Стіни і стінописання

 

Найголоснішою довколамистецькою подією Франківська цього року, безперечно, стали дискусії про стінописи, що почали множитися в містечковому просторі. Радикально протилежні судження про чергову розмальовану стіну демонстрували або відсутність смаку, або брак розуміння у тих, хто жваво та без комплексів висловлював свою думку в соцмережах, або намагання «концептуалізувати» мотиви зображеного. А після фестивалю «ПортоФранко – Гогольфест» департамент архітектури міста навіть влаштував публічні обговорення актуальної теми. З президією, журналістами, активістами та співчуваючими. Вийшло доволі кумедно. «Професійні» художники від СХ обурювалися, що подібна діяльність відбувається без попереднього затвердження ескізів, без рішень  «художньої ради», а молоде покоління щиро дивувалося, бо не знало навіть про існування подібних підходів до творчості. Результатом, як виявилося, була порожня балаканина, що не мала жодних наслідків.

 

Новітня історія малювання по стінах містечкових споруд Франківська нараховує понад десятиліття. Поява акуратних трафаретних зображень, підписаних ST.UNO (широкому загалу й дотепер невідомо, хто ховався за тим ніком), видавалася на той час прогресивним жестом. Це були порівняно невеликі за розмірами хуліганські графіті, що не претендували на пошуки істини, виховання підростаючого покоління чи поблажливим жестом в бік спонсора. Естетичний бруталізм відповідав поверхні місця (хоча одне й теж зображення можна було зустріти в декількох різних місцях) та фактурі середовища (трансформаторні будки, двері, архітектурні деталі). Це був чи не поодинокий випадок малювання собі в радість за власний кошт. За два-три роки в місті можна було побачити з пів сотні зображень від цього автора. Нового вже не малюється, а залишки старих малюнків потрохи зникають. Хто бачив, той знає.

 

 

Здавалося, хтось рано чи пізно підхопить естафету та продовжить модну традицію. Не сталося. Пізніше за стінопис узявся всюдисущий аніматор Ярема Стецик і десь на околиці міста, на території колишнього заводу в 2010 році разом з колегами намалювали «Ісус благословляє подорожніх». Це було частиною дійства фестивалю Христового міста (не більше й не менше) «Вгору серця», що декілька років поспіль пропагує релігійні чесноти у місті. Локація з малюнком знаходиться порівняно далеченько й не при дорозі, тому й не було нагоди побачити її вживу. Художник обрав один з розповсюджених в католицизмі сюжетів, вміло графічно адаптував і переніс на бетонну поверхню разом з текстом благословення. Подейкують, що замовник – власник автомайстерні поруч, який толерує і підтримує діяльність Я.Стецика. Учасники фестивалю часто використовують локацію, як місце для концерту, або стацію мотопробігу. В задумах художника є ідея разом з колегами прикрасити стіни колишнього заводу модерновими інтерпретаціями 12 стацій Хресної дороги, мабуть, щоб створити місце паломництва.

 

 

Наступною хвилею появи стінописів став 2014 рік. Тоді урочисто й з помпою студенти (й не тільки) місцевого ІМ розфарбовували паркан Приладобудівного заводу. Ю.Пітчук (разом з М.Бельмегою) в дворах на Миколайчука намалювали І.Миколайчука, нагадавши про «Тіні забутих предків»; «Kickitartstudio» на Новгородській оформили стінку кіоску дитячим сюжетом; І.Клицюк та О.Парцей перенесли на фасад по вул. І.Мазепи книжкову ілюстрацію в спробі створити агітку «Україна єдина». А на стіні кінотеатру «Космос» провели фестиваль стріт-арту, де виступило декілька приїжджих учасників, що пробували наблизитися до естетики райтингу – залишити свої автографи. Але якщо тоді ці акції промайнули майже без уваги громадськості (якщо такою не вважати обласну премію ім. Лукавецького за «Україна єдина» в 2016 р. в номінації «дизайн», що говорить само за себе), то декілька цьогорічних стінописів викликали шквал обурення, непорозуміння та гостру дискусію, котра вийшла за межі таких зручних для цього соціальних мереж.

 

«ПортоФранко – Гогольфест»: Мурал від Дмитра Микитенка (Луцьк)

 

 Розпочалося все з фестивалю «ПортоФранко – Гогольфест», в програмі котрого було розфарбування чотирьох стін в історичній частині міста. Куратор розділу Дар’я Кольцова (Київ) пояснювала, що хотіла привезти до провінції версії чогось такого, чого тут ще нема – варіанти пост-графіті у виконанні художників Apl 315 (Одеса), Д.Микитенко (Луцьк), J.Zdvořák (Чехія) та S.Szumsky (Польща). Таким чином, це мала бути демонстрація прогресивних форм стінопису на противагу кітчево-гламурному варіанту, що повільно поглинає столицю. Кінцевий результат місцевою публікою не був сприйнятий однозначно. Сварки, котрими наповнилися соцмережі, набрали ознак побутових кухонних суперечок про гарне/негарне, чи я так сам можу, та ні, навіть моя дитина намалює краще. Громадські слухання про те, що ж тепер робити з усім цим, оперативно організовані департаментом архітектури міста, зібрали повну залу. Насправді вийшло чергове словоблуддя, аби відволікти увагу від того, хто надав дозволи на розписи, та умити руки.

 

Мурал від  Zbiok Czajkowski

 

Але це не було завершенням епопеї зі стінописами. В розпалі суперечок після фесту ще один польський художник Zbiok, після подорожей Україною і тижневого перебування у Франківську на мистецькій резиденції від ГО «Тепле місто», створив викличний жест-малюнок на стіні. Просте контурне зображення філософського сюжету про «перетворення людини, яка живе в часи змін», здалося автору вельми актуальним щодо нашої країни, а «доступність» мови мала охопити якнайширші версти для прочитання посилу. Натомість вийшло навпаки. Непорозуміння між прихильниками та противниками розпису набуло такої напруги, що анотаційну дошку з поясненням українською та англійською через два тижні після встановлення було знищено.

 

 

Тому на підтримку актуальності цієї роботи групі її поціновувачів довелося видрукувати лімітований тираж футболок з малюнком зі стіни та написом: «Франківськ – місто вільних людей».

 

 

Це були не поодинокі інвазії в містечковий простір. Десь на Каскаді тандем Ю.Пітчук і М.Бельмега на величезному фасаді знову намалювали чергового І.Миколайчука, І.Франка, Квітку Цісик. Образна мова художників тяжіє до жорсткої графічної лінії, відкритих кольорів, уможливлення широкого використання трафаретів. Тандем працює (як видається) на замовлення секретаря міської ради О.Савчук та її партійного оточення, тому в сюжетах обов’язковими є патріотична та історична лінії – портрети героїв, поетів, акторів, артистів та ін. Хоча, як на мене, на трансформаторній будці веселіше виглядає кольорова абстрактна діаграма від Хорхе Помаро (ще одного резидента від «Теплого міста», 2015), аніж портрет «відомої» вишивальниці.

 

Мурал від Хорхе Помаро

 

Отже, стінописи у Франківську невпинно множаться. З творчим підходом і без. Переважно на замовлення. С.Григорян на такій же величезній площі зобразив синичок. О.Базюк майже фотографічно зафіксував хлопчика з кульбабою. Ці втручання відбуваються на стінах новобудов у віддалених від центру районах. Мабуть, в цих випадках замовниками виступають самі забудовники, які й узгоджують «красу» сюжету. Художникам залишається лишень технічно виконати роботу. Один з найвдаліших малюнків на новобудові можна спостерігати по вул. Вовчинецькій – фасад будинку з перевернутим на бік дитячим малюнком з назвою фірми. Але про рекламу в місті іншим разом.

 

Мурал по вул. Вовчинецькій

 

А ще влітку на подвір’ї 4-ї школи відбувся Графіті-фестиваль «Алярм», який організовували Віталій та Сергій Грехи, щоби через приїжджих з України авторів наблизити публіку до розуміння такої субкультури. Хоча недоречно балакати про його альтернативність (до виставок в художньому музеї чи спілці?), варто відзначити організаційні намагання організації таких заходів там, де молодь тусується, знайомиться, творчо змагається. Один з варіантів створення локального середовища, котрих не вистачає.

 

Знаний у Франківську Р.Бончук намалював на стінах двох будинків в середмісті два портретні зображення – Івана Франка та Романа Гурика, загиблого хлопчини з Небесної сотні. Митець давно спекулює на історичній та героїчній тематиці, часто доводячи до абсурду суть розмови. Недбалу (або невмілу) техніку виконання позначає за власну стилістику, або вдається до формальних пересмикувань: мовляв, розмір має значення, недоречні цитати – це ж недоторкана класика, і в той же час патріотизм поєднує з підприємництвом (чим іншим автор пояснить наявність на зображені з портретом Р.Гурика величезного рекламного лейблу місцевої будівельної організації. Спонсори майдану?). Робити рекламу в такому місці – вершина цинізму. Фейковість благих намірів зашкалює. Р.Бончук обіцяє не зупинятися й продовжувати множити свої візуальні ляпсуси за допомогою історичних екскурсів. Розміри написів, що супроводжують малюнки, явно розраховані на людей з вадами зору. Цим же часто грішить одна з місцевих філій політичної партії, яка обов’язково атрибутує, за сприяння кого саме місто стає більш пістрявим (щоб електорат не забув чи не переплутав на чергових виборах?). Чомусь автори, які спеціалізуються подібній візуалізації, не усвідомлюють, що творять всього на всього вуличний декор, що мав би прикрасити сірість буднів. Тому спроби привнесення туди ідеологій, повчань, історичних стереотипів має більш кумедний вигляд для людини мислячої, ніж графіті Zbioka.       

 

Мурал від Юрія Пітчука

 

На завершення «експозиційного» року відомий в Україні С.Радкевич під час чергової резиденції від «Теплого міста» намалював мурал, котрий мав би примирити учасників дискусії про красу і потворність. «Робота – рефлексія до подій навколо настінних розписів у місті Івано-Франківську. Об’єктом розпису виступають руки, написані в трьох різних візуальних пластиках (графічна, іконописна, реалістична). Головна ідея – дослідження і вивчення поведінки людей («примусовий глядач») у публічному просторі. Також, різні візуальні підходи – це спроба «жонглювання» пластикою, заради “візуальної маніпуляції”  споживчих рефлексій даної локації», – з прес-релізу. Зрештою, робота залишилася майже не поміченою загалом, точніше, занадто складною для оцінювання поверхневими ярликами й достатньо концептуальною, щоб її хвалити просто так.

 

Мурал від Сергія Радкевича

 

На жаль, франківські малюнки по міських стінах поки що не репрезентують культури стріт-арту, не вписуються в публічний простір, є випадковими, вирваними з контексту зображеннями, що не вступають в діалог з оточуючою архітектурою.Тішить, що переважна більшість малюнків на стінах виконана без дотримання відповідних технологій, сподіваюсь, неякісними фарбами, тому за пару років погода зробить своє – облагородить те, що ми бачимо нині, а з часом і змиє наніц.

 

Але завдяки їм місто несподівано вчергове привернуло до себе увагу, як місце мистецьких конфронтацій. Шкода, але бізнес і влада дуже повільно усвідомлюють, що з таким мистецьким потенціалом доволі швидко Франківськ можна розкрутити до статусу інвестиційно привабливого економічного осередку. В мистецтво, в культуру перепадають залишкові кошти, копійки, котрі розпорошуються на рустикальні заходи (бо місто щільно оточене селами, а там теж люди живуть, а смаки в них інші). Звичайно, згадано не все, що можна побачити. Але загальна картина доволі сумна: художники у Франківську не готові до продукування самодостатнього авторського стріт-арту, а жителі міста не готові до сприйняття вуличної культури, як органічного середовища, навіть з критичним підтекстом. І це не дивно – в інституті цього не навчають, в музеях не інструктують, управління від культури невідомо чим займається, а розвиватися, читати книжки більшості ліньки. Простіше видертися на ратушу в сподіваннях побачити чудо.

28.12.2016