Ґі Сорман

«Путінізм, мужній і популярний, влазить в голови і переконує, що сила дає більше результатів, ніж дипломатія, і що війна — це краще, ніж переговори»

 

 

За довгий час я лише раз зустрічався з Владіміром Путіним, але одного разу мені вистачило. Під час його візиту у Париж російське посольство запросило кільканадцятьох «інтелектуалів», серед яких був і я, повечеряти з великою людиною. Як добрі французи, ми уявляли, що зможемо поговорити, зокрема, й про порушення прав людини в Чеченії і про придушення опозиції у всій Росії. Груба помилка з нашого боку, ясна річ.

 

Путін запізнився на добру годину, однак поява цього м'язистого, накачаного ботоксом коротуна, який увійшов легким кроком в супроводі охоронців, з ніг до голови вбраних у чорне, і цілого рою молодих білявок, які, без сумніву, виконували декоративну функцію, була ефектною. Путін нічого не їв, нічого не пив, але говорив, не переводячи подиху, дві години поспіль. По суті, він увесь час говорив лише про одне: спільну — на його думку — боротьбу Заходу і Росії супроти ісламського тероризму. Він не пояснював, що хоче цим сказати, і висновував, що всі, хто протистоїть йому, є можливими терористами.

 

Ще тривожнішим, аніж дискурс, був сам персонаж: блідий, наче смерть, скам'янілий, який не виражав жодної експресії, жодної емоції, який не усміхався і лише випромінював недобрі хвилі. Зізнаюсь, що він нагнав на мене страху, фізичного страху, якого я ніколи не відчував раніше в присутності політичного керівника. Він пішов собі, навіть не кивнувши нам — як і тоді, коли прийшов, — зі своїм подвійним ескортом, чорним і білим. Я згадав тоді свого батька і подякував йому за те, що йому спала на думку гарна ідея не так давно еміґрувати з Росії у Францію і таким робом запобігти тому, щоб я став російським інтелектуалом, то було б занадто небезпечне заняття для мене.

 

Майже такою самою жахливою, як і Путін, була французька розмова опісля, тому що дехто був у захваті від Путіна, від його особистості та його засудження тероризму. Я не називатиму їхніх імен, але були то і ліві, і праві.

 

Панегірики на адресу Путіна, які щораз чіткіше чути в Європі та США, нагадують мені цю історію, яка відтоді закарбувалася мені в пам'яті. І всеспалення Алеппо, спільне діяння Путіна й Асада, в парадоксальний спосіб посилило заяви про підтримку і того, і того. Як можна пояснити цю загадку? На Заході, безперечно, і далі існує культ сильної людини, білого й мужнього чоловіка: фашизм, нацизм і трампізм є західними. Монтеск'є свого часу описав «східний деспотизм» як протилежність свободі; тоді не думалося, що після доби Просвітництва з'явиться західний деспотизм. Я не думаю, що перебільшую, уявляючи, що ті самі, хто високо цінує Путіна і путінську манеру керувати народами, в минулому високо цінували б Муссоліні. Чи не посилилось це тяжіння до сильної людини медійним культом, який так розумно організувала російська пропаґанда? Немає сумніву, що так.  

 

Вже за часів Сталіна совєти маніпулювали західною пресою: чи то прямо перекручуючи факти, чи то поширюючи неправдиві новини. Нині, в епоху постправди, асоціальні мережі полегшують цю маніпуляцію, тому що правда в Інтернеті вже є тільки ще однією позицією і слабкі духом легко піддаються впливові. Доказом на те є газети, аналітики та політики — є такі і в Європі, і в США, — котрі, опираючись на прочитане в Інтернеті, заявляють, що союз між Путіним і Асадом звільнив Алеппо від ісламського тероризму. Той факт, що в Алеппо є терористи Ісламської держави та Аль-Каїди, безперечний, але є там також і «опозиціонери» до диктатури Асада. Хто є більшим терористом: ці опозиціонери, які мріють про арабську демократію, чи Путін та Асад? Той, хто має в своєму розпорядженні хімічну зброю і бомбардувальники, чи той, кого західні уряди підбадьорювали словами, але не підтримували зброєю?

 

Чи є путінізм ідеологією? Оптимісти це заперечать. По суті, Радянський Союз поширював бачення світу і суспільства — збочене, але призначене всім, тож у всіх країнах були ті, хто думав, що воно є ефективним. Натомість здається, що путінізм, який є поверненням до царського деспотизму, хоч і з кращими медіями, підходить лише росіянам. Справді, ми знаємо французьких та американських шанувальників Путіна, але на Заході досі нема ані путінських активістів, ані партій. Але це не зважає тому, аби путінізм, мужній і популярний, загніздився в головах і переконав, що сила дає більше результатів, ніж дипломатія, і що війна — це краще, ніж переговори.

 

Дональд Трамп і Франсуа Фійон приєдналися до цієї realpolitik, а Національний фронт зробив це вже давно. Путінська пропаґанда також дає зрозуміти, що наші демократії — ослаблені й безвольні, і через це стали оголошеними мішенями тероризму. На момент написання цих рядків я дізнався, що російського посла в Туреччині з вигуком «Пам'ятай про Алеппо!» застрелив турецький поліціянт. Цей посол став жертвою тероризму чи путінізму? І будуть ще. Можливо, зрозуміють врешті-решт, що Путін не є рішенням. Збіднілий російський народ, якому заткнули рота, вже це знає, а от путіноси на Заході ще ні. Совєтофілам також знадобився не один рік, аби зрозуміти, що їх обманули.  

 


Guy Sorman
El padrecito de los pueblos
ABC – 26.12.16
Зреферувала Галина Грабовська

 

27.12.2016