Ганна Улюра

 

Пер Улоф Енквіст. Книга про Бланш і Марі / Переклала Софія Волковецька. Л.: Видавництво Строго Лева, 2016. 224 с.

 

Художня вигадка завжди має мету, всяке уявлене – цілеспрямоване. Художня правда такої властивості не має. Коли вигадку змішують у рівних пропорціях із фактом – жодне з них не стане правдою. Бо факту це не до снаги, а вигадці того не треба. У кіно такий підхід називають мокюментарі, а в сучасній прозі такий підхід можна назвати по-різному. Наприклад, «Книга про Бланш і Марі» (Boken om Blanche och Marie, 2004) Пера Улофа Енквіста.

 

Професор Шарко демонструє гіпноз на істеричній пацієнтці у шпиталі Сальпетрієр. 1887, Андре Бруйє.

 

Вісімнадцятирічна Бланш Віттман потрапляє до шпиталю Сальпетрієр, де їй діагностують істерію. Триває 1878 рік – і цей діагноз у тренді. Бланш береться лікувати найкращий із тих, хто на істерії знається – Жан-Мартен Шарко. Юна жінка швидко стає улюбленою пацієнткою метра. Бланш недовго конкурує з іншою популярною істеричкою – малолітньою проституткою Жанною Авріль; ця зі шпиталю піде, і стане відомою танцівницею в Мулен Ружі та моделлю Тулуз-Лотрека. Відтоді тільки хворе тіло Бланш використовують на публічних демонстраціях «точок істерії» – тобто тих зон на тілі, на які можна впливати фізично, і так викликати або гамувати припадки. Шарко і Бланш закохані, але аж до останнього дня лікаря коханцями стати не вільні. А от відразу по смерті Шарко 1893-го Бланш зцілюється. Вона провела в клініці шістнадцять років.

 

З 1897-го жінка є помічницею овдовілої Марі Складовської-Кюрі. Кюрі проводить експерименти з радієм, переживає бурний роман із одруженим колегою. Бланш отруюється радієм, і через пухлини їй поступово ампутують обидві ноги і одну руку. Кюрі піклується про «торс», а Бланш пише книжку. У цей час (1911 рік) починається скандал: спільнота дізнається про адюльтер Марі і тисне, щоб та відмовилася від другої Нобелівської премії – присудженої уже тільки їй, а не П’єру і Марі, як перша. Бланш підтримує подругу. 1913-го Бланш помирає.

 

По собі вона залишає три записники – жовту, чорну і червону книги. До речі, ці блокноти нефарбовані, і назви, отож, умовні. Це – її спроба дослідити любов. На обкладинку винесено мотто «Amor Omnia Vincit», і позначено структурний момент: «Книга запитань». Там насправді тільки питання. Наприклад, «Якого кольору була твоя перша сукня?» і «Чому?», та короткі відповіді, часто з питаннями ніяк не пов’язані. Чудова форма перед-структурування прожитого досвіду – націленого виключно на те, щоб насолодитися перед-чуттям: колись про мене розкажуть історію.

 

Так і стається, бо «коли відходиш, то в якомусь сенсі і залишаєш історію, і розпочинаєш її». Ці записники потрапляють до розповідача десь у 1930-х, либонь. Він за ними реконструює історію Бланш.

 

Він пише не про себе. Не зовсім про себе. Але при цьому завжди є мемуаристом. (Я про риторику зараз говорю; змушує пригадати французький «новий роман» – «Бланш і Марі» насправді скидається на біографічну прозу Маргарет Дюрас; здається, не випадково). Відома дослідниця психологічної прози зауважила: чим талановитіший мемуарист, тим більше і вправніше він бреше; і це лише почасти жарт. Так от, Енквіст дуже талановитий. Це його фірмовий знак – взяти достовірний біографічний факт із життя відомої людини і приростити до нього щось нове, фікційне за суттю: «Розповідь відсторонена, діловита і правильна, доки не надломлюється голос». У такий спосіб він наприкінці минулого століття чи не самотужки «перекроїв» шведську прозу, котра завжди була схильна до натуралістичних і реалістичних описів – настільки детальних, що аж метафоричних.

 

Вигадки ж Енквіста виглядають більш правдоподібними, ніж те, що сталося насправді. Це не історична проза, це не байопік – натомість таке собі масштабне інтелектуальне дослідження біографічної реальності. Коли фантазії про наше життя стають переконливішими за саме життя. Вас здивує, якщо скажу, що Енквіст щиро захоплюється психоаналізом, і часто його сюжети (не тільки «Бланш і Марі») рухаються від певного факту історії психіатрії? – Навряд чи.

 

Хоча чому це я розвожуся про реальні факти? Енквіст посилається на факти не реальні, а задокументовані. Тобто суто на текст – саме такий, який і творить. І що тут правитиме за правду? Читаємо «Бланш і Марі»: «Документи завжди пишуть ті, що вміють писати, а також переможці. Крім того, бажано, щоб написане збереглося, інакше – лише мовчання. Однак, це не вся правда». Реальних відомостей про Бланш обмаль – є жінка в трансі, зображена на картині П’єра-Андре Бруйє «Лекція в шпиталі Сальпетрієр». Однак, це не вся правда. Більша частина тексту в «Бланш і Марі» закурсивлена. Це позірно цитати. Інколи – реальні цитати, з мемуарів Сари Бернар, наприклад. Деякі «курсиви» на реальні навіть не скидаються, як-от остання частина книжки, що є суцільним переказом неіснуючих нотатників Бланш.

 

За цими «курсивами» – подвійне смислове навантаження. З одного боку, Енквіст, котрий дає прямо висловлюватися своєму персонажу, сам – як розповідач – відмовляється від функції «судді» і претендує виключно на роль «свідка». З іншого боку, його роман у такий спосіб опиняється у непевному проміжку між «документом» і «вигадкою». Отож, ролі і автора, і читача прямо пов’язані з контекстом, а не текстом. Щоб ми повірили у сказане Бланш, поруч із нею має бути Марі Кюрі, котра переживає відомі фрагменти своєї біографії (в «реальності» яких сумнівів-то не буде). Те, що Бланш допомогла померти Шарко (сама вона говорить: «вбила») стане фактом, якщо перед тим детально «розписати» скандал із другою Нобелівкою для Кюрі, і подати достовірні і абсолютно неважливі для сюжету з вбивством відомості з життя самого Шарко. «Маленька» правда у такий спосіб легітимізує «велику» брехню.  

 

Якщо ми беремо біографію відомої людини і робимо з нею те, що нам заманеться, то маємо буті готові, що нам закинуть епатаж, профанацію і дешеві спецефекти. Не сказати б, що Енквіст не ходить по краю. Зробити з любові символ, а якусь річ зробити однозначним символом лобові – то уже сфера або високої трагедії (а це не вона), або кітчу. Любов як радій – променить, сяє і мерехтить, її треба знайти спільними зусиллями, і вона вбиває – «щоб таким чином створити цілющий образ природи любові, яку вона порівнює з випромінюванням радію та істерією»… Зрозуміло, про що я? Але коли кітч автором усвідомлений, він стає чимось значно цікавішим. У випадку Енквіста – драмою: безрезультатним зіткненням правди і брехні.

 

Вульгарну аналогію «любов-радій» Енквіст підважує ще однією історією (окрім історій Бланш і Марі), перетворюючи, власне, мелодраму на драму. Початок ХХ ст. – істеричка-ампутантка і жінка-фізик є показовими аномаліями. Але до них ще приєднається циркова людина-потвора, остаточно перетворивши «Бланш і Марі» на паноптикум. Все просто і логічно: якщо тут не залишиться «нормальних», то не буде що назвати «протиприродним». Отже, Паскуаль і Марія. Мексиканець із двома головами: одна – чоловіча, друга – жіноча. Вони любили одне одного. Жінка страшно ревнувала чоловіка, і коли таке ставалося, вона співала. Голосових зв'язок жіноча голова не мала, тому чути її міг тільки чоловік всередині своєї голови. Цей звук його доводив до сказу. Між смертю Паскуаля і Марії пройшло кілька хвилин: «Вісім хвилин вона була сама». Вісім хвилин самотності – це атомний номер радію «88». Самотність двох намертво зшитих між собою потвор: Паскаль-Марі, Бланш-Марі. Монстри, здатні любити любов’ю, на якій знаються тільки покалічені – ця тема є одним із рефренів «Бланш і Марі». Видовищно, принаймні.

 

Істеричне тіло – це завжди вистава: її розігрує сам істерик, і сам себе режисерує. Ба більше – він сам собі глядач, інших може не бути. Розповідач «Бланш і Марі» добровільно погоджується бути глядачем, але швидко від цієї ролі втомлюється. Серед історій визнаних істеричок Бланш і Жанни Енквіст згадає історію зі свого передвоєнного дитинства (може бути, таку ж «правдиву», як і його вигадки про Бланш). Каже: напередодні війни, передбачаючи продовольчу кризу, шведів-містян заохочували розводити кроликів. Тваринки жили в клітках, щедро плодилися. Зацікавлені діти уважно спостерігали шлюбні ігрища кролів. Згодом це стало й улюбленою грою дітей – вони імітували кролячі злягання. Це перетворювало дітлахів, і його самого серед них, – каже розповідач, – на маленьких збоченців.

 

Тут у Еквіста постає такий собі жарт нецільового використання. Йдеться про протиставлення істерика і збоченця. (Це поняття з психології, я не маю намірів образити улюбленого шведського прозаїка). Ті двоє говорять завжди по-різному і унікально. Якщо повірити молодому Фройду (такому, як він фігурує у книжці Енквіста), збоченець розкаже свою історію як систему повторів і кальок, «весь час на одному місці» – він не годен просунутися до фіналу. Повтори істерика – теж численні – мають на меті створити систему дзеркал, яка відтермінує фінал, якого ніяк не уникнути. Зрештою, якщо я сам режисую і розповідаю свою історію, то я вже точно знаю, чим вона закінчиться. Щоденники Бланш – суцільні повтори: кожна розмова з Марі буде відтворена три-чотири рази, кожна сцена, окрім сцен смерті, повторена щонайменш двічі, суцільні рефрени: «Любов неможливо пояснити. Та ким ми були б, якби не намагалися?». Ці повторення підхоплює і відтворює той, хто її щоденники читає – розповідач. Він у такий спосіб імітує її мову, і не приховує, що це імітація.

 

От, скажімо, його історія про зіпсовану кролями «збочену малечу» потрібна, щоб зрозуміти, чому Жанну в шпиталі прозвали Кроликом. До речі, нічого його спогад не пояснить. Прізвисько Жанни пов’язане не з сексом, а з тим, що у неї смикався кінчик носа – неврологічний симптом. Неймовірно елегантно зроблено з позиції техніки: розказати про істерію мовою збочення. Але цікавіше натомість, що ця байка відволіче нас від головного спостереження (віддаляючи «фінал»): частини тіла живуть автономним неконтрольованим життям, так само неконтрольовано і відмирають. Не тільки кінчик носа Жанни, а й ампутовані кінцівки Бланш, спотворені руки Марі, серце Шарко.  

 

Радій – то любов, а смерть – то ампутація. Ще одна з центральних поетичних аналогій у романі, уже менш кітчева. І вона формулює ще одне питання «Бланш і Марі»: жінка-в-історії – автоматично жертва?

 

Скоріше, йдеться про готовність людини визнати себе жертвою, культурно підкріплену готовність. Колись на відкритому прийомі в шпиталі Бланш сказали, що вона «променіє». Радій – це «промінь» буквально. Трішки неочікувано, що зрештою для Бланш любов (як єдина за суттю взаємодія між людьми) – це обмін темрявою. Зрештою, за такого підходу жінка початку ХХ ст. стає ідеальним об’єктом дослідження: свою «темряву» назовні вона скерувати легітимно нездатна. Отож, виходів наразі два. Емоції прорвуться самотужки – і матимемо істерію. Емоції так і залишаться всередині; незатребувана, ця любов у такий спосіб перетвориться на саморуйнацію. Таку наочну – у випадку ампутантки Бланш, таку ж явну – як спотворені руки Марі. Обидві вони «беруть участь у проведенні експериментів над собою». От, наприклад, коли відторгнута спільнотою Кюрі, приймає насамперед рішення про перепоховання чоловіка. Там так складалося: помер П’єр, потім його батько, їхні труни стоять одна на одні, отож, Марі поруч із чоловіком не лежатиме. Тоді вона міняє покійників місцями, і буде похована поруч із померлим мужем. (Згадую, що Кюрі похована в результаті в Пантеоні).

 

Ця історія – про ненависть до успішних жінок. Марі скаржиться Бланш: сильних жінок не люблять, бо вони сповненні життям, отож, всі плутають життя зі смертю. Трішки безладно? Але на те і любов: «Цього не можна зрозуміти, – прошепотіла їй на вухо Бланш, – любов не для того, щоб її розуміли». Втім, іншої любові не буває і між жінками. І я говорю не лише про жіноче суперництво Жанни і Бланш за увагу Шарко, а й про стосунки Марі і Бланш. Жіноча дружба тут, з одного боку, не позбавлена відчутних ноток гомосексуальності, а з іншого, вона постає виключно в межах «істеричної заборони» на гомоеротизм. Це такий самий обмін темрявою.

 

Шарко у Енквіста визнає свої експерименти невдалими. Натомість наслідувачі Шарко, котрих так чи інакше романіст згадає, кажуть: є жінки, які сприймають свою внутрішню нереалізованість, і вони тільки і є жінками. І є «фальшива жінка» – це соціальна успішна сильна особа жіночої статті, яка відкидає приписи ззовні, як їй поводитися, кого їй любити тощо. Цікаво в цьому, що саме «фальшива жінка» підтримує ілюзію про існування «жінки справжньої». Справжній же опір системі може дати тільки істеричка. Нобелівок таким, як відомо, не дають. Так, історія Бланш без історії Марі просто не може існувати. Це насправді «Книга про Бланш і Марі».

 

Мені подобається добачати в єдиній кінцівці Бланш – правій руці – не тільки оптимальний засіб для письма, а й вказівку на Шлях Правої Руки. Зрештою, в книжці то там, то тут випливає ім’я Месмера (так Енквіст ще й вітається зі своїм найвідомішим твором, написаним про гіпнотизера). І Шарко був не далеким від того, щоб цікавитися езотерикою. Та й припадки Бланш відтворюють містичний екстаз Святої Терези. Згідно до езотерики, Шлях Правої Руки передбачає слідування строгим правилам, порушення яких жорстко карається. Це напрямок догм і табу. Він дає впевненість, що існує універсальний критерій, за допомогою якого можна оцінити будь-який людський вчинок. Такий-от, як любов, яка перемагає все. – «З цим треба змиритися. Любов усе перемагає – як робоча гіпотеза або глибока больова точка».

 

Історія Бланш і Марі – надзвичайно анахронічна. Вона соромітна, як буває непристойним сентиментальне. Вона надокучлива, як буває нав’язливим несвоєчасне. «Історія є у всіх, та про небагатьох написано». Бланш пощастило бути однією з небагатьох – її історію написали. Хай би то і була суцільна вигадка, яка може стати фактом, але ніколи не буде правдою. І це – на краще. 

 

23.12.2016