мріяв я минулого року, блукаючи отут, що так швидко прийде час, коли над спокійними водами Синюхи мчатимуть безпереривним потоком сотні авт, а в безжурному небі летітимуть і летітимуть громохкі літаки. І все на схід, на схід...

 

Усе тоді здавалося майже вічним, і не було видно кінця нашій неволі. Я так часто розглядав якусь самотню билиноньку і думав: "Ось ти виросла в глушині і cпoкою і ніхто не знає, коли ти розцвіла, який вітер заніс тебе сюди: чи духмяний горобиною ніччю, чи буря в похмурий осінний день? А скільки тобі ще залишилося коливатись, повертатись до сонця? Не чути тобі, що люди плачуть, не видно, що білі хати посіріли. Увесь свій зелений вік слухаєш мрійний плескіт Синюхи. Щаслива доля!

 

Авто мчить, а я думаю: "Де ти тепер, билинонько? Чи спалив тебе гарматній постріл, чи може ще пишніше розлегла, напоєна людською кровю?..."

 

Аж ось вже видно козацьку могилу, що встала над полями, наче зелений шолом. Влітку я часто приходив сюди, сідав на вершині могили і слухав, як таємниче шелестить жито: "Шу-шу, шу-шу"; мрійно пливли хмари, інколи падала з них одинока кропля, ніби сльоза. Бувало, я й засипляв отут серед зеленого шумовиння, притиснувшись щокою до землі і тоді слухав як в глибині могили важко повертаються і брязкають зброєю козаки славного війська Богдана Хмельницького. "Чуєш брате? — являвся мені далекий голос. — Прийде кінець неволі. Чуєш, дзвін заліза? — Це ми куємо для вас мечі..." Голос щезав, як у лісі луна, і я прокидався.

 

Якраз, коли наше авто порівнялося з могилою, кольона зупинилась, і я зійшов на дорогу. Пянив вітер, настояний пахощами степу. Туман все рідшав і сонце стало високо. Я побачив на вершині горба свіжу купку землі. "Ще чиясь могила, — подумав я і підійшов до неї. Так, могила... На маленькому хресті, який ще не потускнів від часу і вітрів, хтось синім олівцем написав:

 

Тут поховано українця, що славно згинув у бою з большевицьким кодлом.

 

Я знав кашкет і схилив голову. Хто він, оцей невідомий герой? З якого кучерявого гаю України прийшов сюди, щоби знайти вічний спокій поруч своїх побратимів?

 

Сльоза затьмарила мені очі, бо найстрашніше померти на порозі свого щастя...

 

Загули мотори й ми рушили далі. Я дивився на садиби, біля яких вже ставили огорожі, на дядьків, що торжествуючи сиділи верхи на стріхах хат і щось ладнали. Минула найстрашніша негода, найлютіша буря!... Так буває весною, коли зійде бурхлива гроза: оживає кожний листок, і повітря сповнюється співом. Як болюче тоді знаходити на землі птицю, збиту блискавкою і громом!

 

Туман вже зовсім зійшов і скроплена росою масно чорніла земля. Швидко минаємо Володимирівку. Я намагаюсь обійняти поглядом кожну хатину, та усе сприймаю, ніби крізь туман. Назустріч снує пара волів і на возі хтось важно возсідає, огорнений пилом. Я пізнав.

 

— Здорові, дядьку Apxiпe! — крикнув я, коли ми порівнялися. Він вийняв люльку з рота, і застиг у здивуванні.

 

— Куди? — весело гукнув я знову.

 

Він знайшов мене очима і на його обличчі засвітилось сяйво радості.

 

— На виспочок. Сіємо!... — показав він уперед батіжком.

 

Авто пролетіло і крізь гудіння моторів я не розібрав, що говорив мій колишній сусід. Якусь хвилину він непорушно cтежив за нашою машиною, потім незадоволено ударив долонею по коліні і стьобнув пужалом сірі свої воли.

 

Мені так хотілося побесідувати з ним, побувати у його старенькій хатині, в якій у цю пору, напевно, пахло яблуками. Та треба їхати далі.

 

"Виспочок, виспочок", — повторював я дорогою. Де він почув це слово? Я зрозумів, що він так ласкаво назвав горішні землі, що починалися за могилою. І навіть в цьому єдиному слові було вже щось нове, як і тому, як він вимовив: "Ciємo!"... Коли-б я його: зустрів у цю ж пору на дорозі рік тому, він би мені сумно гукнув: "Хай його мама мордує, до бригади іду!..."

 

На полях за плугом ходили орачі і, здавалося, що вони якось веселіше понукали коней, і навіть чорні хмарки вороння здіймали незвичайний галас...

 

Мій сопутник — німецький старшина, торкнувся рукою мого плеча.

 

— Я бачу, ви хвилюєтесь. Тут вам усе знайоме?

 

— Так, відповів я. — Більше ніж знайоме.

 

— Дороге почуття відчуваєш, вертаючись в рідні місця, — сказав він мрійно. — Та й у такий час!

 

Настала хвилина мовчанки. Напевно і він пригадав свою батьківщину.

 

— Чудові ваші земляки, — порушив він павзу. — Хоробрі люди. Хочете, я вам розповім цікаву історію.

 

Старшина трохи прижмурив свої вдумчиві голубі очі. Може його сліпило сонце, може заважав цигарковий дим, чи так, взагалі, людині легше вдивлятись у минуле.

 

— Це сталося тут недалеко, — почав він. — Подробиці мені розповіли селяни. Оцим шляхом ішов старий чоловік. Навіть здалеку глянувши, можна було безпомилково пізнати в ньому отого українського селянина, образ якого доносили до нашої уяви мистці. Може це був нащадок запорізьких козаків, бо селяни так його і назвали: "казаком". Сіра полотняна сорочка була підперезана червоним поясом, а холяви запилених чобіт сягали вище колін. Йшов він старечою задумливою ходою, спираючись на важку палицю, а за його сутулими плечима висіла важка торба. Хто його знає, куди він прямував і які думи pоїлися в його відкритій сонцю сивій голові. Одне відомо, що він ішов назустріч нашим військам.

 

Вполудень він дійшов до села. У той час прожогом тікали большевики на схід і, правду кажучи, ми ледве вганялися за ними. Шляхом і просто степом тікали вже нічим не зладнані полки, баталіони. Машини наїжджали одна на одну, багато з них горіло. Серед гудіння моторів і частих пострілів чути було жахливі зойки людей. А старий чоловік спокійно йшов супроти цієї хаотичної лавини, не оглядався на постріли, не повертав голови на тікаючих, і саморобна люлька мирно попахкувала між його довгими козацькими вусами.

 

Протарабанила остання підвода з большевицького обозу, чоловік тільки оглянувся і сказав у голосі "Слава Богу" і жвавіше пішов вперед.

 

Зовсім несподівано ізза якоїсь хати вискочив на шлях невеликий танк і зупинився. Відчинилась залізна башта, і над нею зявилась людська голова. Танкіст покликав діда і, очевидно боючись залишити свою фортецю, витягнув старого аж до самої башти. Дід виліз, ніби на віз, з цілковитим спокоєм і навіть деякою зацікавленістю. Танкіст зразу ж сунув йому в руку невелику зелену скриньку, яку той розглядав, ніби кошик з яблуками.

 

"Вночі покладеш оцю штуку на місток, — поспішно пояснював танкіст. — Від легкого дотику — злетить у повітря міст разом з німецьким військом... Героєм будеш... У газетах напишемо...

 

Він ляснув діда по плечу.

 

— Зрозуміло?

 

Дід мовчав, і похитуючи головою пахкав люльку.

 

— Ти який начальник будеш? — раптом запитав.

 

— Я — начальник цілої дивізії.

 

— Отих, що зривають мости?

 

Дідове обличчя похмурніло і потонуло в хмарці синього диму.

 

— Ти, бачу, дуже цікавий, — роздратовано сказав начальник. — Не зробиш, що я наказую — розстріляю!.. Отут на місці...

 

Дід зареготав.

 

— Я смерти не боюсь. Вона сама обминає старого та здається мені — пусте робиш. Німці все одно наженуть твої танки.

 

Обличчя начальника закамяніло. Він чекав на покірну згоду, а почув глузування. Якусь хвилину роздумував, пронизуючи старого убивчим поглядом.

 

— Ось який, — витиснув він крізь зуби і потягнувся рукою до кишені.

 

І сталось щось несподіване: дід розмахнувся і з усієї сили вдарив палицею по голові начальника дивізії. Той відразу ж осунувся в залізне провалля. З башти пролунав постріл, другий, третій, але дід притаївшись, чекав. Може в цю хвилину він був подібний на мисливця, що сидить в засідці біля барлога ведмедя. За якусь хвилинку з башти знову виглянула вже чиясь інша голова і на неї знову впала важка палиця. Але там, всередині, ще лишився третій і залізна фортеця здригнулася і несамовито рушила. Вона крутилася на одному місці, стріляла і робила різкі повороти, але все даремно. Дід не злазив...

 

...і може він переміг би у цьому страшному і нерівному поєдинку, коли б помітив, що притиснувся до смотрила, з якого пролунав постріл. Дід упав, як скошене жито разом з зеленою скринькою під гусеницю танка. У цей же мент, прогримів страшенний вибух...

 

Усе село ховало невідомого героя. Ми переслідували ворога і я, на жаль, не знаю де його поховано...

 

...Ми їхали все далі й далі. Осінні подихи несла земля, вистиглі соняшники проводжали нас, тужно схиливши голови, і я зрозумів чому на козацькій могилі виріс свіжий горбик...

 

(Із циклю творів полонених письменників і журналістів, надісланих нам від нашого берлінського кореспондента КТВ).

 

[Краківські вісті]

 

 

28.12.1941