27.12.1941

(Від нашого кореспондента).
Луцьк, у грудні 1941.
Як відомо, в дуже скорому часі по звільненні українських земель зпід большевицької окупації, у Почаївській Лаврі зібрався самочинно "собор православних єпископів" під проводом архиєпископа волинського Олексія Громадського, який виніс постанову про створення т. зв. Автономної Православної Церкви в Україні, підлеглої "блюстителеві патріяршого престолу" в Москві. У склад цього "собору" входили крім названого архиєп. Олексія, та Олександра (пінського) такі, давно відомі зі свойого протиукраїнського наставлення єрархи, як Венямін, Дамаскин, Пантелеймон, Симон і Антоній. Деякі з цих архиєреїв (Пантелеймон, Дамаскин) дістали передтим своє свячення від червоної Москви, а архиєп. Олексій їздив з початком 1941 року до московського "блюстителя" на переговори у справах православної церкви в Україні. Тому можна здогадуватися, що постанови почаївського "собору" були інспіровані Москвою. Із усіх перечислених членів "собору" один тільки єп. Олександер (Пінський) відмовився — підчас захоплення большевиками західньо-українських земель — признати зверхність московського червоного патріяршого намісника.
Постанови цього "собору єпископів", чужих і ворожих українській Церкві, викликали, річ зрозуміла, цілу низку протестів українських церковно-громадських чинників, які створили по містах українські Церковні Ради з метою протиставитися непрошеним посяганням на незалежність Української Православної Церкви та поширенню баламутства й розбрату в масах вірних.
Тимчасом творці Автономної Церкви з арх. Олексієм у проводі висвятили двох нових єпископів (о.о. Чавчадзе й Лавриненка), а 9-го грудня ц. р. скликали новий "собор" у Почаєві, який без чийогось доручення, спільного порозуміння й уповноваження проголосив архиєп. Олексія Громадського митрополитом Автономної Православної Церкви в Україні. Робилося це все без відома й участи не тільки трьох українських єрархів, а саме: архиєпископа Полікарпа, архиєпископа Іларіона, архиєпископа Паладія, а й митрополита варшавського Діонизія.
Цей самочинний виступ почаївського "собору" викликав уже не протести, а отверте обурення серед широких мас українського населення, як чин спрямований до внесення небажаного й небезпечного заколоту в Україні в теперішних тяжких історичних часах. Обєднані одним спільним бажанням добра для України й одною спільною думкою покласти край непрошеним спробам ворожих чинників внести розбрат у широкі маси в Україні, українські Церковні Ради стали на становищі негайно створити єдино-правний тимчасовий церковний орган у Києві, який би унормував справи Української Православної Церкви. Прикладаючи всіх сил до негайного створення цього церковного правного органу, українські Церковні Ради заздалегідь визнають конечну потребу відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, що в свойому часі під проводом замученого большевиками митрополита Липківського так багато спричинилася до зміцнення національного духа українського народу й урятування Православної Церкви від большевицької заглади. Ціла низка винесених церковними радами постанов у цій справі жде на своє остаточне вирішення.
О-д.

1938 дописи