Святослав ПАХОЛКІВ

Галицькі євреї у 1772-1790 роках. Виступ на історичному семінарі в Українському католицькому університеті.

 

 

 

Вступне слово Ярослава ГРИЦАКА

 

 

У нас сьогодні особливий гість – доктор Святослав Пахолків, який одночасно є аутсайдером й інсайдером. Він належить до кількох світів, і ми маємо втіху, що один із тих світів є наш УКУ, наша «єврейська програма» (Програма єврейських студій).

 

Мені трохи незручно говорити про Святослава, бо тоді я мушу зізнатися, як довго я живу на світі. Святослав, напевно, є людиною, котру я знаю найдовше із тих, що тут присутні. Це 1989-1990 рік, ще Радянський Союз. Може, вас зацікавить, Святослав був одним із тих людей, які були активними діячами студентського руху, і мало хто знає, що Святослав входив в першу редакція газети «Поступ», коли вона ще була неформальна, разом із Олександром Кривенком, Ігорем Марковим. Я також у тій газеті був, і з того часу ми знаємося.

 

В 1991 році Святослав закінчив німецьку філологію Львівського університету; за першою спеціальністю він є німецький філолог. Пізніше він зробив докторат у Фрайбургу, і темою цього докторату була галицька інтелігенція. І книжка, яка вийшла німецькою мовою, а тепер, у 2014 році, вийшла українською мовою (переклад).

 

 

Після докторату у Фрайбургу Святослав працював із Гайко Гауманом. Хто не знає, то Гайко Гауман – напевно, найвидатніший історик східноєвропейських євреїв. Він написав книжку, яка досі є єдиним синтезом історії східноєвропейських євреїв. Книжка, яка переклалась багатьма мовами, ми також збираємось її перекладати.

 

Святослав брав участь у багатьох наукових проектах. Я пам’ятаю проект, пов’заний з пограниччям. Але від останніх 10-15 років Святослав почав активно займатися єврейською темою. Це буде тема його габілітації. Зокрема, він займається насильством проти євреїв. Одна з його більших праць і статей – це є стаття про львівський погром в листопаді 1918 року.

 

Зараз Святослав габілітується. І що дуже важливо, він заходить цією темою в час, який є мало досліджений. Бо більшість із тих, хто займається ХІХ століттям, надають перевагу кінцю ХІХ-го – початку ХХ століття, бо це легша тема, легше працювати, є більше матеріалів. Натомість, що мені найбільше подобається у Святославі: він іде далі, він працює з тою темою і з тим періодом, що є найменш дослідженим – це кінець ХVIII століття. І сьогодні він про це буде говорити. А саме: про трансформацію єврейської громади в перші десятиліття після приходу сюди габсбурзької влади.

 

 

Святослав ПАХОЛКІВ:

 

 

Тема, яку я сьогодні представляю, – це фактично та тема, з якою я почав працювати в Австрійському інституті історії євреїв в Санкт-Пельтені. Мені моя германістика тут допомагає, бо дуже багато текстів, писані ґотиком, і це досить велика проблема для багатьох у доступі до тих ресурсів.

 

Отож, тема «Від кагалу до культової громади. Галицькі євреї у 1772-1790 роках». Ця проблема створилася власне з першим поділом Польщі влітку 1772 року, коли австрійські війська під командуванням генерала кавалерії Андреаса Гадіка ввійшли в Галичину з Угорщини та зі Сілезії.

 

Австрійці не дуже знали, чого вони тут хочуть. Вони не дуже це розуміли. Не дуже це розуміла сама цісарева Марія Терезія. Бо Австрія не була ініціатором поділу Польщі, рівно ж, як і Катерина II не була. Ініціатором був Фрідріх Великий. А дві дами на монарших престолах приєдналися, щоби не залишитися з порожніми руками, щоб уникнути геополітичного дисбалансу. Марія Терезія, кажуть, навіть мала сльози на очах, коли підписувала трактат. Фрідріх II з цього приводу єхидно зауважив: "Плаче, але бере".

 

Тобто, вони фактично не знали, куди вони йдуть, навіть погано географічно уявляли, бо була узгоджена одна річечка, її не знайшли, а знайшли річку Збруч, командування сказало обстоювати думку, що вона ідентична з попередньо визначеною річкою, яку не могли знайти. І так воно було.

 

Відповідно, відразу з тими військами йшли картографи, вони зразу намагалися зрозуміти, що їм дісталося. Чого вони взагалі хотіли від цього придбання? Марія Терезія написала ще в травні 1772 року вказівні пункти для майбутньої адміністрації – чисто в дусі меркантилізму, освіченого абсолютизму: сильна популяція, заможні громадяни, добрі платники податків, людський ресурс. Тобто, вони чекали від цього набутку зростання територіального, але також і людського, економічного та, звичайно, фіскального.

 

Однак із чим вони дістали проблеми? Проблеми в стосунку до євреїв. Згідно з першими звітами, в них проблеми були три. Перша – євреїв дуже багато. Страшенно багато. Друга проблема, про яку каже Перґен, перший губернатор, – це те, що вони мають у Польщі «державу в державі». І третя проблема, з якою вони зіткнулися дуже скоро і яка стала перешкодою для фіскальних планів – це страшенна, глибока заборгованість кагалів.

 

Отож, чому їм видалось, що євреїв багато? Військова конскрипція, яку, власне, військо австрійське проводило, входячи сюди, на території майбутньої Галичини, нарахувала 224 тисячі 981 особу юдейського віросповідання. Після приєднання Буковини у 1775 році це стало десь приблизно чверть мільйона. І щоби порівняти, для реляції: в Австрійських Нідерландах (нинішній Бельгії) в той самий час, на території нинішньої Австрії та в італійських провінціях, які належали до Габсбургів, жило разом від 6 до 7 тисяч євреїв. Трохи більше було євреїв на чеських землях і в Угорщині. Там їх було близько 75 тисяч осіб. Але чверть мільйона – це просто фантастично велика цифра. Вони не знали, що з нею робити. Власне, це питання «держави в державі», як дослівно пише цей Перґен в своєму письмовому звіті: «Sie haben Staat in Staat».

 

Маються на увазі самоврядні кагали, яким Річ Посполита делегувала фіскальні, політичні та соціальні функції – такі, як збір податків з єврейського населення, дотримання порядку в єврейських дільницях міст, соціально-медична опіка над єврейським населенням. А також євреї мали в Речі Посполитій окреме судівництво, тобто, власне кагальні суди, які розглядали цивільні спори між євреями згідно з галахічним правом. Крім того, була (оскільки євреї були під королівською юрисдикцією) ціла система підвоєводських судів (власне в межах королівської юрисдикції), які вирішували спори між євреями та християнами, карні справи, а також були другою і третьою інстанціями стосовно судів кагальних. І поєднували, до речі, як польське, так і галахічне право в своїй практиці. Є чудова книжка, дуже ґрунтовна (вийшла в 1903 році) – Збігнєв Паздров, власне про судову практику Львівського підвоєводського суду.

 

Щодо заборгованості кагалу. Тут я, може, назву кілька цифр: понад 80% річного доходу львівського кагалу йшло лише на сплату відсотків. Навіть не на погашення самої заборгованості. Цією справою займалася навіть надвірна канцелярія, це так як би сьогоднішній відповідник кабінету міністрів, у Відні. Губернія докладно за їхнім дорученням збирала дані про походження тих боргів, заборгованості.

 

Я для прикладу назву два кагали. Маленький кагал у Комарні підо Львовом. В 1781 році ця урядова комісія нарахувала в нього 30 тисяч 140 ґульденів боргів. Малесенький кагал. Ці цифри і навіть число й особи вірителів показують, наскільки євреї в Речі Посполитій, зокрема в Галичині, були включені в феодальну систему відносин. Бо властиво, в Речі Посполитій не було банківської системи, такої, як вона була вже на той час в Італії, чи в Голландії, чи взагалі в Західній Європі (у тому ж Відні). Не було, скажімо, типу єврейського фінансиста, як Верд Гаймер, який мав власний капітал, який кредитував із власного капіталу. Кагали вважалися надійними позичальниками. Брали десь під близько 7%. Вільні кошти – в кого вони були? В шляхти і в церкви. Платили дуже справно. Брали як на депозит і за більші відсотки давали на борг. Ця система довгий час працювала, потім в часи економічної кризи сталася проблема власне з обслуговуванням цих боргів кагалів. Вони були змушені брати під щораз вищі відсотки, ну і створився лавинний ефект.

 

Я так назву цих кількох вірителів Комарненського кагалу. Наприклад, 1000 гульденів вони були винні римо-католицькій парафії в Сокільниках. 2000 – Крехівському монастиреві (уніатському). Далі йдуть і окремі парафії, і монастирі. Причому є ще один греко-католицький парох і далі ціла низка шляхтичів: Кобилинські, Цибульські, Шишковські і так далі. І навіть є селянин, Михайло Рінка – якийсь заможний селянин, який теж 400 гульденів їм позичив.

 

У тому самому списку є кагал львівський, один із найбільших (після Бродів). Там загальна сума заборгованості сягає 569 тисяч 787 гульденів 12 ґрошів. На злоті польські тогочасні – це 2 мільйони 280 тисяч злотих. Це взагалі астрономічна на той час сума. Кагал заробляє, річні доходи кагалу на той час становлять 309 тисяч, із них він мусить платити по зобов’язаннях власне 252 тисячі 947. Точно все виведено, по-австрійськи. Тобто, 81,77%. Безнадійно це все. Тоді австрійська адміністрація намагається скласти плани погашення заборгованості протягом 10-15 років. Ясно, що ці плани не виконуються, тому що та ж адміністрація страшенно підвищує податковий тиск на єврейське населення.

 

Вони залишають ще на певний час польський поголовний податок, той каптіліум, тільки подвоюють його в 1774 році. Потім запроваджують цей толеранційний податок і ще запроваджують додатковий, так званий доместикальний податок.

 

Вірителями, до речі, львівського кагалу, було щось 68 вірителів. Найбільша заборгованість була перед польською податковою службою, тому що були заборгованості за податками. Найстарша датована у записах ще 1660 роком. Ну, і відсотки.

 

Дуже багато було з програних процесів з монастирями. Ну, а з головних таких приватних вірителів, то це були передусім домініканки і єзуїти. Найбільші. Коли ліквідували орден єзуїтів, австрійська адміністрація немало подивувалася розмахові фінансових транзакцій, які відбувалися між ними і кагалами.

 

Треба ще напевно кілька слів сказати про демографію єврейську. Чому вона така була? Чому така разюча різниця між східним і західним єврейством? Очевидно, тут кілька речей є. Звичайно, краща гігієна, напевно, менша смертність немовлят в євреїв. Була традиційно довший час була досить Можливо, менше споживання алкоголю. Але якщо так взяти десь з початку ХVІ століття приріст єврейського населення в Речі Посполитій вже не відбувається за рахунок імміграції, а чисто переходить на природній приріст. На початку ХVІ століття в Польсько-Литовській державі жило близько 24 тисяч єврейок і євреїв, а вже в 1578 році перша така цифра з’являється про близько 100 тисяч, тобто, більш ніж в 4 рази більше. До 1611 року це число подвоюється. І навіть катастрофа 1648 року для єврейства не змінила цієї тенденції, тобто, при певних демографічних втратах все ж таки зберігається ця динаміка росту. І остання люстрація єврейського населення в Речі Посполитій в 1764-66 роках дала також більше півмільйона, тобто, 434 тисячі в Короні і 157 тисяч – у Литві.

 

Тобто, це такі дуже вагомі цифри. Чому? Чим їх пояснити? Вони власне пояснюються особливою релігійністю (чи традиційністю) і дуже раннім одруженням. Це також бачить австрійська адміністрація. Вони кажуть, що треба щось з тим робити з тим, щоби євреї так рано не одружувались і так багато дітей не народжували.

 

Ще треба, напевно, сказати про зворотню сторону медалі. Такий швидкий приріст населення при обмеженому полі економічної діяльності та загально низькопродуктивній економіці – воно вело до того, що той пиріг доводилося весь час ділити на більшу кількість шматків. Тобто, губерніального податкового управління 1781 року налічили майже 34,5 тисячі єврейських родин. З них понад 76 % були внесені до найнижчої податкової категорії. І десь 150 родин було до найвищої. Що це означало? Що нам кажуть ці цифри? Досить слабкий середній клас єврейський, на відміну від західноєвропейського, де майже в містах можна тільки говорити про середній клас, і невелика група олігархічна, яка на 137 громад є 150 дійсно заможних родин, які долі цих громад і вирішують. Тому що право голосу в кагалі залежало від того, скільки вносилося податків.

 

І тепер щодо правового статусу. Там властиво є парадокс. Австрійці дивуються системі єврейської автономії в Речі Посполитій, хоча вона фактично є базована на давному австрійському праві. Тільки (от як воно буває в історії) є тяглість і перервність. Початок єврейського законодавства в Польщі був покладений статутом Болєслава Побожного, виданого в Каліші в 1264 році, а він був чистою копією австрійського «Фрідериціянуму», виданого 1244 року. 20 років різниці. Обидва ці документи вони відносять, вважають євреїв як servi camere (тобто, слугами монаршої казни) і дають їм захист, відносять їх під монаршу юрисдикцію, дають захист і можливість вільного сповідання релігії в обмін на економічні послуги. Тобто 36 пунктів Калішського статуту читаються як певна концесія, де розписано буквально право вільного сповідання релігії, особиста безпека і захист майнових прав.

 

В Австрії кілька разів переривалася ця правова лінія. В першу чергу цей «Фрідериціянум» перестав бути чинним після Віденської ґезіри 1421 року, коли євреїв криваво вигнали з Відня. Вигнав Альбрехт V, йому його двоюрідний брат з Угорщини крутив пальцем коло голови і казав: «Що ти робиш?». Він прийняв тих євреїв вигнаних. Зрештою, ця традиція виганяння вона досить сильна у Габсбургів. Наступний раз євреї все-таки повертаються до Відня, до Австрії, потім їх знову виганяють. Наступне вигнання євреїв з Відня відбулося за часів Леопольда І (коротко перед облогою турецькою Відня в 1669-1670 роках). Вже в 1673 році євреїв назад повертають, бо треба відбудовувати, вони потрібні стають. А в Польсько-Литовській державі ми маємо безперервний процес до 1795 року стосовно єврейського законодавства, і воно розвивається. Тобто, там і там ми маємо ті самі елементи на початку і потім абсолютно різні системи наприкінці.

 

Марія Терезія, яка була реформаторкою і почала реформувати Габсбурзьку державу, в єврейському питанні залишалася ще на середньовічних засадах. І вже згадана мала кількість євреїв давала можливість трактувати їх як марґінальну групу. Їхні дозволи на проживання були завжди часово обмежені і можна було їх в будь-який момент відмінити. Фіскально навантаження на євреїв було суттєво більшим, ніж на християн. Й оскільки йшлося переважно про кілька десятків, може, рідше про кілька сотень людей, то вигнання цілої єврейської громади з міста навіть на тогочасні логістичні і поліцейські техніки було доволі легко здійснити. Навіть такі великі громади, як Буда, Пешт чи Прага стали в 40-х роках ХVІІІ століття (вже за правління Марії Терезії) власне жертвами таких вигнань. Очевидно з такими уявленнями терезіянська бюрократія прийшла і в Галичину. Тобто, вони мали ( і це видно з їхніх документів, з їхніх звітів) зменшити їхню кількість. Як? Кудись їх вигнати. Але куди? Тому що не так це все виявилося просто.

 

Крім того, вони зустрілися тут, в Галичині, з зовсім іншою ментальністю єврейською, Яких самосвідомість була сформована в Речі Посполитій, де вони мали забезпечені певні права, де були навіть загарантовані королівськими привілеями, які кожен король щоразу поновлював. Вони мали своє самоврядування і власне судочинство, і не так легко було їх змусити, вони не так легко хотіли коритися цій політиці. Вже 6 грудня 1772 року перший австрійський губернатор Галичини граф Перґен звелів провести так звану люстрацію євреїв. Причому погрожуючи різними санкціями, карами. Із 137 єврейських громад свої дані прислали 73, Броди не прислали. Тобто, 64 так і не надали аж до літа. Протягом півроку не надали, потім їм дали досить стислі терміни.

 

Вже 8 березня 1773 року австрійська адміністрація, виходячи з тих демографічних даних, навіть часткових, видає декрет про обмеження єврейських шлюбів і про вигнання найбідніших. Вони встановили, що близько 25 тисяч євреїв є «бетлер юден» (жебраки) чи «ваґабунди», як вони пишуть, і що їх треба негайно кудись усунути. Цей декрет видає Перген і вже буквально через місяць чи через два він жаліється, що декрет не виконують, що воно неможливо, що треба ще гостріші якісь приписи, але воно не діє. Не діє, і врешті-решт він пише, що от євреї незадоволені тим обмеженням прав на одруження, але тут же зазначає, що євреї одружуються нелегально, тобто, таємно, тільки за релігійним обрядом, не зголошуючи це державі, не платячи податків на одруження. Треба сказати, що це обмеження єврейського одруження тривало й за Йосифа ІІ (можливо, змінились акценти).

 

Тут я хочу одразу зазначити, що немає різкого переходу між терезіянським і йосифінським часами. Терезіянські положення навіть за Йосифа ІІ діють, навіть ще в 1786 році Франц Кратер описує, як зі Львова виселяють близько 40 бідних єврейських родин. Десь їх на вози серед зими, серед морозу вантажать і мають везти їх десь до польського кордону, щоби туди їх відіслати. Тобто, є зміна, але вона відбувається поступово. Лише тоді, коли з’являється нове законоположення, втрачає чинність старе.

 

Тема оцих таємних єврейських одружень весь час повторюється в австрійських документах. 3 листопада останній терезіянський і беззмінний йосифінський губернатор Йозеф Бригідо пише власне до надвірної канцелярії про те, що величезна кількість євреїв не реєструють свої шлюби офіційно, не платять податків, живуть якби за австрійським законом поза шлюбом, в конкубінаті (чи як вони кажуть «кландестім», таємні подружжя). Бо тут ще треба сказати, що, крім оцього податку – плати за одруження, податкова система австрійська переноситься з поголовного податку на оподаткування глав сімей. Якщо не є зареєстрована сім’я, нема кого оподаткувати. Це в них також велика тема.

 

Австрійська адміністрація на початку правління Йосифа ІІ бачить, що ота фіскальна мета абсолютно не досягнута і стосовно євреїв зокрема. Щоби проілюструвати, як мало це реєструвалося, я скажу це на прикладі кагалу в Станіславові (там збереглася йосифінська метрична книга з 1789 року). І ця тенденція збереглася аж до другої половини ХІХ століття. Лише в 1789-му, коли книга була закладена, було два одруження єврейських в цілому Станіславові. Найбільше – в 1790-му (21 єврейська пара, очевидно, з впровадженням німецькомовних шкіл). І потім 6 років взагалі ніхто не одружується, ні одної пари немає. І потім раз колись якийсь зареєстрований шлюб. Тобто, воно дуже кидається в очі. І коли дивишся на число, що там жили все-таки тисячі євреїв, то дивно, що вони не одружуються. Тобто, тут терезіянська держава в спробах зменшити єврейське населення за своїми уявленнями (чи шляхом обмеження кількості шлюбів, чи шляхом депортації єврейських жебраків) зазнає краху. Тобто, вона дуже швидко наштовхується на власні межі. Ну, і врешті-решт очевидець Франц Кратер каже, що поліцейська система погана, що нема можливості це все проконтролювати…

 

Чому я все це згадую? Тому що, очевидно, усвідомлення того, що в монархії є так багато євреїв, і що вони нікуди не подінуться, і що їх неможливо кудись подіти – це була одна з важливих передумов йосифінської політики толерантності.

 

Є звичайно, дискутують, великі коливання числа євреїв в офіційних статистиках власне терезіянського часу (там буквально 50 тисяч євреїв кудись зникає). Я маю тому пояснення на підставі архівних документів, на підставі співставлення податкового законодавства і методик їх підрахувань. Довший час (до 1786-го) австрійці ще збирали поголовний податок, а в методичних вказівниках цим конскрипційним офіцерам вже треба було списувати тільки голів сімей. Жінок в родинах взагалі не треба було по імені, тільки число цифрою треба було написати. Ясно, що там можна було і цифру меншу назвати, і тому, можливо, я радше цим би пояснював такі коливання в офіційних цифрах в тих конскрипціях австрійських, аніж відпливом населення. Врешті-решт робив я невеличку студію, дивився консиґнацію кагалу в Старій Солі. Там була пожежа в 1777 році, і там з 64 членів кагалу 40 родин виїхало. І от куди вони виїхали? Вони виїхали в інші галицькі громади. Двоє лише, дві родини виїхало до Ужгорода, тобто в Угорщину. В межах монархії, але Угорщина – це єдине, що можна вважати умовно «закордоном». І вже після, коли вляглося, коли оподаткуються сім’ї, то число євреїв раптом знову зростає. У 1783 році знову з’являється майже на 62 тисячі більше, а потім у 1785-му – 212 тисяч, у 1786-му – 215. Тобто, воно знову повертається до таких більш-менш реальних цифр.

 

Йосифінська політика толерантності, яку Йосиф ІІ сповідував, вона очевидно враховувала цей факт, цю реальність, що євреї є. З іншого боку, був страх, і це також є в документах віденських, що якщо не зробити щось, то, можливо, ці євреї захочуть пересуватися в інші частини монархії, що треба щось зробити, тому що є звіт нижньоавстрійський з 1789 року, який каже вже про велике число нелегальних євреїв зі східних частин монархії, які у Відні так чи інакше перебувають. Тобто, був ще й страх оцеї міграції.

 

Освічений абсолютизм йосифінського зразка принципово прагнув до усунення давних привілеїв для певних груп, запроваджуючи єдину струнку систему відносин у державі: «держава – правління – громадянин». І очевидно, що кагали як автономні одиниці (а також їхнє окреме судочинство) не вписувалися в цю систему. Врешті-решт, як і селянські суди в Галичині, теж Йосиф ІІ зносить, тому що все, що є поза межами держави, не вітається. Метою цього є інтеграція євреїв у громадянське суспільство, суспільство громадян чи в бюргерське суспільство, яке собі Йосиф ІІ уявляє.

 

Зрештою він при цьому спирається і на теоретичні роботи. Конрад Дом [Christian Konrad Dohm. Z], пруський автор, який каже про громадянське покращення євреїв, чи Йозеф фон Зоненфельc, австрійський теоретик єврейського походження, який теж пише для Йосифа ІІ, що євреїв треба покращувати. Тобто, вони є якась стара група, яка для того, щоб їх модернізувати, щоб їх втілити в нове суспільство, їх треба змінити. Тобто, є дуже сильний елемент, що держава прагне втручатися в єврейське життя, вона вважає, що краще знає, як євреям жити. Відомо, що власне ті, хто намагаються когось ощасливити на свій лад, як правило, завжди спричиняють немалі нещастя. І ця політика Йосифа ІІ, яка задумувалася як емансипаційна, можливо, була такою в стосунку до євреїв Північної Італії чи навіть Нижньої Австрії, Відня. Галицькі євреї її такою не сприймали, вони сприймали її як проблемну, як якесь грубе втручання в їхнє життя, в їхні права. І вони чинять опір. Вони чинять опір, звичайно, тихий, пасивний, але вони його чинять. І про цей опір говорять власне документи австрійських урядових інституцій.

 

Ще кілька слів скажу про саму концепцію політики толерантності Йосифа ІІ, яка заторкнула Галичину, але Галичина була дійсно особливим випадком, вони довго не знали, як їм підступити. Буквально незадовго після того, як він вступив уже в повновладні права, став єдиним правителем, 13 травня 1781 року виходить його записка (так званий Handbilet) про необхідність громадянського рівноуправнення євреїв. Він там (одним із перших) каже, що враховуючи, що в нас так багато євреїв, їх треба краще інтегрувати в громадянське суспільство. І там йдуть такі чисто в дусі освіченого абсолютизму ідеї «продуктивації» (тобто, що євреї повинні займатися не торгівлею, а сільським господарством і мануфактурами). Дуже часто таке виходить – мало не нав’язлива ідея. У Галичині теж потім є ціла низка актів і декретів, які кажуть: євреям, які будуть займатися мануфактурами, треба зробити податкові полегші, зняти з них толеранційний податок, зняти з них плату за одруження, але воно чомусь не працює.

 

Тобто, результат оцієї записки Йосифа ІІ – вона починає цілу політику тих «толерантпатентів», їх вийшло 8 на всю монархію. Перший був для євреїв Чехії (Богемії), виданий 13 жовтня 1781 року, вони по різному називаються. Другим був толеранційний патент для євреїв Відня та Нижньої Австрії. Третій – власне та систематика Gentis judae – це регуляція для євреїв Угорщини, який взагалі вперше дозволив якось заспокоїти їх після тих вигнань із Буди, з Пешту і ще з деяких угорських міст. Вперше їм дозволили взагалі десь осісти на тривалий час. Тобто, для євреїв, які мали менше прав, аніж галицькі євреї, це був поступ, це був прогрес, це була позитивна зміна. У Галичині, по-перше, треба було взагалі ці системи якось прийняти. Система автономних кагалів залишилася навіть при Марії Терезії. Вона [Марія Терезія. – Z], з одного боку, була досить антиєврейська, з іншого боку, вона боялася втручатися в ті кагали, втручатися в ту систему, бо вона [система. – Z] працювала, вона збирала якісь податки, і якщо вона [Марія Терезія. – Z] почне втручатися, вона боялася, що система зовсім перестане працювати, і державна каса залишиться без цих надходжень. Тобто, там дуже чітко в них цей момент проходить. Йосиф ІІ власне робить якби проміжний патент.

 

У Галичині було два толеранційні патенти. Перший – так званий «прелімінарний патент» 1785 року. Він нарешті зносить усі оці кагали і створену за Марії Терезії Єврейську генеральну дирекцію краєву, зносить всі єврейські судочинства. Перед тим воно готується вже, є ціла низка декретів про право євреїв свідчити в суді (тобто, вони готують перехід євреїв до цієї системи загального судочинства). Цей прелімінарний патент 1785 року має дуже далекоідучі наслідки, тяжкі наслідки для євреїв у Галичині. Чому? Ще в часи Речі Посполитої єврейські громади страждали від отих власне олігархічних тенденцій всередині громад, які абсолютно суперечили єврейському праву, статутам (як мають функціонувати кагали), і стримуючу дію мали або єврейські судові органи, які власне слідкували за дотриманням Галахи, чи навіть (до 1764 року) це були єврейські сеймики і «ваад чотирьох земель», які теж здійснювали певний нагляд за дотриманням галахічного права. Крім того, це були підвоєводські королівські суди, які теж пильнували дотримання оцих норм виборчого права в кагалах, ротації старшин кагальних і такого іншого. Всі ці механізми зникають, і австрійські суди цим цікавитися не хочуть. Галахічне право їх у принципі не цікавить. Тобто, ці громади (особливо в галицькій провінції) лишаються здані на ласку тих потентатів, які там і так уже визначають життя багатьох. Тобто, результатом є поглиблення соціального розшарування всередині єврейського суспільства, створення цілих кагальних династій тут, у Галичині, власне через те, що через ліквідацію (ніби з добрими намірами) цих контрольних механізмів.

 

Щоби проілюструвати цю амбівалентність йосифінської політики толерантності, назву два декрети. Один був десь у 1775 році щодо єврейських дітей, охрещених без волі єврейських батьків. І другий декрет, на ту ж саму тему, виданий на 8 років пізніше, за Йосифа ІІ. Там дуже чітко видно цю межу. Тобто, терезіянський документ каже, що навіть якщо і шкода, що це без волі батьків сталося, то все одно це охрещення є чинне, а єврейські батьки зобов’язані утримувати дитину. Якщо її треба від них забрати, вона має отримати християнське виховання, але вони залишаються зобов’язані до її утримання. У йосифінський час йде сувора заборона цього. Тобто, незалежно, чи йдеться про близьку смерть немовляти, чи що, вони кажуть: у будь-якому разі це є кара від 12 дукатів або півроку тюрми. Тут чітко видно різницю підходів.

 

Я зараз хотів би зробити висновки. Тобто, ми маємо стосовно цього періоду – від 1772-го до 1790 року (до смерті Йосифа ІІ) – дуже неоднорідний період. Звичайно, з одного боку, ми маємо досить чітку антиєврейську політику Марії Терезії, яка, разом з тим, залишає автономні інституції єврейські і навіть їх закріпляє у вигляді цієї Єврейської генеральної краєвої дирекції. Ми маємо в часи Марії Терезії тяжкий фінансовий прес, тяжкий фінансовий тиск, який не витримують єврейські громади, який їх ставить на межі екзистенції.

 

І ми маємо йосифінське десятиліття, яке прагне, з одного боку, емансипувати євреїв частково. Вони роблять низку речей щодо громадянського урівноправнення в судочинстві, в митному законодавстві, намагаються залучити, навіть дозволяють уже вищі студії, юридичні студії, докторські студії в університетах. Разом із тим, йосифінське право зносить єврейську автономію повністю, яке вже здало ці контрольні механізми, і воно все ж таки, не відмінює повністю дискримінаційних моментів (тобто, оподаткування кошерного м’яса чи свічок) і воно розбиває якби, атомізує єврейські громади. Вони більше не є жодним чином асоційовані, і австрійська держава навіть після смерті Йосифа ІІ дуже скрупульозно стежить за тим, щоби не було ніяких спільних дій кагалів (чи навіть просто релігійних громад, які вже власне позбавлені всіх тих давніх функцій кагалів). Це дуже добре видно в одному з документів з часів перед революцією 1848 року, коли сім галицьких громад звертаються до уряду у Відні з проханням відмінити оці дискримінаційні положення про оподаткування євреїв, про те, щоби дозволили євреям доступ до державної служби. І очевидно, що була певна домовленість, але кожна громада пише свого окремого листа. Вони майже ідентичні, але чітко це формальне розмежування кидається в очі, коли дивишся ці документи.

 

Що залишилося поза увагою? Я не встиг на цьому зупинитися. Я пропоную, в обговореннях, в дискусіях згадати питання військової служби євреїв і це питання ізраїлітсько-німецьких шкіл (Герц Гомбер і спроба германізувати галицьке єврейство).

 

 

Питання з залу: На Вашу думку, чи виправдала себе політика Марії Терезії та Йосифа ІІ у вирішенні єврейського питання? І якщо так, то з огляду на що, а якщо ні, то чому?

 

Святослав Пахолків: Важко сказати, чи виправдала, в якому сенсі виправдала. По-перше, чи можна говорити про цю політику, як про єдину, бо вона була досить відмінна? Якщо брати те, що наставлення Марії Терезії (виганяти, обмежувати) зазнало краху, то воно виправдалось, тому що нарешті було вже усвідомлення – в цьому сенсі, так. В цьому сенсі це був також модернізаційний поштовх і для Відня. Власне я прийшов до такого переконання, що потрібно було міняти політику. Тобто, цей відхід від середньовічної політики стосовно євреїв, мені здається, -- це один із таких наслідків, які дійсно можна назвати позитивними і далеко на довшу мету, на довшу перспективу.

 

Питання з залу: Ви згадали стосовно військових повинностей. Хотілося, щоби Ви детальніше про це розповіли, тому що процес, скажімо так, рекрутчини, військових повинностей – це не просто з причини того, що не вистачає людей в австрійському війську, це також процес соціального дисциплінування й уніфікації цього простору.

 

Святослав Пахолків: Так, так! Зрештою, це є частина тих теоретичних розробок Зоненфельса чи Дома, який каже, що євреїв треба робити повноцінними громадянами. До цього належить і військова служба. Це і на теоретичному, і на практичному рівні було. Інша річ, що Йосиф ІІ був очевидно такий запалений чоловік, він дуже різко починав, а потім часто йому доводилося робити крок назад, чи навіть кілька кроків назад. Декрет про єврейську військову службу видається в 1787 році вперше, він досить такий гострий, навіть не робить ніяких винятків. А вже цей властивий галицький патент про толерантність у 1789 році – там є цілий розділ про військову службу, він суттєво пом’якшує, тобто, він говорить, що євреїв треба застосовувати в тих родах військ, де вони можуть максимально жити в згоді з вимогами своєї релігії, що євреїв не можна застосовувати в суботу до якихось завдань, до яких християн в неділю не залучають. Тобто, там навіть говориться, що євреїв треба більше залучати власне до транспортних, до коней, до логістики, в ті роди військ, де вони можуть більше жити в згоді зі своїми приписами, зі своїми настановами.

 

Питання з залу: І ще одне питання. Чи можна порівняти якимось чином ось цю систему військових наборів євреїв в Австрійській імперії і в Російській імперії. Чи є спільні риси? Наприклад, в період Миколи І. Це, звичайно, пізніше хронологічно, але чи були якісь спільні риси в ставленні до євреїв у цих імперіях з точки зору саме військового збору.

 

Святослав Пахолків: Ну, очевидно. Очевидно, що ці школи кантоністів ставлять спільну мету, як би в російському випадку, щоби вони перестали бути євреями. Тобто, мені здається, назагал габсбургська політика в цьому плані виявилась більш гнучка і м’якша, ніж романовська, бо Леопольд ІІ, брат Йосифа ІІ, він же буквально зразу по смерті брата, виходячи на престол, зразу ж відмінив єврейську службу, замінивши її грошовим внеском. Тобто, вважаючи, що це більш ефективно є і що це кращий спосіб.

 

Питання з залу: Заборгованість кагалу в тих декілька мільйонів злотих перед громадою, перед владою…

 

Святослав Пахолків: Перед владою, перед приватними вірителями…

 

Продовження питання: Причина була там у чому? То таки єврейська громада заборговувала, тобто, не віддавала кошти, чи їм не повертали кошти? З початку лекції ти сказав, що брали в християн кошти, які потім під більші проценти, очевидно, християнам перепозичали.

 

Святослав Пахолків: Не тільки християнам…

 

Продовження питання: То причина невіддачі була в тому, що не віддавали їм, чи їм справно платили відсотки і віддавали кошти, а вони то в себе затримували? Чи є така інформація?

 

Святослав Пахолків: Є в тих документах Надвірної Канцелярії про борги… Грубезні паки там того паперу. Там є досить докладно пораховано, і хто кагалам винен, і що кагали винні.

 

З залу: А хто більше кому?

 

Святослав Пахолків: Кагали винні більше. Там доходи від того, що винні кагалам, непорівняльні. Просто непорівняльні.

 

З залу: Ну, то традиційно. Єврейські громади активніше стягували борги. В них було то відпрацьовано якось так.

 

Ярослав Грицак: Чи можу я спитати: причиною заборгування був дефіцит бюджету? Так можна сказати? Тому що я розумію, що кагал мав великі зобов’язання перед громадою: забезпечення громади, зокрема, найбіднішого населення, правда ж?

 

Святослав Пахолків: Так.

 

Ярослав Грицак: Це величезні видатки. Але, очевидно, ці видатки – стаття бюджету, я так розумію? Це був механізм боргів, не було з чого покривати? Я добре розумію?

 

Святослав Пахолків:

 

Так. Кагал завжди був колективним. Там склалося дуже багато речей. По-перше, частина кагалів була на території магнатів, шляхти. І довший час (десь до кінця ХVІІ століття) діялось так, що завжди поручителем був той пан. Це також коштувало, за те, щоби він поручився. Як правило, потім вони іґнорували ці речі. Якщо доходило до якихось несплат, поручителі нічим не вирішували справ, і десь в якийсь час відмовилися від поручительства шляхти за кагали. Тобто, відбувалися такі транзакції без поручителя.

 

Потім була ще така річ. Друга половина ХVІІ століття була кризова в Польській державі, економічні справи йшли не так швидко й, очевидно, що кагали не справлялися. Буквально от уже перед першим розділом Польщі, конвокаційний сейм 1764 року зніс «ваад чотирьох земель». «Ваад чотирьох земель» мав мільйонні борги теж. Теж відомо, що він платив там хабарі високим сановникам держави і сам досить багато грошей витрачав. І ті мільйонні борги… Було спеціальне рішення комісії коронного скарбу, яка розписала його [борг. – Z] по всіх кагалах, рознесла його.

 

З залу: Тобто, борги не списали?

 

Святослав Пахолків: Борги не списали. Вони лягли додатково ще на ті кагали, які вже й так мали борги. Фактично Йосиф ІІ (оце якщо сказати про ще один позитивний результат для єврейських громад) фактично ліквідував ці борги. Оцим прелемінарним патентом 1785 року, ліквідуючи кагали як політичні і фіскальні інститути, він зліквідував цим і їхні борги. Це були податкові заборгованості перед державою, вони були зліквідовані. Частина монастирів, які були вірителями, теж уже на той час не існували. Плюс там якось давалося, по-моєму, піврічний термін (а іноземним вірителям – річний термін) до зголошення своїх претензій вже до Kreisamt-ів (окружних управлінь), які як держава перебрали на себе всі ці речі. Фактично Йосиф ІІ одним махом зліквідував всі ті мільйонні борги.

 

Ярослав Грицак: Чи можна сюжет порушити по прізвищах? І чи є якісь дослідження, де можна це прочитати, крім твоєї майбутньої габілітаційної праці?

 

Святослав Пахолків: Якщо не помиляюся, у вересні 1787 року був виданий патент (це не тільки Галичини стосувалося, для Галичини він був окремо виданий). Оскільки євреї традиційно користувалися документами, і в польських документах, і навіть в австрійських, вони йдуть з полонізованою формою імені батька. Тобто, не було родинних, фамільних прізвищ. Там, наприклад, Іцко Боруховіч йде – потім невідомо, хто кому ким доводиться. Власне ніби з цією аргументацією йосифінська адміністрація (якби під загрозою кар) дає термін всім євреям обирати собі родинне прізвище. Цей сюжет більше літературно опрацьований, ніж об’єктивно, науково. Ну, є ця [Карла Еміля. – Z] Францоза Namen Studio – така новела, власне там, де ці смішні форми. Властиво, немає таких вагомих наукових публікацій.

 

Ярослав Грицак: Я знаю книжку у випадку німецьких євреїв – про присвоєння прізвищ. Як розпізнавати євреїв за прізвищами.

 

Святослав Пахолків:

 

Очевидно, це застосовувалось і в Австрії.

 

Власне щодо цієї політики. У тому патенті було заборонено брати назву місцевості. А так все було майже так, як у тому анекдоті, що «нема нічого, що не може стати китайцем».

 

Ярослав Грицак: Крім назви місцевості, були ще інші регламентації? Чи не було жодних обмежень? Це було повністю вибором самої родини?

 

Святослав Пахолків: У законі, в самому тому патенті чітко не сказано. Там вимога – взяти постійне прізвище, яке буде передаватися від покоління до покоління. І наступне – власне це заборона брати назви місцевості.

 

Ярослав Грицак: Я не знаю, чи існує якесь дослідження чи збірки фольклору галицьких євреїв? Є щось таке?

 

Святослав Пахолків: Є, є.

 

Ярослав Грицак: Мене цікавить, чи там прослідковується будь-який образ Марії Терези і Йосифа ІІ? Тому що в руських фольклорних матеріалах образ Марії Терези і Йосифа ІІ особливо дуже добре фігурує.

 

Святослав Пахолків:

 

Ну, бо українські селяни мали за що дякувати. Євреї не мали за що дякувати Йосифові ІІ, і нема його.

 

Йосифінські реформи – тяжкий час для галицьких євреїв. Я думаю, врешті-решт Марія Терезія теж. Цей Бернштайн, генеральний радник Галичини, ставленик Марії Терезії, теж був дуже непопулярною особою. Празький рабин, якого Марія Терезія хотіла дуже на генеральну раду ставити в Галичині, він не погодився. Його громада в Празі не відпустила. А Бернштайн, по-перше, навіть не переїхав до Львова, як це вимагалося, він залишився в Бродах. Він був бродський купець, йому закидали власне, що своє становище він використовував для власних комерційних інтересів. Не має позитивної конотації.

 

Ярослав Грицак: З тих документів, що ти читаєш, є якісь свідчення про те, що вони вже починають себе відчувати галицькими євреями, саме галицькими євреями? Тобто, сама політика галицинізації цього простору чи має на них вплив? Бо теза Ларі Вулфа, мені здається, є дуже пізня. Мені цікаво, чи є раніші свідчення, що Ларі Вулф має рацію.

 

Святослав Пахолків: Я віддаю рацію Ларі Вулфу, таки ідентифікація себе з галицьким єврейством, чи з австрійським єврейством, чи з монархією…

 

Ярослав Грицак: Галіціанери – немає такого?

 

Святослав Пахолків: Ні, тоді немає. Воно з’являється пізніше. І тут ми не згадали ці йосифінські школи німецькі. Це величезний пласт. Воно з’являється тоді, коли наростають перші випускники тих шкіл. Отоді…

 

Ярослав Грицак: Цікаво чому? Як це стається?

 

Святослав Пахолків:

 

Ну, по-перше вони, очевидно, вихованці іншої системи шкільної, нетрадиційної. Просвітницький єврейський шкільний проект в Галичині – єдиний у своєму роді за масштабами. Якщо брати німецький зразок, єврейські просвітники навколо Мозеса Мендельсона – це декілька приватних шкіл. В Галичині на момент ліквідації цієї системи у 1806 році – це 106 шкіл. Це державна політика. Єврейські якби реформовані школи, де німецькою мовою викладають, де є релігія. Але вони ліквідуються. Ясно, що з політичних міркувань, бо наполеонівський час, французька революція. Те все, що має якийсь прикметник, що це є просвітництво, чи воно пов’язано з просвітництвом, стає підозрілим автоматично, і та австрійська адміністрація не хоче мати справу (це за імператора Франца I). Вони вже не хочуть мати ніяких просвічених експериментів, вони бояться їх і ліквідують цей проект.

 

Але, що є цікаво, буквально кількома роками пізніше такі шкільні проекти з’являються знизу. З’являється ця промислова школа в Бродах, яку робить брідське купецтво, єврейське купецтво, яке хоче, щоби діти вивчали сучасні мови, тому що це має практичну потребу (з якої пізніше робиться та гімназія в Бродах).

 

І це є під, до речі, російською займанщиною: у 1809 році, коли Тернопіль належить до Росії, Йосиф Перль засновує там новочасну єврейську школу. Йосиф Перль був вихованець тої йосифінської шкільної системи. Він за той час сам став дорослим, він зрештою керував тернопільською громадою довші роки, і власне воно потім отримує таку неочікувану власну динаміку після закінчення цієї йосифінської системи.

 

Питання з залу: Скажіть, будь ласка, а ця от політика толерантності може якось покращити, сприяти вивченням про євреїв у віденських університетах? Тобто чи починають вивчати про євреїв у академіях, вищих школах? Чи привертає до них увагу ця політика толерантності?

 

Святослав Пахолків: Євреї не є предметом на той час.

 

Продовження питання: Ну, я не кажу про якісь єврейські студії, але, може, якісь дослідження починають проводити про них, може, це посприяє якби в тім, що і самі євреї захочуть ставати професорами, навчатись в університетах і вони починають якось цю Гаскалу приймати?

 

Святослав Пахолків: Ні, про такі явища говорити ще зарано. Того ще немає. Є єврейський історик, якщо взяти з австрійських, це є такий із перших, що починає свідомо історію австрійських євреїв. Це Гершен Вольф, який, до речі, і про історію Львівського університету писав (це є вже середина ХІХ століття). У той час ще ні. Оці всі речі потребують довшого часу.

 

 

 

Відеозапис семінару

 

 

 

Виступ Святослава Пахолківа (Інститут єврейської історії, Віденський університет) на тему „Від кагалу до культової громади – галицькі євреї у 1772-1790 рр.” відбувся у Львові 13 квітня 2016 року на семінарі  Програми єврейських студій Українського католицького університету.

 

 

Підготували Світлана ЯНІВ і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

 

 

25.12.2016