Олег Яськів

 

Ця зима якось по-особливому гірчить. Ніби й сніг той самий, і свята звиклі знову надходять, і люди по-зимовому метушаться: хтось скуповує всі продукти, хтось рутинно впадає у сезонну благодійність, хтось панічно штурмує банкомати, демонструючи натреновану реакцію на погані банківські чутки.

 

Вони вже не лають владу. Вони облишили це на долю фейсбучних баламутів, цих недореалізованих політиків, які не можуть пробачити успіху своїм більш цинічним колеґам, які, поховавши у собі людину, стали «діячами».

 

Вони вже все зрозуміли з тим фейсбуком. Вони вже все зрозуміли з тією владою. І що страшніше — вони вже все зрозуміли з тією країною.

 

Люди просто мовчать і пробують жити. У їхньому випадку мовчанка — це остання фаза відчаю і аж ніяк не очікування чуда. Коли дивишся в їхні очі, то не бачиш глибини незвіданих знань, безміру горизонтів реалізації, всього, що очікуєш від людини у її вільному розвитку. Бачиш лише скляну простоту мотивації, потенціальний вал роздратування і готовність вийти з гри. А ще якусь дивовижну сміховинну віру у матеріальне, яку не здатна загородити тонка павутинка церков у масивах новобудов чи старих кварталів.

 

Цю гру розпочали не вони, і люди остаточно втратили у ній орієнтацію. Сама гра зламала власні правила і перетворилася на тяжкий бульйон з гасел, обіцянок, відставок-призначень, нових підходів і перезавантажень.

 

Насправді ці скляні люди нічого не зрозуміли. Вони думали, що країна — це інші, а виявилось, що країна — це вони. Вони думали, що доля — це всього лиш гра на збагачення, у якій можна грати по різні боки і де умовою переходу стане вдаване каяття і дитяче «більше не буду», а виявилось, що з цього нічого корисного вийти не може.

 

Виявилось, і вони неохоче з цим погодились, що незалежність — це серйозно. Що треба вчитись думати про спільне благо, а не про «садок вишневий». Що треба готуватись залишитись вічно молодим, а не просто «многая літа». Що робота — це служіння, а не гра на підвищення зарплатних ставок.

 

Немає нічого гіршого, ніж вичерпання мрій. Схоже, ми наближаємося до дна. Корабель, заправлений найефективнішим паливом з крові та болю романтиків, втрачає керованість і азимут. Це неможливо в координатах цивілізованого світу, віддавши такі жертви, продовжувати занурюватися. Ми виявляємо антиґравітацію. Тисячі загиблих і покалічених мали б винести нашу країну на поверхню, навіть попри байдужий Захід чи ворожий Схід. А мрії скляних людей і далі ховаються у кишенях.

 

Тяглість старих звичок (для чого їх перелічувати?) стирає нашу країну у Ніщо. Як у прекрасному фільмі «Нескінченна історія», який точно дивилися багато «діячів» та скляних мовчазливців. Ніщо насувається і загрожує зруйнувати країну-фантазію. Україна століттями була такою країною-фантазією. Місцем, де завжди могло бути щось краще. Навіть зараз, у пащі цього недоброго часу, оминаючи засклілих людей з їхніми приватними новорічно-різдвяними турботами, бачиш трохи вільного простору. Це щастя, що космос розширюється. І місце для інших обов'язково знайдеться.

 

Вимогою жанру драми є її закінчення. Не обов'язково гепі-енд. Хтось може померти. Навіть усі можуть померти. Але добра драма думає про глядача навіть після її закінчення.

 

Я хочу бачити у своїй країні тих, хто думає про час після себе. Хочу бачити їхні живі очі, їхні гарячі серця. Хочу жити у їхньому часі, космічному, для якого і вісімнадцять, і дев'яносто однаково мало, якщо жив лише для себе.

 

Ви ж розумієте, про що я? Якщо ні, тоді я божевільний, народе мій…

 

 

 

 

27.12.2016