Вільний день

Малий фейлетон

 

 

Дуже люблю неділю... Здалека від гамору редакційного руху, від запаху чорнила, всяких комунікатів... переживаю тоді найкращі дні свого підстаркуватого вже життя. Найкращі вражіння будяться під теплим накривалом під впливом найкращих снів, що сняться мені звичайно в ночі під неділю. Не думаєш тоді про те, що десь там далеко шаліє війна, потапають кораблі, падуть бомби, гинуть сотні людей... Не думаєш про те, що сьогодні треба написати фейлетон, що ще те чи друге не зроблене. Не погляне на тебе головний редактор вовчим оком, коли щось зробиш не по його думці. Не чуєш безустанного: "прекрасно, прегарно, добре... Товаришу, ще б треба о тут цей маленький кусочок..." Ні... Сьогодня, божа благодать... так накрившись периною по вуха лежиш і думаєш:

 

— Хоч би так з місяць...

 

— Та ж це вже десята, як довго ще будеш вилігуватися — нараз будять тебе пресолодкі слова дружини.

 

— Ще минуту, дві — стараюсь випросити.

 

— Ні, вставай вже... Та ж до церкви треба піти, скоріше обід зварю, то може після полудня де підемо...

 

Проти таких документів не можу протестувати, бо ану ж пічнеться приємна подружа недільна розмова (іноді й це трапляється і в найпорядніших сім'ях), яка одним махом повалить всі твої найкращі почування. Пічнеться від декларативної промови й скінчиться на острій виміні словесних нот, після чого, не ждучи довго, падуть перші бомби...

 

— Бр... холодно — стрясується моє тіло.

 

— Но то чомуж не постарався ні дров, ні вугілля — докидує дружина...

 

— Ого, перші дипломатичні розмови — думаю і мовчу, стараючись вдержати добрі відносини.

 

Дружина тимчасом починає прилагоджувати обід.

 

— Знаєш ти, що картопля вже виходить, може вистарчить на тиждень, а що дальше... Цукру, ні муки ще не давали і не знати коли дадуть.. Може б ти так, узяв відпустку і поїхав на село, може б що купив... а знаєш, мешти вже мені геть підралися, може постарався б ти про бецугшайн.

 

Пливуть вимоги одні за другими, а що дальша ще остріша від попередньої.

 

Та я мовчу, боюсь, що моя відповідь може зірвати приязнь і любов, що ось вже висить на волоску.

 

— Тепер іду до церкви, про все те поговоримо опісля — бажаю відволічи неприємні розмови й виходжу на вулицю. Іду швидко, оминаючи всіх знайомих, що могли б мені спаскудити всю неділю своїм: "що чувати?", яке тисяч разів чую в кожний день.

 

Коли вертаю з церкви, кидаю на привітання:

 

— Може підемо до кіна... Сьогодні пречудовий фільм...

 

— Ще не знаю... Щось голова мене болить — відповідає дружина.

 

Їм скоро обід та... лягаю...

 

— Знаєш, так минутку подрімаю — оправдуюсь...

 

— Та дрімай... Ти ніколи не маєш ні хвилини часу для мене... Самолюб...

 

Удаю, що не розумію чи не чую і за хвилину я вже в солодких раменах Морфея.

 

— Підемо до кіна сьогодні? — будить мене дружина, саме в тому моменті, коли сниться мені сцена з найкращого фільму: "Музика, вино і дівчатка".

 

— Ех, до чорта! — мамрочу під носом та спровола починаю одягатися...

 

— Молькова купила собі новий плащ... Мій вже такий старий..., поцирований... — шепоче дружина наче сама до себе, оглядаючи зимову накидку.

 

— Мій плащ ще старіший — завважую лагідно... І за хвилину ми йдемо вулицею, взявшись під руку наче голуб'ята, що пібралися перед тижнем, наче два найкращі союзники, що ще перед хвилею випили чарку шампанського зприводу підписання договору про ненапад.

 

Дві години в кіні проминає лискавкою і ми знова вже дома... Шептить газова кухонка, вариться картопляна зупа...

 

— Дурний фільм — денервується дружина.

 

— Як добре, що вже минає неділя — думаю я, лягаючи на ліжко, перемучений, наче б не знати яку важку працю робив.

 

— А вечеряти не будеш? — питає дружина.

 

— Ні!... Залиши для мене на завтрішне снідання — відповідаю спід перини...

 

І за хвилину... засипляю... задоволений, що завтра... вже буде... понеділок... і я знову засяду за редакційний стіл...

 

[Львівські вісті]

26.12.1941